Незважаючи на те, що ідея Єдиної помісної православної церкви втратила гостроту, а переговори між Константинопольським та Московським патріархатами, судячи з останнього раунду, переходять у латентну стадію, питання церковної власності, яке ще недавно міцно пов’язувалося з грядущою єдністю, знову актуалізується. Поштовхом до цього послужили два документи, опубліковані навесні: указ Президента про відновлення порушених прав церков і постанова Кабміну про передачу культових споруд — пам’яток архітектури релігійним організаціям.
Нагадаю нашим читачам, що на світанку незалежності, коли постало питання повернення релігійним організаціям (здебільшого традиційним церквам) храмових споруд, «використовуваних не за призначенням», виникли деякі проблеми. Вони були пов’язані з тим, що не так уже й багато храмових площ стояло порожняком. І, звичайно, коли йшлося про склади будматеріалів (а то й про щось гірше), громадськість передачу тільки вітала. Але нерідко траплялося й таке, що в помешканні церкви діяв музей (причому не завжди атеїзму). А ще бувало так, що саме помешкання мало історичну й художню вартість і при цьому використовувалося як музей або наукова база. Я вже не кажу про те, що з приводу кожної більш-менш помітної передачі зчинявся шквал взаємних докорів (назвемо це так) з боку протистоячих конфесій.
Тоді з’явилися спочатку короткі, а потім усе довші списки «видатних пам’яток архітектури», які не підлягали «поверненню» церкві. Ніде правди діти, були серед цих «пам’яток» і такі, що могли стати яблуком розбрату, і тому їх вносили до списків.
Через сам факт «передачі» або «повернення» — як кому подобається — було зламано чимало списів та ручок. Заперечувалися окремі позиції, причому іноді абсолютно справедливо. Заперечувалася сама можливість «повернення» — дуже по-різному заперечувалася, оскільки багато що залежало від того, «кому повертати». За логікою речей, повертати можна лише тому, у кого відібрано. Той же, у кого відібрано, лише за десятиріччя існування СРСР і кілька років незалежності дуже змінився з обличчя. Постало безліч запитань. Починаючи з того, хто юридично є спадкоємцем репресованих церков — насамперед УАПЦ, і закінчуючи тим, що робити з греко-католиками, які претендують на повернення (і тут уже не посперечаєшся — справді повернення) тих церков, які після офіційного «скасування» УГКЦ перейшли у володіння єдино дозволеної РПЦ, а нині, природно, перебувають у віданні законної спадкоємиці УПЦ. Додайте до цього питання церков-новобудов, що з’явилися за перші роки незалежності як на церковні, так і на донаторські кошти, переходи цілими громадами з однієї конфесії в іншу, зверху притисніть відсутністю в церков юридичного статусу — і спробуйте сказати, що вам усе зрозуміло. Напевно, так не сказали б ті, хто цим займався. Тому про всяк випадок слово «повернення» стало витіснятися в документах словом «передача». Хоча церковникам більше подобається називати це «реституцією» (що означає не просто «повернення», а «відновлення в правах»).
Позиції списку, втім, тіснилися вже певний час. Так з’явилася можливість «передавати в користування», не «віддаючи назовсім». «Спільне використання», під яким звичайно розумілося використання храмової споруди різними конфесіями, відбулося в іншому вигляді — церкви стали використовувати як власне церкви і музеї — «два в одному».
І ось нарешті твердиня списку повалилася. Всі обмеження з «передачі» знято. Більше того, знову йдеться не про «передачу», а про «відновлення в правах» і навіть «подолання наслідків тоталітарної політики щодо релігії». Дивне формулювання. Невже державні мужі справді вважають, що шкода, якої було заподіяно церкві в період СРСР, обчислюється церковними спорудами і ними ж може бути відшкодована? Втім, усі конфесії цю ідею радо підхопили. Що ж, можливо, це також шлях «подолання», якщо припустити наявність прямої залежності між кількістю храмів та кількістю практикуючих вірних. Але, як свідчить практика, такої залежності немає. Більшість церков заповнюється на 100% тільки у великі свята. Трапляються винятки, але вони не мають нічого спільного з «браком площ» — бувають переповненими храми в окремих священиків, які мають чималий авторитет. Бувають переповненими храми в конфесій, «не популярних» у певному регіоні. Але загалом попит на церковні споруди можна вважати задоволеним або здебільшого задоволеним. Але це попит людський.
Є ще один бік попиту. І саме він створив згадану «арію зі списком». Це політичні мотиви наших політично стурбованих церков. «Політична занепокоєність» — це не дорікання. Це констатація сумного факту: церквам доводиться займатися політичними шуканнями хоча б тому, що не подолано основну шкоду, заподіяну не лише СРСР, а й попередньою історією, — церква в Україні не самостійна, не відокремлена від держави реально і не має міцних гарантій своєї незалежності, отже, і можливості самостійно розв’язувати свої проблеми. Єдине, що можна закинути нашим архієреям, то це те, що вони не намагаються впливати на державу в основному: у забезпеченні цієї реальної незалежності. Втім, і це також можна зрозуміти — «співпраця» з владою дає безліч маленьких приємностей. І ось з погляду політичного, скасування списку «пам’яток» — досить приємний момент.
Це не дивно для нашої ситуації: наша міфологізована свідомість втратила відчутний зв’язок з реальністю, і ми готові визнати, що на Поштовій площі буде побудовано церкву, в якій відспівували Шевченка. І граматика, якій суперечить це висловлювання, нам не указ. Там, де править міф, відступає навіть така вперта річ, як граматика. Чому ж нам не повірити в те, що якогось патріарха або митрополита зробить «справжнім» те, що його резиденція розміщена в Софійському соборі? Або в те, що якщо в Лаврі — то, отже, справжні ченці тощо. У нашій ситуації володіння таким аргументом, як одна зі святинь, — це не просто «символічно». Це те, що робить справжнім, — така логіка міфу.
Якщо вам здається, що я перебільшую рівень міфологізованості нашої свідомості, подивіться, як ми ставимося до пам’яток. З одного боку, наша занепокоєність минулим — матеріалізованими пам’ятками — інколи доходить до абсурду. А наше ставлення до справжніх пам’яток залишає бажати кращого. Ми не бережемо пам’яті — ми її створюємо. Пачками. Штампуємо і розпихаємо по місту. Щось чаклунсько-ритуальне є в цьому процесі. Зовсім як маги далекого (і не дуже) минулого, ми вважаємо слова «пам’ятка», «святиня» чарівними формулами, які перетворюють не дуже добре зліплену фігуру або зовсім уже погано побудовану споруду на щось святе. Творіння реальності силою слова — ось вам ще один «негативний наслідок тоталітарної політики СРСР». Але його нам чомусь не прагнуть відшкодовувати. Більше того, з нас продовжують робити бовдурів, що, як само собою зрозуміле, сприймають декларацію за реальність. Чого чекати від країни, що зрівнює з землею фундамент історичних Лядських воріт, бо він не вписується в плани будівництва, а натомість будує над ним глузування, яке відтепер ми називаємо «лядськими воротами». Що заважає цій країні з панського плеча кинути якійсь конфесії «за відданість ідеалам» Софійський собор для «використання за призначенням»?
Зрозуміло, питання Софії Київської постало в усій своїй красі як реакція на скасування «списку». Ніщо інше так не сколихнуло церковні ряди. УПЦ КП поспішила нагадати про свої давні домагання і про те, що в інших «реальних претендентів» керівники за кордоном. Крім того, ця конфесія запропонувала навіть варіант чесної дільби: якщо Лавру — Московському патріархату, то Софію — нам. УПЦ, як звичайно, зберігає багатозначне мовчання. Зате УГКЦ нагадала про те, що «їй теж належить» від реституційного пирога, але, з властивою цій конфесії обережністю, було запропоновано не передавати Софію нікому до часу, поки «всі українські православні і католики не об’єднаються».
Між іншим, остання пропозиція здається найсимпатичнішою, оскільки горезвісне об’єднання — навіть якщо говорити лише про об’єднання православних — скидається на дуже туманну перспективу. Але нинішні мешканці Софійського заповідника, знову відчувши на собі стільки зацікавлених поглядів, захвилювались.
Якось ми не врахували, що Софія Київська, на відміну від багатьох «використовуваних не за призначенням», посідає гідне місце в нашому духовному житті. Це солідний музей, який має унікальну історію і художню вартість. Цій споруді майже 1000 років. Більше ніде у світі ви не знайдете таких великих за площею відкритих фрескових розписів і мозаїк початку ХІ ст. Тут проводиться робота зі зберігання і вивчення спадщини Київської Русі — непроста і найчастіше непомітна для ока робота реставраторів, мистецтвознавців, істориків.
«Але чому б не використовувати Софію разом? — запитає читач. — Невже музею і церкві стане тісно під одним дахом?»
Про це я й запитала директора заповідника «Софія Київська» Н.Куковальську.
— Співробітництво з УПЦ у Кирилівській церкві відбулося: священик розуміє, в якому храмі він служить, допомагає нам, коли це необхідно, перед службою завжди попереджає тих, хто зібрався, як потрібно поводитися, щоб не завдати шкоди пам’ятнику. Це дуже важливо — розуміння відповідальності. Такого розуміння ми не знайшли у священика УАПЦ, який відправляє службу в Андріївській церкві. Вона нещодавно відкрилася після реставрації — тривалої і дорогої. Керівництво заповідника було дуже проти передачі цього храму під часткове використання церкви, але нас буквально змусили підписати цей договір. І нині просто прикро бачити, як церковники своїми руками завдають шкоди пам’ятнику. Ми постійно звертаємося до них, нагадуємо про умови договору, але дарма. І найголовніше — на служби майже ніхто не ходить. Такий величний храм не має популярності у віруючих.
На Софійський собор претендують майже всі конфесії. Але тут наша позиція принципова: ми вважаємо неможливим віддати музей для використання церквою. Це унікальний музей. Церковники також мають зрозуміти — це не лише церковна, але й культурна спадщина світового значення. Це дуже стара споруда, що потребує ретельного догляду. В жодної української церкви немає ні коштів, ні фахівців для такої роботи.
Мені залишається незрозумілою позиція Держкомрелігії, з ініціативи якого, приміром, дозволені богослужіння в Андріївській церкві. Тепер вони пропонують розглянути питання про передачу музейних цінностей культового призначення церкві. Була створена комісія з вивчення питання про передачу споруд і культових предметів, але навіть складу цієї комісії ми не знаємо і не можемо вплинути на її рішення. Здавалося б, я, директор такого заповідника, знаю цю справу не з чуток, але моя думка нікого не цікавить. І я так розумію, що ця комісія створена не для того, щоб вивчати проблеми, а для того, щоб передавати церкві те, що їй потрібно. І я нічого не маю проти — нехай передають. Але ж не все — є кілька унікальних пам’яток, що мають залишитися музеями. Їх так мало, що, повірте, вони не зроблять погоду церкві.
Але все залежить не лише від того, як пощастить зі священиком. Він може виявитися освіченою і культурною людиною, може розуміти рівень відповідальності, що накладає використання унікальної споруди. Але ж є ще паства. І в неї свої — зрозумілі й справедливі — моделі поведінки в церкві. Людині, яка прийшла до церкви заради відправлення певних і чітко регламентованих обрядів, важко буде збагнути, що не можна палити свічок, лампад, торкатися стін (а як не прикластися до образу святого?), навіть просто хорового співу — і того не буде. Ось основне запитання: навіщо самій церкві (громаді вірних) храм, який накладає такі серйозні обмеження на саму службу? Певне, річ тут не в службах...
Тому міркування про те, що «церква повинна використовуватися для відправлення служб», а не як «притулок для музейних мишей», як не дуже люб’язно висловився один церковний журналіст в одному церковному виданні, не видається мені в цьому разі бездоганним. Здебільшого це, можливо, так. Але якщо йти за такою логікою, то взагалі мало повинно залишитися музеїв, адже більшість їх створювалася в колишніх житлових будинках, особняках, які також будувалися для того, щоб у них жили люди, а не згадувані тварини. Предмети побуту, що перекочували до музеїв як «твори мистецтва», також мали колись цільове призначення. Але ніхто не заперечує проти того, щоб зберігати їх під склом.
Вже передбачаю закид, що буцімто опускаю дім Бога до рівня китайської вази. Насправді це підміна понять, на якій грають зацікавлені: в українській і російській мовах словом «церква» позначається і храмова споруда, і громада вірних. Але поняття «тіла Божого» стосується лише останньої. І не споруда робить громаду церквою, а громада перетворює споруду на «дім Бога» і, зрештою, на святиню. У цьому сенсі Софійський собор дуже давно перестав бути церквою. І питання в тому, чи варто повертати його в цю іпостась. Питання формулюється саме так, що трохи відрізняється від формулювання «використовувати за призначенням». Хоча б тому, що призначення унікального музею нітрохи не нижче за своїм культурним значенням — і цьому призначенню Софійський собор цілком відповідає.