Один із найбільших філософів минулого століття Мішель Фуко починає свою головну працю «Слова і речі» фразою: «Ця книжка викликана до життя одним із творів Борхеса, який похитнув усі навички нашого мислення і стрясає всі координати та площини». Творчість Борхеса справді потрясає своєю парадоксальністю, свободою поводження з історичною та культурною традицією, авторською ерудицією і глибиною бачення. Просто дивовижно, як при колосальному масштабі тематики та фундаментальності порушених проблем великому аргентинцю вдається не бути поверхово фрагментарним, ідеологічно ангажованим і не скочуватися в пишномовне крикливство, характерне, на жаль, для багатьох його сучасників-«піфійців». Борхес пише історію такою, як вона бачиться з нашої сучасності, відкидаючи всі мислимі й немислимі, безнадійно паразитарні «якби». Борхес проживає історію як ланцюг улюблених сюжетів, котрі не були в минулому, а є завжди — по-справжньому і в сьогоденні! Певною мірою його творчість — квінтесенція постмодернізму як «епохи навпаки», в якій руйнуються всі ієрархії, тріумфально торжествують гра й іронія, а самотня і «закинута у світ» людина приречена шукати власних, неповторних і рятівних смислів. Борхес знаходить ці смисли — і в цьому криється його магія і його чудо. Водночас мислитель дивиться на світ і культуру з якоїсь загадкової далечіні, котра змушує згадати про вічність і її культурно-філософські інтерпретації.
«Пристрасть до Буенос-Айреса» — назву цієї ранньої поеми Борхеса можна прочитати як його творче кредо, бо у своїх творах письменник знову і знову повертається до «своєї Ітаки», її неповторний історико-культурний колорит буквально переповняє його тексти, створює їхню екзотичну фактуру і неповторну ауру. Коли читаєш Борхеса, почуваєш, наскільки він одержимий і захоплений мовою, письмом, літературою. «Світ — лише говірка, якою Він, або Воно з часів Адама, веде сумбурний перелік, куди ми, чомусь включені», — так Борхес сформулює власну онтологію і телеологію у вірші «Компас».
«А за словами те, що позасловесне», — це висловлювання Борхеса є ключем притягальної магії його текстів. Сприйняття мови як головної людської таємниці, дару і дива — от магістральний напрям руху Борхесової думки, котра вкладається у вигадливий візерунок інтелектуальної гри або ж танцю. Колись Ніцше запевняв, що він зможе повірити лише в божество, яке вміє танцювати. Ритміка думки Борхеса справді схожа на танець, який породжений аргентинською культурою, але став феноменом культури світової. На думку спадають акорди танго. «Я сказав би, що танго не могло виникнути без передзахідних сутінків і ночей Буенос-Айреса, і що на небесах нас, аргентинців, очікує Платонова ідея танго, його абсолютна форма», — зауважує письменник. Як і у випадку танго, творчість Борхеса — це чудесна метаморфоза етнічного, котре стає універсальним, загальнолюдським, усесвітнім.
Уже в 20-ті роки Борхес бере участь в авангардистському русі ультраїстів і публікує кілька збірок віршів. «Це слова поета, який не вірить, що він — поет, що він хоч єдиний раз у житті написав «вірш», — напише про ранні вірші Борхеса кубинський критик Сінтіо Вітьєр. Мені здається, тут схоплена одна важлива риса Борхесової поетики — глибока переконаність в ефемерності людського існування, апологія ніщо і порожнечі як містичних начал універсуму і вмістищ його таємних смислів. «Мені судилося залишитися Борхесом, а не мною, але я значно рідше впізнаю себе в його книжках, аніж у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари. Якось я спробував звільнитися від нього і змінив міфологію окраїн на ігри з часом і простором. Тепер і ці ігри належать Борхесові, а мені потрібно придумувати щось нове. І тому моє життя — втеча, і все для мене — втрата, і все віддається забуттю або йому, іншому. Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку», — розмірковує Борхес в есеї «Борхес і я». Трагічна роздвоєність свідомості митця і творця, принципова незмога бути насправді, фатальна незавершеність людини, історії, культури — з таких інтонацій проростають сюжети багатьох творів письменника.
Починаючи з 30-х років, Борхес працює переважно в жанрі прози. Послідовно виходять книжки оповідань, які згодом принесуть йому світову славу — «Обговорення» (1932), «Всесвітня історія безчестя» (1935), «Історія вічності» (1936), «Алеф» (1949), «Смерть і Бусоль» (1951), «Нові розслідування» (1952). Сон, книга, лабіринт, дзеркало — це улюблені метафори автора, які становлять неповторні мозаїки Борхесових текстів. В оповіданнях загадкового аргентинця неважко помітити гностичні мотиви, дуалістичні ідеї світла, яке згущується в пітьму, і пітьми, котра породжує світло. Повернення до себе, до власного ніщо через хитросплетення світової культури, через часи і простори, які цю культуру творять — от у чому сенс Борхесової гри із сюжетами, одкровеннями і символами. А повернення неминуче обертається повторенням як неминучою парадигмою бачення історії. «Всесвітня історія — це історія різної інтонації при проголошенні кількох метафор» — підкреслює він в оповіданні «Сфера Паскаля», а в есеї «Чотири цикли» зауважує: «Історій усього чотири. І хоч би скільки часу нам залишилося, ми будемо переказувати їх — у тому чи іншому вигляді».
1937 року Борхес знаходить місце, перебуваючи в якому можна оглядати світову історію і культуру, — він влаштовується на роботу в бібліотеку в передмісті Буенос-Айреса, а 1955-го його призначають директором Національної бібліотеки Аргентини. На той час письменник геть осліп, що дало йому можливість угледіти в цьому призначенні «іронію долі, котра подарувала мені водночас 80 тисяч книжок і вічну пітьму». Образ бібліотекаря, як на мене, добре ілюструє творчу манеру Борхеса — адже в більшості його творів образами і метафорами стають літературні сюжети й цілі книжки. Серед улюблених книжок, до яких знову і знову повертається мислитель — збірка «Тисяча й одна ніч», «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, проза Стівенсона. Продовжуючи свій «шлях читача», у середині 50-х років Борхес очолює кафедри німецької й англійської літератури в університеті Буенос-Айреса, тим самим вдало доповнюючи образ бібліотекаря образом викладача, учителя літератури.
Починаючи з 60-х років Хорхе Луїс Борхес — визнаний метр світової літератури, увінчаний численними нагородами і званнями, серед яких Міжнародна премія книговидавців (1961), літературна премія Латинської Америки (1970), премія Мігеля Сервантеса (1980), найвищі ордени Великобританії, Франції, Італії, Перу, Чилі, ФРН, Ісландії. Провідні університети світу обирають його своїм почесним професором. «Про Борхеса я дізнаюся з пошти і бачу його прізвище в списку викладачів або в біографічному словнику», — іронічно зауважує з цього приводу сам письменник. Але водночас зі світовим визнанням до Хорхе Луїса Борхеса повертається дар поетичної творчості. Вірші, що ввійшли до книжки «Творець», — «Інший і колишній», «Хвала пітьмі», «Золото тигрів», «Таємна троянда», «Історія ночі» — це глибокі і самобутні філософські медитації про сенс життя, історії, культури.
«Я хочу померти весь, навіть думка про безсмертя здається мені нестерпною», — скаже Борхес в одному зі своїх пізніх інтерв’ю. 14 червня 1986 року аргентинського мислителя не стало. Він повністю перетворився на свої тексти, котрі славлять Ніщо. На жаль, посмертна слава виявилася навіть гучнішою, аніж прижиттєва, тож «повністю померти» Борхесу, боюся, вдасться дуже і дуже нескоро. У цьому — загадка історії, котра триває...