Варшавський міжнародний кінофестиваль, який відбувся у двадцять перший раз, є відносним двійником нашої «Молодості». Його конкурсна програма зорієнтована на молоде кіно. До змагання допускаються лише автори дебютного або другого повнометражного фільму.
Цей конкурс, що має назву «Нові фільми, нові режисери», ніяк не є смисловим центром фестивального лабіринту. Поряд із конкурсними фільмами у центральних кінотеатрах Варшави демонструється безліч міжнародних програм. Звісно, упорядники переглядів не претендують на повне відтворення сучасних кінопроцесів. Охопити їх одним поглядом фізично неможливо, і кожен створений таким чином кіноландшафт неминуче виявиться фрагментарним та суб’єктивним.
Нав’язливо одноманітна тематика фестивальних стрічок свідчить чи то про кричущу випадковість, чи то про глобальну закономірність. Тотальна більшість представлених фільмів розповідає про смерть у всіх можливих варіаціях. Захоплення Танатосом, схоже, перетворюється на форму мистецького нонконформізму: в добу, коли зовнішніх табу не залишилося, прийшов час звернутися до найбільш витісненої та водночас звабливої тематики. Дехто опановує її легко та віртуозно, проте більшість перебуває в параноїдальній залежності від смерті.
До перших належить перспективний словенський режисер Ян Цвітковіч, автор конкурсної стрічки «Одгробадогроба» (саме так, без пробілів, слід читати назву). Всі мешканці словенської провінції, де відбувається дія, так чи інак перебувають у полоні потягу до смерті. Головний герой на ім’я Перо заробляє написанням та виголошенням надгробних промов; його батько протягом шести років, що минули від смерті дружини, безуспішно намагається вкоротити собі віку; дівчина, з якою зустрічається Перо, виявляється мазохісткою; його найкращий друг мріє померти раніше за Перо, аби той зміг прочитати промову над його могилою. Цвітковічу, що написав сценарій до власного фільму, вдалося зробити з похмурого матеріалу легку, але глибоку історію про те, що страх смерті є лише варіацією одвічного потягу до небуття. Своїм успіхом фільм не в останню чергу завдячує специфічному балканському чорному гумору: країни, що пережили десятиліття перманентної війни, навчилися дивитися на смерть відсторонено, а отже й сміятися над нею. Балканську філософію смерті чудово відтворено у промовах Перо, що рясніють сентенціями такого штибу: «Смерть ще більш неминуча від життя. Бо народжуються не всі, але всі помирають».
У зусібіч захищеній та раціоналізованій Німеччині, вочевидь, не так легко змиритися зі смертю. Про це свідчать одразу три німецькі стрічки — «Вілленброк» завсідника престижних кінофестивалів Андреаса Дрезена, «Зупинка серця» дебютанта Гендріка Гольцеманна та «Занепад» плодовитого, але бездарного Фреда Келемена. Герой першої зі згаданих стрічок — продавець автомобілів Бернд Вілленброк, що внаслідок жорстокої атаки російських злодіїв опиняється в полоні всепоглинальної параної. Жахливе повернення витісненого страху смерті руйнує його затишний світ. Єдина розрада — постійна турбота про власну безпеку. Втім, слухатися власного психозу — це шлях у нікуди. «Вілленброк» є доброю метафорою ущент заляканого сучасного Заходу, що відчуває повну безпорадність у разі зіткнення з реальною, не іграшковою смертю. Окрему пошану слід віддати режисерові Дрезену (кілька років тому він прославився фільмом «Посередині сходів») за вміння захопити глядача таким невдячним матеріалом, як душевні негаразди сорокарічних східнонімецьких бюргерів. Набагато наївнішою є стрічка «Зупинка серця». Її головний герой на промовисте прізвисько Креш у дитинстві пережив жахливу автокатастрофу, і відтоді фантазми смерті переслідують його не тільки у снах, а й у реальності. Працюючи у бригаді швидкої допомоги, він стикається зі смертю по кілька разів на день. Зустріч із жінкою його мрії, як виявляється у фіналі, є лише реалізацією потаємного бажання загинути у тій давній автокатастрофі. Втім, в останньому кадрі фільму Креш зависає поміж смертю і життям: режисер вочевидь не може дати собі раду з лячним потойбіччям. У фільмі «Занепад», дія якого відбувається в Латвії, фіктивна смерть фатальної жінки міняє життя одного чоловіка та доводить до самогубства другого. Тим часом режисерське занудство, помножене на знущання з канонів film noir здатне довести до самогубства чутливого глядача.
Від повсюдної присутності «Її Величності» Смерті не вдалося позбутися й на прем’єрі потенційного прокатного хіта — гучного анімаційного фільму Тіма Бартона «Мертва наречена». Старий майстер чорного гумору вирішив спробувати себе в екзотичному жанрі мультфільму жахів. Вийшла витримана в дусі романтизму історія про юнака, що напередодні весілля випадково одружується з Мертвою Нареченою та опиняється у підземному полоні…
Втім, Варшавський МКФ зовсім не схожий на суцільний мартиролог. Протягом фестивалю сталося чимало життєствердних подій: скажімо, участь у змаганні «Путівника» українського режисера Олександра Шапіро чи позаконкурсні перегляди «Подорожніх» Ігоря Стрембіцького. Але це вже фрагменти іншої картини...
