На мій погляд, двотомник відомого письменника Володимира Платонова «Южное созвездие» (документально-художнє видання, Д.; «Проспект», 2008), що вийшов друком минулої осені, належить до тих небагатьох книжок про ракетно-космічну техніку, які помітно вирізняються із загального ряду. «Чому?» - запитаєте ви. По-перше, тут є і цікаві сюжети, і раніше не відомі історичні документи, і унікальні спогади очевидців, і безліч рідкісних фотографій (їх понад 1200, що, по-моєму, рекорд). Але найголовніше - робота майстра примушує серйозного читача замислитися, причому не раз і не двічі. Адже історія, як влучно сказано, це роздуми не так про минуле, як про майбутнє, в якому доведеться жити нашим дітям і внукам.
Щоб ця думка була яснішою, кілька слів треба сказати про рівень викладу історії радянської ракетно-космічної техніки у правонаступниках СРСР - Україні і Росії. Тепер і в нашій країні, і в сусідній уживаються два діаметрально протилежні підходи до цього питання. Один, який продовжує оспівувати й вихваляти, розроблений наприкінці 50-х років у надрах пропагандистського апарату ЦК КПРС. Його зміст на диво простий: Радянський Союз, завдяки передовому устрою, здійснює багатовікові мрії прогресивного людства, завжди й скрізь незаперечний лідер, зокрема і в такій передовій галузі, як ракетно-космічна.
Як і 40 років тому, коли вчився автор, в університетах України курс фізики передбачає вивчення формули Ціолковського, яка не має жодного стосунку до польоту ракети. Тій владі вчений був дуже потрібен, тому що, один із небагатьох, оспівував радянську владу, яка на його очах проводила колективізацію, розкуркулення, організовувала голодомори. Але ж тепер навіщо?
Другий підхід до історії ракетно-космічної техніки - науковий, оперує не міфами, а перевіреними задокументованими фактами, старанно просіяними крізь спогади очевидців. Тут намагаються аналізувати, порівнювати й робити, хай і невеликі, але кроки до істини.
А тепер предметно про книжку «Южное созвездие» Володимира Платонова. Ця робота складається з двох книжок - «Главные и генеральные» та «Соратники». Історик ракетної техніки присвятив свою нову працю давнім друзям і колегам, учителям, до яких ставиться з надзвичайною теплотою. Це командири та будівельники ракетних полігонів (у часи, коли автор був солдатом строкової служби на нинішньому Байконурі, вони ще не були генералами), і працівники КБ «Південне» та Південмаш (тут автор тривалий час працював), і перші космонавти (у них В.Платонов неодноразово брав інтерв’ю), і головні ракетні конструктори-суміжники (з багатьма з них він добре знайомий). Тут і архівні матеріали, спогади колег та найближчих родичів.
Здавалося б, сам жанр не передбачає об’єктивності, адже йдеться про товаришів, учителів, колег, про молодість, зрештою. Та автор і тут знаходить цікавий підхід. Героїв він характеризує не тільки в присвячених їм розділах, а й протягом усієї оповіді. Платонов порівнює їх із іншими персонажами, і результати такого порівняння не завжди на користь перших.
Книжки були очікуваними. Автор скрупульозно й послідовно «обкатував» у пресі глави з них про зірок світового ракетобудування - В.Будника, В.Ковтуненка, В.Челомея, М.Решетньова, В.Вознюка, М.Герасюту, В.Грачова, Ю.Сметаніна. Після чого ще раз зустрічався з ветеранами, родинами своїх героїв, обговорював, збирав зауваження й побажання, старанно доопрацьовував свої матеріали. На це в нього пішли роки.
Особисто на мене справив враження трепетно написаний розділ, присвячений справжньому теоретикові космонавтики, видатному інженеру довоєнного часу Ю.Кондратюку (О.Шаргею), якого особисто знав і дуже високо цінував академік Б.Раушенбах. Жаль, що автор не ввів у книжку епізод зустрічі Ю.Кондратюка з С.Корольовим і не розповів про те враження, яке справили на полтавця лабораторія і вироби майбутнього всесоюзного метра космонавтики.
На додачу до опублікованого раніше з’явилися нові матеріали про те, як створювався ракетний гігант на Дніпрі, хто його будував. У книжках розповідається, що ці фантастичні завдання вирішували колишні в’язні С.Корольов, В.Глушко, О.Макаров, М.Шнякін. Подано цілком нові матеріали про М.Янгеля та О.Макарова, знято піну останнього десятиліття з образу Л.Кучми, показано важливу роль Л.Смирнова, В.Уткіна, Л.Ягджиєва, В.Січового та багатьох інших чудових інженерів, технологів, організаторів ракетного виробництва. Вперше в літературі я зіштовхнувся зі справжніми творцями ракетної техніки (крім головних конструкторів) - із провідними спеціалістами, начальниками виробництв, відділів, цехів. Вони не просто перелічені як тло, вони показані у вкрай складні моменти розробки й випробування ракетних комплексів.
Мені було дуже приємно на сторінках книжок у «бойовій» обстановці зустріти своїх Вчителів і старших товаришів - М.Волошина, М.Галася, Е.Компанійця, М.Сорокіна, В.Паппо-Користіна, В.Дивляша та багатьох інших. Про ряд їхніх героїчних (я не боюся цього пафосного слова) вчинків, з огляду на засекреченість та скромність, я, пропрацювавши з ними пліч-о-пліч багато років, навіть гадки не мав. Уперше глибоко, об’ємно як особистості показані й легенди КБ «Південне» - Е.Кашанов і Г.Кожевніков, надзвичайно талановиті проектанти, цікаві люди, які рано пішли з життя.
Автор не нав’язує своїх висновків, він дає можливість їх зробити самим читачам. Сьогодні багато матеріалів з історії ракетної техніки вже розсекречено, вийшли докладні мемуари заступників С.Корольова В.Мішина та Б.Чертока, академіка Б.Раушенбаха (колишнього в’язня, німця!), керівника першого ряду космонавтів М.Каманіна. До честі В.Платонова - він ознайомлює читачів не тільки з новинками, а й з «непатріотичними» історичними фактами. Наприклад, розповідає про міцне німецьке коріння нашої ракетної техніки, про те, як у Радянському Союзі в суворій ізоляції (з 1946-го по 1953 рік) працювала велика група німецьких ракетників на чолі із соратником Вернера фон Брауна Гельмутом Греттрупом. А також про те, що робилося все для викреслення цих сторінок із нашої славної історії.
В.Платонову як допитливому історику, безумовно, відомий той факт, що звільнений, але ще не реабілітований С.Корольов, оскільки обіймав незначну посаду, тими роками зі Сталіним не зустрічався. Але для цілісності образу ракетного корифея історик наводить у спогадах фронтовика Ю.Сметаніна відповідь С.Корольова під час повторного його прийому до партії в 1952 році в НДІ-88.
Запитання: «За що посадили?»
- У мене була зустріч із товаришем Сталіним, і він дозволив мені не відповідати на це запитання.
Тут слід нагадати молодим читачам, що в ті часи вступ до партії був, як тепер кажуть, «справою святою». Для коментарю я б ще навів цитату з останніх інтерв’ю першого заступника С.Корольова В.Мішина: «Він (Корольов) цілком відповідав соціально-політичній системі, яка існувала тоді». Про ту систему сьогодні ми знаємо багато, а ось живого, справжнього про С.Корольова - на жаль, мало.
На мій погляд, правдива біографія видатного ракетника С.Корольова ще чекає на свого допитливого неупередженого дослідника.
Розвіюючи міфи, В.Платонов переконливо малює батька перших супутників Країни Рад - М.Тихонравова. Саме він «був першим у країні, хто після війни грунтовно зайнявся штучним супутником Землі». У липні 1954 року саме він склав технічну пропозицію про можливість і необхідність створення такого супутника. Свої пропозиції він послав до Академії наук СРСР і Міністерства оборони СРСР. І закрутилися шестерні в чиновницьких механізмах. І тільки 30 січня 1956 року вийшла відповідна постанова Ради Міністрів СРСР. У цей вирішальний момент М.Тихонравова, на настійну вимогу С.Корольов, переводять в ОКБ-1. «Технічний звіт про можливість запуску ПС-1 (ПС - простий супутник), підготовлений М.Тихонравовим, С.Корольов підписав із явним задоволенням... Автора першого супутника на запуск чомусь не запросили...», - пише В.Платонов.
Цікавий і стиль викладу матеріалів у книжках. Наприклад, автор захоплююче розповідає про видатного конструктора стрілецької зброї В.Дегтярьова. Подає його непросту біографію, окреслює незаперечні заслуги й наводить цитату з його книжки «Моя жизнь»: «Хіба я, винахідник із народу, малограмотний майстровий, міг би у капіталістичній країні стати конструктором, заслуженою людиною… і створити таку зброю? Ніколи!..»
Сумна іронія? На мій погляд, так. Сучасний читач розуміє, що щасливий винахідник зброї масштабу Кольта мав би всі шанси у США стати мультимільйонером і не співати примітивних гімнів правлячій партії. І таких моментів у книжках багато.
Зупинюся лише ще на двох. Ось автор пише про грандіозні ракетні заводи-гіганти у Дніпропетровську, Павлограді, Міассі, Красноярську, про величезні полігони Капустин Яр, Байконур тощо. Усе це розраховане на почуття законної гордості. І раптом фраза, яка опускає читача з космічних висот на грішну землю: «Віталій Михайлович (Шкуренко, директор ПМЗ) ходив (регулярно) на ринок, цікавився цінами … й робив усе можливе, щоб заводчани могли прогодувати сім’ю…» Виявляється, навіть ракетникам із їхніми вищими зарплатами це було не так уже й просто. До речі (недоречно), як і тепер.
В.Платонов яскраво описує, як у червні 1966 року на Байконурі, виходячи з високих політичних міркувань, приймали президента Франції (тоді країна була членом НАТО) Шарля де Голля. Як ви гадаєте, яка основна проблема виникла при цьому? Непорушність технічних і військових секретів? Та ні ж! Не вгадаєте! Керівництво країни найбільше боялася, що правда про наше убоге життя-буття на ракетному полігоні, де здійснювалися найсміливіші мрії людства, стане надбанням гласності.
Тут, до речі, повна аналогія із сьогоднішньою підготовкою в Україні до Євро-2012. Якби не високий захід, то убогий стан наших міст лідерів країни цілком би влаштовував. Але що скажуть закордонні гості? Цікаво зазначити, що, попри всю старанність, ми дійшли невтішного висновку: дороги відремонтувати все-таки не зможемо. Тут так і хочеться закінчити рядком із популярного в ті часи анекдота: «Ну й хай наговорюють!»
Книжки В.Платонова треба читати дуже уважно, бажано - з олівцем у руці. І тоді за описовою частиною вам відкриється, можливо, найголовніше, заради чого, як мені здається, ці книжки й були написані. Це чесні болісні розмірковування сивого історика на тему, чому наша нібито наймиролюбніша країна не пішла в питаннях оборони, як Франція та Англія, за принципом розумної достатності, який передбачає можливість повного знищення (з невеличким запасом) будь-якого агресора чи їх групи. Для цього, виявляється, потрібно лише кілька атомних підводних човнів, кілька ескадрилій із найсучаснішими міжконтинентальними балістичними ракетами та кілька десятків літаків, носіїв крилатих ракет. Усе. І не треба ніякого паритету на рівні можливості сторазового знищення противника. Безпека від цього не зростає.
В.Платонов ненав’язливо розкриває мотиви й механізм цієї дивної «політики» - страх перед Хазяїном «рабів у генеральських погонах» (визначення Я.Голованова), кар’єризм в умовах безконтрольності над витратою народних грошей; описує можливості, які тоталітаризм дає хлестаковим і чичиковим від політики й техніки; наочно показує, як керівництво країни розбивалося на клани, розставляло на керівних посадах відданих собі людей для увічнення свого панування. Один із прикладів цього - трагічна доля першого директора ракетного заводу в Дніпропетровську Г.Григор’єва, головного інженера С.Курдіна, міністерського «комісара» тих далеких часів С.Афанасьєва.
У книжках є малі неточності, які, втім, не знижують рівня викладених матеріалів. Так, автор у розділі про Г.Титова, якого він надзвичайно цінує, пише, що в перший загін космонавтів СРСР відбиралися найкращі льотчики. Це не зовсім так. Відбиралися найздоровіші. У Ю.Гагаріна, наприклад, загальний наліт на час зарахування в загін космонавтів становив лише 230 годин (в американських астронавтів - понад 3 тис. годин, із них не менше 2 тис. - на реактивних літаках).
На мій погляд, автор надто оптимістично оцінює перспективи розвитку ракетного центру в Дніпропетровську. Тут усе набагато складніше. І ще. Ми так і не дочекалися докладного висвітлення бурхливого конфлікту двох корифеїв-ракетників - М.Янгеля і В.Будника.
Задум книжок дозволив В.Платонову на прикладі ракетників переконливо, без надмірного моралізування показати, яка багата на таланти українська земля, дай тільки нашим людям можливість працювати. І справді, адже ми країна не тільки шахраюватих олігархів, безпорадних політиків, дешевих повій та невдачливих матросів-наркокур’єрів!
Після прочитання книжок В.Платонова дедалі більше починаєш вірити, що й сьогодні наша батьківщина багата на таланти. Просто не все гаразд в українському королівстві.
Я далекий від думки щось підказувати майстру, але було б справедливо, якби він пішов ще далі - написав книжки і про наступне покоління ракетників, багатьох із яких В.Платонов добре знає. Адже саме вони, врешті-решт, і є справжніми творцями всіх ракетних шедеврів.