UA / RU
Підтримати ZN.ua

«Те, що не вмирає» «Мавка…» — в столичній галереї ЦЕХ

Проект мистецької організації «Клініки Дорошенка-Грищенко» — «Мавка, або Ще не вмерла Україна» — проходитиме до 24 грудня в галереї ЦЕХ...

Автор: Олександр Красюк

Проект мистецької організації «Клініки Дорошенка-Грищенко» — «Мавка, або Ще не вмерла Україна» — проходитиме до 24 грудня в галереї ЦЕХ. За словами куратора, ця акція присвячена національній ідеї України, проте не з політичної чи науково-філософської точки зору, а з погляду ірраціонального, крізь несвідоме та містичне: національна ідея не як панацея, а як причина існування…

Втішає сама атмосфера вернісажу. Людей, як на доволі компактне приміщення, чимало. Але якимсь дивним чином цього вечора сюди не нагнало вітром марнославства того всюдисущого зазвичай сорту «гостей», які позами й гучно мовленими нібито ні на чию конкретно адресу фразами позасвідомо намагаються конкурувати з експозицією.

Ніхто не заважає картинам вабити мене до себе. Вони великі і теплі, і подекуди норовисті… Причому теплі за відчуттям, попри формально холодний колорит деяких, у котрих домінує широкий спектр відтінків імперського пурпуру, що його люди з зіпсованим комп’ютерними моніторами зором звично вважають фіолетовим. У діапазоні від «Народження Землі» — «До джерел» Майкла Мерфенка.

Взагалі, арифметична більшість картин на цій виставці — саме його роботи. Цього художника — народженого в Шотландії, вихованого в Австралії, одруженого з українкою мешканця Києва — легко впізнати за мінімалістичною, ледь не геометрично простою манерою письма. І водночас, хай не видасться це протиріччям, — за вибуховістю створюваного його сюжетами смислового ефекту. Тобто вони не потребують дешифрування, складного прочитання, а моментально вселяються в уважного глядача, не гірше, ніж віруси, на кшталт чіпких мелодій типу бетховенської мініатюри «Для Елізи».

Чи надовго такий ефект? Залежить від індивідуальних особливостей реципієнта, включно з його здатністю бачити музику, включно з притаманними їй паузами. Картини саме цього художника мають джерело внутрішнього світла, яке в кожній із них палає з майже рівною інтенсивністю. І Майкл лишається вірним собі, а не моді.

Не меншу увагу викликають на «Мавці» і роботи Олекси Захарчука. Вісімдесятирічного художника з (природно) кардинально відмінними від Мерфенкових біографією та досвідом, а отже — й темпоритмом сприйняття і ретрансляції життєвих вражень. Його картин там тільки дві. Та, либонь, почасти саме тому вони й виконують роль невідпорно притягальних об’єктів для споглядання, підбурюючи найчутливішу публіку ледь не до пролиття старосвітської сльози.

Не знаю, чи куратори виставки «Клініка Дорошенка Грищенко» свідомо обмежилися такою кількістю робіт відомого художника, чи це залежало від якихось суто технічно-правових причин… Проте відбулося незаперечне попадання в ціль. Таким чином, замість банальної інтелектуальної рівноваги між різними типами експресивності молодого й старого митців, створено потужний генератор емоцій.

Особисто я надовго занурився поглядом у картину Захарчука «Чернеча гора». І за дві з половиною години, проведені в галереї, повертався до неї знов і знов. Не нав’язуючи читачеві своїх персональних, ба родинних, асоціацій, усе ж таки опишу її так. Це горизонтально-прямокутне, майже квадратне вікно в український світ, одночасно в його природно-кліматичний і соціокультурний виміри. Якась (наразі неіснуюча) партія національно-консервативного ґатунку, орієнтована на екологічно свідомий електорат, могла б вибудувати собі цілісну ідеологічну платформу, ґрунтуючись лише на сюжеті цієї картини.

Такому простому й однозначному, що інакше ніж буколічною казкою з відкритим фіналом цей сюжет назвати важко. Нічого там нема надзвичайного: вечірня зоря над незаймано зеленою лісистою горою; попід горою у притінку горбкуватої долини світяться віконця кількох хаток, з їх коминів прямо вгору куриться дим. Тиша. Ані душі не видно надворі. Отже — кожна людина і свійська істота у світі цієї картини має над головою дах. Дикі звірі і люди також напевне присутні десь за межами рами цього вікна. Але ген-ген — вони в тому чужому й байдужому глядачеві просторі, що його, ніби мимолітну хмару, яка вже майже зникла за обрієм, відзначаєш для себе периферійним зором, аби враз про неї забути. А прямо перед тобою — лише мир і спокій. Мила серцю ілюзія: зажди так було, так є, так і надалі мусить бути. Спершу переживаєш ностальгійний шок, потім прошмигне ящірка скептицизму, якщо навіть встигнеш упіймати її за хвіст, вона все одно втече, ампутантка. Ну і, врешті-решт, заспокоюєшся, погоджуючись із пейзажистом: рідна природа — єдиний різновид вічності, на яку варто покладати надії. Міф України.

Третім фрагментом, від якого залежала й вигравала цілісність цієї імпрези, була музика. Алла Загайкевич — певно, найбільш знана у світі сучасна українська композиторка — з парою ноутбуків Apple, мікрофоном та набором суто акустичних знарядь розташувалася точно між двома картинами — «Чернечою горою» Захарчука та «Відьмою» Мерфенка. Вибір місця не випадковий. У музичних туманах, яких нагнала й порозвішувала в аудіопросторі галереї пані Алла, немовби зримо (знову нікуди подітися від взаємоперетворення вербальних форм) витали відголоски церковних молитов і чаклунського шепотіння, пирскали мавки, реготали русалки і ревів буревієм той-хто-греблю-рве, вряди-годи по тому западала тиша, і так далі й далі по колу, овалу, звивистому лабіринту... Напрошувалась інтерпретація: невимовно болюча історія все ще аморфної в державотворенні нації передана звуками конкретної музики…