Іноді природа сама створює такі ландшафтні ритми та фактуру, про які будь-яким митцям, що займаються ленд-артом, можна тільки мріяти. Але тоді як ленд-арт за своїм визначенням іммедіальний, тобто не надається до відтворення засобами медіа, ландшафтні фотознімки є чимось зовсім іншим. Вони приклад дуже толерантного поєднання творчості землі і творчості інтелекту, коли у такому симбіозі думка не вбиває душу. Семантично така фотографія — майже чистий денотат, у ній мінімум додаткової інформації. Тут панує studium, який спочатку трохи дратує глядача, що прийшов із гамірливої вулиці і взагалі звик на будь-якій фотографії шукати нервовий punctum. А на цих фотографіях натомість — проста констатація: це — земля, вона така різна, тяжка, рельєфна, а ми не бачимо її взагалі під нашим асфальтом. Природа, що являється нашій уяві, коли ми думаємо про неї, — це дуже часто конструкт, зумовлений нашим минулим досвідом і багатьма-багатьма субститутами цього досвіду — такими як телебачення, кіно і та сама фотографія. Зустріч з оголеною природою, справжньою (якщо про таку ще можна говорити), відмінною від тої, яку сподіваємося побачити, — це завжди досвід позитивний.
Замилування самою фактурою землі — це, напевно, те, що об’єднало Віктора Кудіна та Марека Зюлковськи, роботи яких прикрашають стіни редакції газети «Дзеркало тижня». Їм обом притаманна доля медитативності та якоїсь мудрої врівноваженості.
Для київського фотографа Віктора Кудіна ця виставка — перша в Україні після десяти років перерви. Хоча географія інших його виставок вражає — майже вся Європа і навіть Близький Схід. Свою виставку він назвав «Світлотіні Сходу та Заходу». «Схід — справа тонка» знає кожен, і продовжує асоціативний ряд східними прянощами, містичними філософськими системами та екзотичними культами. А для фотографа Схід — це пустеля, яка зовсім не є жовтою неозорою рівниною, як може здаватися. Пустеля така сама жива, як і чорний грунт, — вона просто по-іншому дихає. Вітер наносить із піску величезні дюни (де й поділася рівнина!), що під власною ж вагою згодом оголюють свою фактуру, перетворюючись на хвилі. Пласти наповзають один на одний і змінюють колір. Як на картині якогось китайського майстра раптом у кадрі з’являється дерево — ошатне і самотнє посеред потужного піщаного моря та суворих скель. І тінь від якогось предмета, може зовсім не вартого уваги ні фотографа, ні його об’єктива, починає створювати химерне мереживо, схоже на орнаменти на східних тканинах. Ні пустеля, ні Схід як спосіб світобачення не відкриють своїх таємниць, а зрештою все залежить від глядача — фотографія завершена, як притча, відкрийте очі і побачите.
Другий фотограф — Марек Зюлковськи досить відомий, його роботи можна було побачити минулого року у «Місяці фотографії» у київській галереї «Ірена», а попри це він вже кілька років виконує обов’язки посла Польщі в Україні. Минулорічна його виставка мала назву «Простори горизонтів», саме такими і є його фотографії — просторими. У них акцентовано простір, широту, неважливо, що саме потрапило до об’єктива — хай це буде щойно зоране поле, чи величезний лан пшениці, яка тільки щойно зійшла, чи маса морської води, чи вкриті снігом луги. Від довжелезних горизонтальних паралелей захоплює дух: небо, горизонт, нива, нива...
У центрі зору фотографа на цей раз опинився Захід із його традиційною орною землею — ріллею, що дає хліборобські плоди, землею, що родить, яку щороку покриває сніг, а потім він тане, і все повторюється знову.
Земля, якщо на неї дивитися з такої відстані, на яку глядача позиціонують фотографії Зюлковськи, здається величезною і натхненною, як на пейзажах німецького художника-романтика Каспара Давіда Фрідріха, а самому глядачеві пропонують стати одним із його персонажів — такою маленькою тендітною людиною, яка зачудовано стоїть на вершині гори (чи посеред безкрайньої рівнини?) і вглядається у далечінь. І взагалі, хто на кого дивиться? Можливо, це сама земля вдивляється у нас?
Така фотографія не повертає погляду, не підводить очі, що, за термінологією Вальтера Беньяміна, є ознакою «ауратичності» мистецького твору. Але не можна відмовити їй у відсутності такої аури. Стихія містична (а земля — одна з найголовніших стихій), це відомо будь-якій традиції, а тому її зображення не може не мати певного непрофанного настрою. До неї не потрібно нічого додавати, щоб вона стала предметом, вартим мистецької уваги, вартим уваги фотооб’єктива. Вона просто є, а ми часто знаходимося занадто близько до неї, щоб розгледіти її красу (чи не тому багато знімків зроблено з гвинтокрила чи аероплана?).
Колись із цієї глини та пороху земного Бог створив Людину. Тепер Людина, накривши частину її бетоном і асфальтом, забула про свій першопочаток. Але гола, справжня земля продовжує додавати Людині сили, як героям грецьких міфів їхня Еллада.