У липні відзначає ювілей видатний історик українського театру доктор мистецтвознавства Валерій Михайлович Гайдабура.
Він проводить велику роботу, розкриваючи маловідомі сторінки діяльності українського театру в період німецько-фашистської окупації; досліджує історію українського театру в діаспорі. Пише про Леся Курбаса, Гната Юру, Лідію Крушельницьку…
Пам'ятаю, наприкінці 1990-х я напросився на зустріч із ним і спеціально приїхав у колишній район його столичного проживання (десь в ареалі Севастопольської площі). Тоді йшлося про можливе його кураторство над моєю можливою книжкою. Але, очевидно, дослідника на той момент збентежив творчий натиск - з мого боку? І співтворчості не вийшло.
Але, на щастя, склався тривалий діалог протягом багатьох років.
І такий діалог допомагає глибше пізнати не тільки цю непересічну людину, а й унікальні епізоди історії українського театру, до відродження й реабілітації яких безпосередньо причетний майстер.
Він народився в Гуляйполі (Запоріжська область). Його батько (український письменник) загинув на війні. Його мама брала участь в аматорському театрі. Від неї, вочевидь, і пристрасть до сцени. Мріяв стати актором. Але довелося попрацювати в газеті, згодом - у Запорізькому театрі (завлітом).
Сьогодні він - один з наукових стовпів Національного театру ім. І.Франка, заступник генерального директора театру з творчих питань. У нього давно є всі регалії, які й мають бути в порядної людини, фанатично відданої своїй справі.
А справа ця - важка, часом - болісна. Збирати золоті крупинки історії національного театру. Бути безкомпромісним та об'єктивним у підході до суперечливих явищ театрального літопису.
Наталія Кузякіна вважала, що завдання театральної критики - "час від часу зміщувати пласти стійких уявлень". Борис Любімов говорив, що "критика - це наука про прекрасне". Гайдабура, безумовно, постійно відкриває для нас і для себе - прекрасне в театрі. І, як відомо, "зміщує пласти стійких уявлень", адже торкається тем, які раніше були табуйовані.
Сильне враження свого часу справила на мене його книга "Театр захований в архівах" (1998) - розповідь про сценічний рух в Україні у період Другої світової війни. Точність, об'ємність, поліфонічність авторського погляду, ексклюзивність теми та її гірка історична неоднозначність - усе це є в його праці.
Пізніше значною подією стала публікація його дослідження "Летючий корабель Лідії Крушельницької" (2006) - це подорож за океан, його розповідь про унікальну жінку, театральну діячку, яка стала, у контексті діаспори, справжнім місіонером української культури у ХХ столітті.
Мені завжди здавалося, що Валерій Михайлович не тільки сам цілеспрямовано шукає певні важливі теми для своєї дослідницької творчості, але ці теми дуже часто й самі знаходять його.
Як, наприклад, трапилося на початку 1990-х. Коли завдяки одній несподіваній зустрічі дослідник розповів світу про останні трагічні дні Леся Курбаса. Його знаменитий нарис "Курбас. Нове у хроніці Голгофи" (згодом передрукований різними виданнями), на мій погляд, цінніший за сотні методичок, присвячених геніальному режисерові. Оскільки на його сторінках - тривожний подих лихого часу, спресований авторський біль, живі свідчення очевидця про страшні сни тоталітарної епохи. Хоча ті сни були реальністю.
Так от, на початку 1990-х до театрального історика в Театр ім. І.Франка завітав незнайомець - 84-річний Павло Монаков (з Калинівки Київської області). Він назвався - свідком останніх днів життя Курбаса на Соловках.
Історик ретельно й делікатно підійшов до цієї зустрічі, до складної теми.
І згодом залишив для історії гіркі свідчення очевидця. Про те, наприклад, з ким спілкувався Курбас на Соловках; як він жив у маленькій камері (колишній келії з заґратованим округлим віконцем); як щовечора, повертаючись у свою камеру, режисер викреслював кожен день у неволі.
Залишилися враження Монакова після перегляду в табірному театрі курбасівської вистави. Є епізод - як 17 травня 1937-го режисера забирали на страту. І як він, збуджений та приречений, тремтячим голосом тоді ж сказав колегам-бранцям: "Прощаємося, хлопці!"
Колишній в'язень Монаков на початку 90-х запитає історика, мовляв, у чому ж значення Курбаса для України, що він такого зробив… Театрознавець відповість: "Курбас в українському театрі - як Тарас Шевченко в літературі". Тоді старий чоловік, колишній в'язень, важко зітхне: "Боже, кого ж вони вбили…"
Такі тексти і такі свідчення складають не ілюзорну, а реальну мозаїку трагедії українського театру першої половини ХХ століття.
І Валерій Михайлович, як проникливий дослідник тієї епохи, у певному сенсі виступає в амплуа дослідника-трагіка - людини, яку вабить не тільки давній стиль, а й минулі катаклізми: тріумфи і трагедії складної епохи.
Одне діло систематизувати певні факти, інше - вмикати й вимикати "себе", коли про це пишеш: знаходити потрібні слова, необхідну тональність.
І йому пощастило в цьому плані: володіння словом і стилем - блискуче. Адже перш ніж стати на театральний шлях, Валерій Михайлович пройшов лабіринти філологічні - на філфаку Дніпропетровського університету.
Велика література завжди вивільняє велику театральну енергію. І значні критики ХХ століття - Наталія Кузякіна, Анатолій Смілянський, Наталія Старосельська - рухалися подібним лабіринтом: від філології - до театру. Бо ж на початку було - Слово. Тому й він завжди чуйний і уважний до слова. І сьогодні, коли занурений в архіви, працюючи над книгою про Ганну Борисоглібську. І раніше відданість авторському слову визначала мету й завдання його професійної діяльності ще в період роботи завлітом у Запорізькому театрі.
До речі, рідко-рідко ми буваємо велелюбні, коли говоримо про роботу завліта в театрі. Це ж не завжди й не обов'язково тільки "сірий кардинал". А це деколи й справжній модератор-креатор художнього (репертуарного) життя. Найчастіше це ідеолог у тому чи іншому театральному зібранні. Ідеальний образ завліта для театральних фахівців - Діна Морісівна Шварц у Георгія Товстоногова. Коли треба - його права рука, коли треба -сестра й бранка, а ще - співавтор його найкращих інсценівок. "Для мене вона - дзеркало", - казав Гога про свого завліта.
В Україні серед легендарних завлітів - Симон Петлюра, Олександр Борщаговський. Нині для мене велика радість спілкуватися з чудовими професіоналами-завлітами - Наталією Пономаренко в Театрі ім. І.Франка, Оленою Богомазовою в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Це люди, які люблять не "себе" в театрі й не театр "у собі", а театр - як стан душі, як своє професійне покликання.
…Перелік хороших завлітів підводить до наступної думки: десятиліття роботи Валерія Михайловича на завлітській посаді в Запоріжжі (1962-1993) , можливо, виявилися в сто разів ефективнішими для творчого пульсу конкретного театру, ніж багато-багато режисерів, які ставили там (у Запоріжжі) - і за бажанням, і за "рознарядкою".
Гайдабура у нотатках про запорізький період залишив теплі й романтичні спогади про цілу провінційну епоху. Історик з розумінням пише про неминучий соцреалістичний репертуар, що втрамбував афішу. Але він зі справжньою пристрастю розповідає про хороших акторів, які працювали і в Запоріжжі, і в інших українських містах. Акторів, які створювали навіть на основі соцреалістичної драматургічної нісенітниці - значні образи, яскраві характери.
Його запорізький завлітський період знаменний початком дослідницької діяльності: виходить потрібна книга про знамениту українську артистку Єлизавету Хуторну (1984).
Йому, на щастя, поталанило ще в 1980-му розговорити й удову Леся Курбаса - актрису Валентину Чистякову. Ось її цитата: "Я ніколи не зможу пробачити, збагнути те, що сталося… Його вбивство мені важко зрозуміти. Якщо чесно про все писати - я повинна проклинати радянську владу, а таких спогадів не видадуть…".
У різних своїх текстах - книгах, статтях, дослідженнях - він більше за інших театральних істориків дуже-дуже відданий акторові. І в його публікаціях напевне слово "Актор" і мало би подаватися з великої літери. Ніжно, з великою любов'ю, багато років ставиться до легендарної львівської акторської пари - Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. І навіть схильний порівнювати їх з великою англійською парою - Вів'єн Лі й Лоуренсом Олів'є. І коли виникає таке порівняння, то я пропоную і свій варіант - Елізабет Тейлор і Річард Бартон.
Так само трепетно ставиться до всього, що пов'язане з ім'ям Гната Юри. Багаторічне спілкування пов'язує Валерія Михайловича з сином патрона франківців - Юрієм Гнатовичем.
Історикові вдалося на початку 1990-х вивести на відвертий полілог двох легендарних актрис франківської сцени - Катерину Осмяловську та Поліну Нятко. Останню він начебто випадково запитав: "А які сни вам сняться, Поліно Мусіївно?" Артистка відповіла: "Свої сни я зафіксувати не можу, бо прокидаюся завжди раптово, і нічні видіння безслідно зникають… Але дочка каже, що уві сні я вголос читаю вірші, граю ролі, спілкуюся з колегами по сцені…"
І ось що мені здається. Справжній історик театру (завліт, критик, театрознавець etc.) - свідок сновидінь. Акторських, режисерських. Колективних. Індивідуальних. Він же свідок сновидінь окремих епох - безжальних, милосердних. Йому одному, як ключникові, довірено таємницю про чужі театральні сни - кошмари, галюцинації. І такий свідок, безперечно, пропускає кожен тривожний і радісний сон - через себе. Бо ж знає: у Театрі всі сни - віщі.