Нову картину Дмитра Томашпольського, представлену київській публіці напередодні Нового року на великому екрані Будинку кіно, в анонсі названо «новорічною телевізійною казкою». Химерний сценарій, як завжди, написаний самим режисером і алюзійний уже в назві — «Таємниця Лебединого озера». Однак реалізація вийшла трохи впоперек колії: вперше для цього автора робота телевізійна, та ще й завдовжки чотири серії по одній годині. Втім, і з походження цікава: виробництва російської кінокомпанії «Пігмаліон» на замовлення уряду міста Москви. Тобто телеказка виконана на бажання того самого суб’єкта продюсерства, якому й легендарний казкар скульптури Зураб Церетелі примудрився догодити своїми пантагрюельськими ялинковими іграшками. Ось і виникає вже на початку, воленс-ноленс, провокативна психологічна установка: чи зуміє хоча б український «пігмаліон» вдихнути життя в замовлення шанувальника кумироваяння?
Дзуськи! Звідки взятися на чужині у вигляді переміщеного особистого майна тому, в чому була нестача і вдома? Щоб із посудини вилити, потрібно спочатку в неї налити. Адже й колись пан Томашпольський лудив нібито романтичні і ніби постмодерні ходульні конструкти, не підозрюючи про фотографічну специфіку кінозображення, про роль монтажу, про суть мізансценування й анітрохи не переймаючись мисленною виразністю. І в новій роботі він залишається тим самим, що й у «Панове, врятуємо Місяць!» (1990), «Про божевільну Любов, Снайпера та Космонавта» (1993) і «Будемо жити!» (1995). Тим часом остання «українсько-екранна» річ пана Томашпольського — «Всім привіт!» (2000) — вселяла певні надії на якісне зрушення до серйозного кіно. Свою рецензію в «ДТ» тоді я в дусі скромних очікувань так і назвав — «Тікає, але не вибухає». На жаль, у «Лебединому озері», як на мій слух, «тікати» знову перестало.
…Поїхали одного разу на озеро рибалки порибалити, та й зникли без сліду. Розшукує їх детектив з асистенткою, а кінців катма. Озеро ж, виявляється, не просте, а «штучне екологічне середовище», яке таємно кореспондує своїй моделі-акваріуму за місцем проживання автора-професора. З другого боку, водойма поширює навкруги якийсь гіпно-магічний ефір, що спонукає добропорядних громадян без шприца ловити глюки. З третього ж боку, самого озера... нібито й немає зовсім: воно — фантом, який самонароджується і просто дражнить свідомість оточуючих. І народно-фольклорне чаклунське начало (в образі бабки-знахарки) заворушилося. І пішла чудасія. І час і простір починають закільцьовуватися, а рибалки опиняються в ситуації, що передувала їх зникненню. На такому ось тлі в прямолінійній — до пародійності — алюзійній зв’язці з однойменною балетною історією розгортається центральна для фільму історія про велике, але розтоптане кохання, про зраду, каяття, спокуту та возз’єднання закоханих в образі лебедів навік у найкращому зі світів — орнітологічному. Цур мені! Чи автору.
Звісно ж, таке претензійно накручене дійство дає простір для по-лебединому розгонистого польоту аналітичної думки рецензента. Можна, скажімо, говорити про дешифрування образів: «лебідь — вірність», «віртуальна магія озера — природа кохання» і т.п. Можна говорити про нашпигованість «Лебединого озера» цитатами, запозиченнями, штампами та іншим секонд-хендом художності, згадуючи при тому всує першоджерела й авторів — великих (на кшталт Тарковського з його «Солярисом»), середніх (на кшталт Лінча з його «Твін Піксом») і зовсім анонімних-фантомних (на кшталт виготовлювача ще свіжого телекліпу про горілку, яка з успіхом замінила риболовлю на замерзлому озері й, зовсім як у Томашпольського, обдарувала героїв підсумковим глюком). А можна казати про наявність у режисера, як це буває у справжньому авторському кіно, стійких світоглядних інваріантів, що переходять із картини в картину (на кшталт мотиву одвічної відчуженості високих натур від прози земного буття і про переваги «інших світів», переважно потойбічних). Можна взагалі просто говорити, не маючи на меті сказати щось новеньке. Власне, так і робить в «Озері» його автор, відтворюючи внутрішньосюжетну паралель «озеро—акваріум» на позасюжетному рівні «озеро—фільм»: і те, й друге зрештою виявляється смисловим фантомом, що самонароджується. Загалом, говорити можна багато що, але нехіть. Бо, як кажуть на батьківщині автора, «нема естетичного драйву, хоч ти плач». У творчому плані занудне кіно вийшло, далі нікуди. Зняте «від пупа», поставлене «від балди» й зігране абияк. То від чого гармидер і до чого все вищевикладене? Пояснюю: «Таємниця Лебединого» мимоволі відкрила мені таємницю варягів, засновників північнослов’янської державності.
Ну ти гой-єси, правдо-матінко: зібралися одного разу у давнину новгородці на віче, покумекали самокритично на тверезу голову, та й зрозуміли, що надлишок рідних просторів зовсім не компенсує дефіциту порядку в них. А тому й закликали на князівство просунутих варягів. Мовляв, прийдіть і кермуйте нами, дурнями нерозумними. Три брати — Рюрик, Трувор і Синеус — так і зробили, відгукнулися, заснувавши при тому згодом дуже успішну династію. Постає запитання: а чому саме вони відреагували на заклик чужих для них і язичницьких племен? Вочевидь, не дуже їм кліматило на рідній Скандинавщині. Відчувалася якась незручність, невлаштованість і незатребуваність. Ось талановиті аутсайдери і знайшли свою історичну долю на чужині. Власне, на тому грунтувалися і старогрецька колонізація, і пізніші: їх здійснювали ті, хто не там знадобився, де народився.
Україна здавна була резервуаром талантів для околишніх народів та культур. З одного боку, в усі часи фатальним чином самовідтворюючись, тупоголові владні структури, природно, заохочували собі подібних і створювали особливо нестерпні умови саме для обдарованих, для усіх, хто абсолютно не вписувався в ЇХНІЙ ряд. Їх тримали в чорному тілі, у пасинках, на підозрі. Ось, з іншого боку, вони по-варязькому й утікали, витікали, відповзали в краї, де їх могли оцінити. Переважно до Росії, прославляючи саме її, бо: «Не та мати, що народила, а та, що виростила». Постфактум, гадаю, соромно пишатися геніями «своїми» лише за місцем народження або тимчасової прописки, як це заведено нині в «патріотів». Місцеві по крові, ці «варяги» не від світу цього, а від світу того, який зростив дух, що їх прославив. Це законні діти названої матері. Як Рюриковичі — російська династія.
Та повернімося на кіностезю. Останніми роками кінематографічна розруха особливо активно стала витісняти з України до Росії кіноавторів. Талановитих, середніх і так собі: Муратову, Небієрідзе, Новака, Балаяна, Каца, Криштофовича та інших — нехай читач сам продовжить список і розсортує біженців за розмірами. Крім Кіри Муратової, яка виступає вже давно як російський режисер, інші наші «варяги» якщо матеріальну сатисфакцію і знайшли, то, на жаль, на лаври явно не витягують. Ось і неомосквич Томашпольський із таких. «Патріот» звично зловтішатиметься: «На тобі Боже, що мені не гоже. Так їй і треба, клятій імперії!» А мені жахливо сумно від того, що наше кіно опустилося настільки, що вже й на роль варязького «резервуару» не тягне. Щоб хоч здалеку, хоч як земляками можна було пишатися «своїми» а-ля брати Клички чи футболіст Шевченко.