Уявити концертне життя без Національного камерного ансамблю "Київські солісти" нині неможливо. Створений 20 років тому з ініціативи Богодара Которовича, колектив упевнено займає свою нішу в культурному просторі міста і країни.
Але які параметри цієї ніші? У чому, говорячи мовою маркетингу, унікальна комерційна пропозиція "Київських солістів"? Наскільки вони унікальні, і чи унікальні?
У пошуках відповіді на ці запитання зразу відметемо банальні й малоінформативні кліше "високий професіоналізм", "якісне виконання", "одухотвореність інтерпретації" тощо. Звісно, в сучасному світі засилля ширвжитку і халтури, перевага тиражування над творенням стають, на перший погляд, загальноприйнятою нормою. Але тільки в тому разі, якщо міряти межі цього світу містечковою міркою: тут, у понурій провінції духу, тихо радіють хоч якомусь виконанню, животіють у сірій повсякденності і стогнуть із приводу відсутності яскравих вражень, не бажаючи й не вміючи вийти за рамці провінційної обмеженості.
Інше - у світі великої музики. У ньому немає меж і обмежень, у ньому якість розуміється сама собою, і тому сказати тут "високий професіоналізм" -не сказати нічого. Саме в цьому світі живуть "Київські солісти".
Немає меж? Так, цей академічний колектив стрімко розширює локації своїх виступів. Крім традиційного філармонічного колонного залу, статусного "Мистецького арсеналу", "Солісти" виступають у Будинку архітектора й Будинку актора, на відкритому майданчику перед Міністерством закордонних справ - і в павільйоні Виставкового центру (колишньої ВДНГ), у Будинку кіно й Палаці "Україна", у Жовтневому палаці, Українському домі, в зоні АТО…
Немає обмежень? Жодних! Сьогодні - західноєвропейська класика, завтра - українська музика, вчора - джаз, післязавтра - саундтреки. І все за гамбурзьким рахунком.
Із початку сезону "Київські солісти" зіграли десятки концертів. Насамперед, дві знакові програми в Колонному залі ім. М.Лисенка. Перша - концерт до ювілею патріархів української музики Жанни і Левка Колодубів.
Під керуванням Володимира Сіренка прозвучала унікальна програма, яка охоплювала, серед іншого, знамениту Симфонію №3 "У стилі українського бароко" Левка Миколайовича та Альтовий концерт Жанни Юхимівни.
Друга філармонічна програма "Солістів" - із Дмитром Яблонським за диригентським пультом - присвячена західноєвропейській класиці, від Телемана до Шьонберга.
Зовсім інший репертуар пропонується публіці Будинку кіно. Це тематичні концерти "Чарівна музика з чарівного кіно", "Класика при свічках", "Пісні про кохання у джазових аранжуваннях". У Будинку архітектора до Дня незалежності Іспанії зіграли програму з творів іспанських композиторів-романтиків, що рідко виконуються. На Гоголь-фесті - виступ із Майклом Гутманом у проекті Влада Троїцького "Мистецтво любові" (програма - від Мендельсона до Елгара).
У рамках туру гітариста Френсіса Гойї виконували легку популярну музику. У найближчих планах - концерт із творів П'яццолли, масштабні гастролі по Україні з сучасною українсько-польською програмою, диригуватиме якою Роман Ревакович, робота над творами Шостаковича й Сильвестрова…
Такий репертуарний універсалізм має свою логіку й історію. Згадаємо, що до останньої третини ХІХ ст. в концертних залах Європи переважно звучала так звана сучасна музика, а музично-історичний горизонт слухачів залишався обмеженим творчістю композиторів класико-романтичної епохи.
Головними відвідувачами концертів були щирі любителі музики, які часто самі непогано грали на тому чи іншому інструменті, члени філармонічних товариств.
В останні ж десятиліття позаминулого століття ситуація змінилася кардинально. Концертний репертуар розділився на три пласти - високу класику, експериментальну музику та популярну класику. Відповідно, відбулася диференціація виконавців, аудиторій і навіть фінансових потоків. Виконання і слухання високої класики стало ознакою респектабельності. Саме сюди мігрував капітал придворно-аристократичного середовища, що традиційно підтримував професійних музикантів і композиторів.
Заробити на цій музиці можна було тільки престиж, визнання, репутацію, гудвіл. А слухачами цих концертів стали любителі-філармоніки, які вимагають від музиканта оригінальної й художньо довершеної інтерпретації переважно знайомих шедеврів.
"Експериментальну" галузь облюбували нищителі традиції. Саме тут відбувалися найгучніші скандали і найяскравіші технологічні прориви. Економічна підтримка такої музики - доля окремих обраних; авдиторія слухачів украй обмежена, передусім колегами-професіоналами, а вже про повернення інвестицій (тим більше про фінансовий успіх) не йдеться ніколи.
Нарешті, третім напрямом колись єдиної європейської професійної музики в останній третині ХІХ ст. стала так звана популярна класика. Вона, зберігаючи певний флер респектабельності, поставила собі за мету отримувати доход. Звідси концептуально й емоційно полегшені програми (грають лише те, що продається), прагнення до максимальної ефектності (віртуозність заради віртуозності). Центральною постаттю тут є імпресаріо, адже від нього залежить комерційний успіх. Слухач популярної класики вже не філармонік; на концерт він іде відпочити, отримати позитивні емоції, при цьому не особливо напружуючись.
Заробити у цій сфері теж непросто (особливо останніми роками, коли ринок виконавських мистецтв перенасичений).
Автентичне виконавство, що з'явилося у ХХ ст. (його ще називають історично інформованим) доповнило картину, внісши в неї нотки снобізму та нового аристократизму. Як не парадоксально, але автентисти своїм духом виявилися найближчими до авангардистів; і аудиторія, і економічні принципи їхньої діяльності мають багато точок дотику.
Два інших напрями також утворили своєрідну систему сполучених посудин і стали основоположними в роботі багатьох академічних колективів і структур - від всесвітньо відомого Бостонського симфонічного оркестру до знаменитих Лондонських променад-концертів.
Це й зрозуміло: розпушений популярною класикою ґрунт стає основою для класики високої. Нинішній слухач розтиражованих "Пір року" Вівальді завтра прийде на менш відомі Concerti grossi Генделя.
Головне в цій ситуації - підтримувати баланс високого й популярного, не перетворити художню діяльність на індустрію і не підмінити мету засобами, а ідеали - інтересами.
Цей історичний екскурс допомагає зрозуміти, яку культурно-екологічну нішу займають "Київські солісти", чим вони відрізняються від інших камерних колективів столиці та країни.
Вони не грають екстремальний авангард і не прагнуть влитися в лави автентистів. Вони підтримують новоєвропейську традицію в усьому її діапазоні: від високої до популярної класики. Звідси така різноманітність імен, прагнення виховати свого слухача, звідси і екстенсивність (нові майданчики, нові програми), і інтенсивність (найвища віддача, філігранна майстерність) їхньої діяльності.
Мистецтво "Київських солістів" - національний художній продукт (незалежно від того, музику композиторів яких країн вони виконують); їхнє кредо - універсалізм. На світовому ринку виконавських мистецтв (який, як відомо, нині перенасичений і пропозиція на якому в півтора разу перевищує попит) "Київські солісти" позиціюються як унікальний український колектив світового рівня.
Саме таку стратегію діяльності ансамблю сформував Олесь Ясько (на початку вересня він виграв конкурс на заміщення посади художнього керівника "Солістів"). Стратегія ця життєздатна й перспективна. Але за однієї умови - державної підтримки. (Сумний досвід показує, що ідеї соціальної відповідальності бізнесу на нашому ґрунті приживаються поки що не дуже добре, а світові тенденції свідчать про міграцію спонсорського й меценатського капіталу у бік професійного спорту і екологічних проектів.) Адже саме держава зацікавлена у розвитку високого мистецтва, яке сприяє примноженню соціального капіталу суспільства, зростанню його духовності, національної та культурної ідентифікації.
Тому критеріями оцінки роботи колективу є не так отримання прибутку, як якість і конкурентність національного культурного продукту.