Осінній ранок. Метро. Настрій теж осінній. Виходжу з вагона, мене підхоплює потоком і вносить на ескалатор. У динаміках лірично страждає рояль Річарда Клайдермана. Починаю муркотіти мелодію, намагаючись згадати текст пісні. Як же там було: «…I don’t now, she wouldn’t say». Мої спомини перервані напівслові разом із піснею — із динаміка лунають традиційні попередження для тих, хто сидить на сходинках, носить довгий одяг і не тримає за руки дітей. Гаразд, навіть шматочок пісні «Beatles» в інструментальному опрацюванні — непоганий початок ранку важкого дня.
Їхня історія розпочалася восени 1957 року в Ліверпулі, коли до складу аматорської групи «The Quarry Men» («Хлопці з Quarry [Bank High School]» — школи, де навчалася більшість учасників; інший варіант перекладу — «Каменяр»), створеної Джоном Вінстоном Ленноном, увійшов Джеймс Пол Маккартні. На початку 1958-го до них приєднався Джордж Харрісон — сформувалася основа майбутнього легендарного квартету. Та лише в серпні 1960 р., перед першою поїздкою ансамблю (тоді ще квінтету) до Гамбурга, з’явилася назва, під якою він здобув усесвітню популярність — «The Beatles». До Ліверпуля вони повернулися уже вчотирьох (Леннон, Харрісон, Маккартні, Піт Бест), із неповторним стилем виконання, виробленим під час багатогодинних музичних марафонів у гамбурзьких клубах, і фірмовими стрижками. Такими їх і побачив у клубі «The Cavern» Брайєн Епстайн, який став незабаром менеджером групи. А потім були довгі й безуспішні ходіння Брайєна по звукозаписних компаніях — безвісні хлопчики з Ліверпуля нікого не цікавили. Наважився ризикнути лише керівник компанії Parlophone Джордж Мартін, і 5 жовтня 1962 року вийшла перша платівка «Beatles» (Леннон, Маккартні, Харрісон, Старр). З цього моменту слава групи стрімко зростає — Англія, Америка, Європа, Австралія, Японія — країни та континенти стають жертвами бітломанії.
1964-го розпочалася кінематографічна кар’єра «Beatles» — на екранах з’являються «A Hard Day’s Night», потім «Help! » — успіх групи досягає феноменальних масштабів. Перебуваючи на вершині слави, «Beatles» припиняють привселюдні виступи (1966) і зосереджуються на творчих пошуках і експериментах в галузі звукозапису. Саме тоді розпочинаються спроби самовираження музикантів: Джон і Рінго знімаються в кіно, Пол пише кіномузику, а Джордж занурюється в релігійно-філософські шукання. З’являються нові композиції, що користуються незмінним успіхом, фільми «Magical Mystery Tour» і «Yellow Submarine». Та все хороше рано чи пізно закінчується — 30 січня 1969 року в Лондоні відбувся останній спільний виступ, а в квітні 1970-го Пол Маккартні заявив про те, що йде з групи. Виникають і спростовуються незліченні чутки про можливе возз’єднання, але 8 грудня 1980 гине Джон Леннон й історія «Beatles» остаточно стає легендою.
Інтерес до членів групи не пропав після її розпаду. Інакше не стежили б із завмиранням серця телеглядачі всього світу за репортажем про весілля Пола Маккартні й за його симфонічними експериментами. Що ж до музики, то вона, не втрачаючи початкової принадності, існує паралельно з будь-якими сучасними напрямами (одна з характерних ознак справжньої класики). Можна пригадати й інші ознаки — закономірності, які дозволяють судити про її подібний статус. Закономірності, звісно ж, не абсолютні, як і все в нашому світі, та які пройшли багатовікову практичну перевірку.
Отже, закономірність перша, спільна для академічної та популярної музики: щойно виникає щось по-справжньому значне, а тим паче, якщо воно стає популярним — одразу виникають незліченні варіації «на теми» і фантазії «за мотивами». У випадку з «Beatles» вона діє на всі сто: хто лишень не переспівував репертуар «ліверпульської четвірки», яких тільки обробок у різноманітних стилях і для найрізноманітніших складів (включаючи оркестр народних інструментів) не робили за сорок років їх існування.
Щоправда, у цієї ознаки цінності, популярності та перетворення в класику є і зворотний бік. З часом обробки, переробки й ремікси розпочинають звучати частіше, ніж самі оригінали. І той, хто не встиг стати свідком появи «першотворів», частенько знайомиться з ними за «копіями». Я, приміром, наприкінці 80-х закохалася в «Yesterday» з першого звуку…як у музичний фон прогнозу погоди після програми «Час». І лише набагато пізніше довідалася «природу» предмета свого захоплення з розмови з приятелем. Цілком можливо, що представники наступних поколінь упізнаватимуть та усвідомлюватимуть цю музику за мелодіями-сигналами мобільних телефонів.
Закономірність друга, загальнокультурна: яскраве явище музики, літератури, політики, історії, кінематографа у певний момент починає поширювати свій вплив в інших галузях людської діяльності. Особливо легко й швидко піддається такому впливу ззовні мода. На кшталт того, як герой Пушкіна, зібравшись прогулятися бульваром, одягав «широкий болівар», тобто капелюх a la національний герой Латинської Америки, прогресивна молодь 70-х хизувалася піджаками з коміром-стійкою (до речі, які нещодавно пережили своє відродження) і стрижками «під бітлів». Серйознішими прикладами можуть бути численні книжки про «Beatles» найрізноманітніших жанрів: від коміксів до музикознавчих і філологічних досліджень; фільми «за участю», «із музикою», «про» і т.п. — художні, документальні та мультиплікаційні.
Сказати, що «Beatles» — явище епохальне, отже, не сказати нічого. Не офіційні, а справжні кумири покоління 60—70-х, вони до сьогоднішнього дня очолюють рейтинги популярної музики. Саме вони лідирують у результатах опитувань на кшталт «чиї записи ви візьмете із собою на безлюдний острів», і «яку музику ви рятуватимете у випадку світової катастрофи». А також і в списках «кращих із кращих» музикантів минулого століття та минулого тисячоліття, що складалися в переддень 2000 року.
Звісно ж, у кожного покоління своя музична пристрасть. Припустимо, у якій-небудь середньостатистичній сім’ї матері подобається Ірина Аллегрова, дітям — група «Ногу звело», а татові, у принципі, не заважає спати ні те, ні інше. Однак зазвучала по радіо «Nostalgie», приміром, «All my loving», «Hey, Jude» або «Girl», і от уже батьки переживають момент психологічного повернення у свою юність. А діти — інший психологічний момент — упізнавання мелодії, яку чули вчора з динаміків ескалатора метро. Так, тієї самої мелодії, у найцікавіший момент перерваної забороною сидіти на сходинках. От і виходить — звісно ж, у кожного покоління свої… «Beatles»... .