«Грім серед ясного неба», «мов сніг на голову», «наче обухом»... — банально, заяложено, шаблонно. Але ми знову і знову вимовляємо ці фрази, котрі, по суті, нічого не пояснюють — адже все одно не існує слів, якими можна було б означити те безглузде й раптове, що життя раз у раз підкидає нам і до чого ми ніколи не буваємо готові. Зателефонував колега: «Померла Чечель...». Наталя Петрівна Чечель... Це — коло сім’ї Івана Чабаненка, легендарного ректора Київського театрального.
Це — кандидатська дисертація, захищена 87-го ще в Москві (свого ВАКу тоді в Україні не було) на справжнісіньку українську тему. Книжку «Українське театральне Відродження (Західна класика на українській сцені 1920—1930 років. Проблеми трагедійної вистави)», котра з цієї дисертації «вилупилася», ми впевнено рекомендуємо абітурієнтам і студентам (критерій безпомилковий) серед дуже небагатьох робіт, де про бурхливий і суперечливий час розказано чітко, адекватно, гідно.
Це — п’єси («Вечір», «Голос», «Осінь»), статті (тільки основних наукових текстів — близько трьох десятків за сім останніх років, не рахуючи двох книжок, численних методичних розробок, десятка навчальних курсів — той, хто має справу з науковою та педагогічною роботою, сповна оцінить обсяг), робота в США, викладання в рідному театральному, «Могилянці», університеті Шевченка, проекти, сценарії, теле- і радіопередачі...
Це — успішний віраж зі світу театрального в науковий, в університетське середовище, і вчений ступінь доктора філософських наук. Праця називалася «Дискурс стилю в ретроспективі української видовищної і драматичної культури» — і в ній, і в передуючій їй монографії саме категорія стилю виявилася тим щасливо знайденим «стрижнем», на котрий «нанизалася» вся видовищна культура України з дохристиянських часів до XVІІІ століття.
Це, нарешті, закінчений торік улітку підручник «Нариси з історії мистецтв», на біду «підвислий» у видавництві...
51 рік. Реанімація. Зупинка дихання.
Знову банальність: адже тільки відсвяткували ювілей. На нього Наталя запросила буквально двійко людей зі старого, театрального свого життя. Тоді здалося — щоб суто по-жіночому похвалитися і красунею донькою, і урочистим засіданням ученої ради, котра вшановувала свого професора у величезному конференц-залі Інституту журналістики Національного університету імені Шевченка.
Ми не були близькими друзями. Але наші нечисленні «перетинання» виявлялися важливими.
Ще, здається, студенткою вона розпитувала мою бабусю, народну артистку України Катерину Осмяловську про щось цікаве їй у театрі 20-х і 30-х років. Не знаю, чи допомогли їй ті суто емоційні акторські спогади, але подяка Катерині Олександрівні (а разом із нею — і Н.Ужвій, і І.Стешенко, і Л.Сердюку, і П.Нятко, і ще багатьом, і — окремо — учителеві Наталі, відомому російському театрознавцеві й філологу Б.Зінгерману) з’явилася згодом у її книжці.
Вона взагалі вміла бути вдячною — риса сама по собі рідкісна, а вже як на нинішній час — то й геть раритетна...
На час моєї студентської практики — тоді ми, власне, й познайомилися — вона дала мені притулок у Москві, де, навчаючись в аспірантурі, винаймала кімнату у величезній комуналці в одній з «будівель» із заплутаною нумерацією в надрах Тверської. Тими днями якраз трапився Чорнобиль, і Наталя наполегливо вмовляла мене залишатися в неї стільки, скільки буде потрібно.
Якийсь час ми викладали на одній кафедрі, а через багато років випадково зіткнулися в книгарні на Хрещатику. Я відразу отримала в подарунок її монографію і пропозицію відрецензувати мою. Яка в результаті була нею навіть не прочитана — препарована; мені було сказано багато захоплених слів і значно більше — ділових зауважень і побажань. Не показна, справжня небайдужість — ще одна рідкісна риса...
Я не сумнівалася, кого попрошу бути опонентом на моєму захисті.
Вже не попрошу.
…У середині 90-х я за Наталчиним проханням написала і через якийсь час переробила статтю про її п’єси — проте обидва варіанти чомусь так і не були опубліковані.
Однак текст залишився.
Це — звідти: «На сторінках п’єс Наталії Чечель, розписаних на репліки та ремарки, — уламки снів. Зовсім за Генрі Міллером: «Можливо, ти назвеш це моїм сном. У ньому є прогалини, але це прогалини між снами. Світ навколо мене розчиняється, залишаючи де-не-де острівці часу...» Острівці фантазії. Острівці спогадів: побачене, почуте, вигадане, пережите у власному духовному плині вбирається в дивні шати сповіді і казки, спостережень одночасно ніби звіддаля — і зсередини. А численні іронічні «зрізки», гра словами і смислами, профанування і провокування, не-виправдання очікувань і постійне зіткнення з несподіванками стають тим жорстким абрисом, із допомогою якого тільки й можна утримати в єдиному руслі ті внутрішні різноспрямовані вектори, котрі рвуться назовні, створюють силове поле напруги і, нарешті, відлітають кудись, залишаючи читача наодинці вже з його власними асоціативними потоками — і вони, підхоплюючи естафету, підкоряють думки й відчуття своїм незбагненним законам. Виникнення цього нескінченного ланцюжка внутрішніх бачень і уявлень у даному разі — незаперечне.
Чи знайдеться театр, котрий реалізує, спробує реалізувати на сцені ці тексти? І чи існує він узагалі в природі?
Схоже, цим п’єсам нема куди поспішати: адже до кінця шаленого двадцятого, в якому, втім, назавжди залишиться наша молодість, час іще є. А потім — хтозна? — можливо, вони привернуть до себе увагу як історичні документи, котрі зафіксували розколоту свідомість вируючого часу на зламі епох, ми ж тоді згадаємо себе нинішніх...»
Можливо, колись так і буде.