Теза про те, що мистецтво відображає дійсність з допомогою художніх образів, фундаментальна в естетиці соцреалізму, сьогодні стала риторичною. На перший погляд, може здатися, що, відживши своє і втративши злободенність, вона відійшла в історію разом із соцреалізмом. Однак сьогодні зміст цієї тези набуває нової звучності і яскравості. І річ навіть не в тому, що історія не вмирає в минулому, а живе в сьогоденні: смисли явища, які відкриті і продовжують відкриватися, роблять його важливим і необхідним у культурі. Хіба не можна сьогодні сказати, що мистецтво відображає дійсність? Може бути багато застережень: яку дійсність, як відображає тощо. Однак заперечити цього не можна.
Жити і творити — означає жити і творити у своїй епосі.
На такі думки наштовхнули міркування про людину, яка живописала своїм музичним пензлем час, у якому жила. Складний, описаний сучасними істориками як час тоталітаризму, залізної завіси тощо. У ньому жили мільйони людей, що складали радянську державу. Ставлення до творчості у системі цієї спільності було занадто непросте, багато хто її залишив, багатьох вона підкорила, багатьох — ні. Великий музикант радянської епохи Дмитро Шостакович знайшов свій час. Мабуть, немає у ХХ столітті композитора, сучасника Шостаковича, який бодай у чомусь не відчував впливу його музики. Усе, що робив Дмитро Шостакович, постійно перебувало в зоні підвищеної уваги. Його ім’я належало соціуму, його «я» належало йому самому. Він жив повноцінним громадським життям — він творив незалежно від громадських потреб. Він посідав високе суспільне становище — він не залежав від усіх займаних посад. Секретар спілки композиторів Шостакович міг піти на компроміс у стосунках зі своїми колегами і громадськістю — композитор Шостакович не знав компромісу у стосунках із собою у творчості.
Справжнє втілення композиторського призначення, а саме виконання творів, було для Шостаковича однією з найскладніших форм взаємин із соціумом та дійсністю. Відомість і популярність композитора коштували йому дорого. Нерідко Дмитро Дмитрович навіть не сумнівався, яка його спіткає доля, і лише за щасливим збігом обставин він не раз уникав цього. Досить згадати історії постановок його двох опер, щоб зрозуміти, у якому полі напруги перебував композитор. Не кажучи вже про «справу композиторів» 48-го року, в якій прізвище Шостаковича фігурувало під номером один.
Громадський спокій настав тоді, коли його розбила хвороба, вичерпувалися його життєві сили. Шостакович за неповні 70 років прожив величезне життя, пережив царства, зміну часів і епох. Його музика — свідок його складного, неоднакового часу — ХХ століття. І хоча світ перейшов його межу, пульс цього часу продовжує битися в сьогоденні так само, як продовжує звучати музика Шостаковича.
95-річчя композитора припало на нове століття. Музична громадськість сучасної України в особі Національної музичної академії зустріла цю дату по-новому, не зовсім звично. Замість грандіозних концертних акцій, циклів симфонічних вечорів та інших масштабних заходів київські музиканти дали камерний концерт із творів, які хоч і відомі, але виконувалися дуже рідко. Ініціатором і організатором його була Римма Голубєва — відомий педагог, яка виховала у своєму класі не одне покоління музикантів. Твори з вокальних циклів різних років створили незвичний портрет композитора. Зібрані в одному концерті, вони змусили інакше побачити Шостаковича, відомого і зовсім невідомого. Вокальна музика композитора — це особлива грань його творчої натури. Ставлення до слова, забарвлення його музичною інтонацією у Шостаковича в кожному творі має настільки тонкий нюанс, який створює настрій, наскільки він може бути мінливим. Щодо музики для голосу і музики для супроводу, вловлюється, якими складними можуть бути взаємини думки і слова. Сказане словесно можна інтерпретувати досить чітко, сказане музично — вислизає і уникає ясності, однозначності. Це тайнопис композитора, за яким він міг сховати навіть те, що є зрозумілим, — слово.
Звернення до слова для Шостаковича було не завжди безпечним. За багато своїх творів із текстом він ризикував не лише ім’ям, а й життям. Що могло чекати Шостаковича після того, як він написав свій «Антиформалістичний райок»? (Це була реакція на постанову про «справу композиторів»
48-го року.) І якби він не приховав його, ми навряд чи почули б твори, створені в наступні 27 років. Не було б цих творів, не було б цих років. У Києві «Райок» було виконано вперше. Дивно подумати: те, що зараз викликає веселе пожвавлення серед публіки, якихось 50 років тому могло обернутися для композитора трагічно. Змінюються епохи, людина, ставлення її до світу, до самої себе. Та є речі незмінні, вони непідвладні часу. Сила творчої думки, її горіння дійсні в усі часи. І така дійсність може бути відображена в мистецтві. Саме це творив Шостакович. Він створив свою дійсність, зберіг її у звуках, обезсмертив у творах. Чи перемога це над часом? Напевно, так.