Пішов з життя чудовий український режисер і актор Ігор Славинський (1952-2018). Багато років він служив у столичному Театрі на Подолі. І водночас ніби хотів обійняти й усю театральну Україну - його вистави живуть і збирають аншлаги в багатьох українських містах.
В офіційних довідниках та інтернет-гідах про нього не дуже багато статей. І тільки ця трагедія - велика втрата, його відхід - неначе підірвала інформаційний простір. Про нього заговорили, почали писати навіть у тих ЗМІ, які ніколи не цікавляться театральною тематикою.
Ігор Славинський не був обділений театральними преміями (кілька разів він отримував "Київську пектораль" за свої талановиті постановки), а цього року був удостоєний звання народного артиста України.
І однаково він був якимсь… немедійним. А був тихим, спокійним, урівноваженим. І максимально зануреною у свою професію творчою людиною.
Його невгамовний азарт - ставити, ставити, ставити, не тільки в Києві, а й у різних українських містах - далеко не всі розуміли, не всі розумно пояснювали це нестримне прагнення: мовляв, навіщо ж гнати коней і чому не можна себе пощадити, тим більше що не дуже здоровий, переніс складну операцію на серці…
Та, мабуть, усі пояснення його театральної пристрасті - в ньому самому. Ці пояснення - в ефросівській формулі: "Репетиція - любов моя". Бо репетиція як передчуття вистави і є тією справжньою миттю художнього блаженства, яку справжньому режисерові, такому як він, хотілося утривалити якнайдовше…
На жаль, тільки доля визначає, скільки жити такому диву.
Славинський - один з учнів легендарної Фаїни Соломонівни Ковалевської, яка викохувала своїх творчих пташенят іще в студії художнього слова в столичному Будинку піонерів. Випускники різних років завжди згадували цю жінку з теплотою і вдячністю. Кожному з них вона відкривала магічні особливості Слова, авторського тексту. Ці відкриття вони несли з собою на драматичні сцени, на естрадні підмостки.
І ця якась неймовірна пристрасть до Слова, його магічних властивостей і вирізняла Ігоря з-поміж його колег. Тексти - класичні й зовсім нові - у кожному він хотів дійти до самої суті. У театральній адаптації сучасної прози Славинський був таким же чудовим майстром, як і в своїх сценічних взаєминах з високою поезією. Серед його улюблених поетів, перед якими розкривав простір сцени, - Бродський, Висоцький, Мандельштам, Цвєтаєва, Окуджава. І фактично Славинський відкрив для української сцени талановиту прозу Анатолія Крима. І, до речі, свою останню виставу в Миколаєві він ставив теж на основі тексту Крима. У спеку, зі слабким здоров'ям, він їхав з Києва до іншого міста, у цей мертвий сезон, щоб знову й знову репетирувати.
У цьому була не тільки його творча потреба, це була ще й особлива відповідальність перед колегами, акторами, які чекали його практично в кожному українському театрі! Бо дехто й сприймав його як акторського режисера. Майстра, котрий знає глибинні сховки душі будь-якого лицедія. Як він розпізнав душу Олексія Вертинського, з котрим зробив уже легендарний "Синій автомобіль". Як знав вдачу, характер і потенціал своїх прекрасних колег у рідному Театрі на Подолі, де щойно почав ставити булгаковський "Біг" (прем'єру було призначено на жовтень).
Сценічний стиль Славинського, те, що явлено в його найліпших постановках (у "Мертвих душах", "Льовушці", "Синьому автомобілі", "Люксембурзькому саду", "У Барабанному провулку") - багатослівна й багатоярусна тема, яку ще мають розкрити театрознавці. Відзначивши в цій темі і його особливий потяг до епічного театру Брехта, і витончене почуття театру поетичного.
Усе це обов'язково буде, про це неодмінно напишуть.
Тепер же, у скорботні дні усвідомлення цієї великої людської і художньої втрати, чомусь найбільше хочеться говорити про те добре й тепле світло, яке постійно випромінювала дивовижна людина театру, неповторна світла особистість - Ігор Славинський.
Звичайно, в театральному світі в кожного є клан ворогів, клан друзів. Так і живуть між кланами. Ігор, світла особистість, навіть своїми виставами в різних містах і на різних сценах неначе зшивав нитками людської любові, терпіння й співчуття наш розсмиканий і стомлений театральний світ. Він сам і зігрівав цей світ своїм людським світлом.
Світла пам'ять - світлій людині.