Те, що сьогоднішній студент-гуманітарій може не знати, хто такий Теофіл Готьє, мабуть, нікого вже не здивує. Хоча б тому, що більшості з нас це ім’я також ні про що не скаже. Джеймс Клиффорд, всесвітньо відомий антрополог, для описання ситуації на сучасному Заході вигадав вислів travelling culture. Цей вислів цілком придатний для описання ситуації, що склалася і в наших цитаделях освіти.
Особливістю нашої нинішньої гуманітарної освіти, а можливо не тільки гуманітарної, є своєрідний туризм. Щоб зрозуміти це явище, згадаймо як ми розрізняємо туристів і мандрівників. В основі мандрівок, туризму й освіти, принаймні на початку, лежить жага нового, допитливість, подив від чужого, дивного та незнайомого. Але мандрівник врешті-решт розраховує на себе, а турист — на свого гіда та на путівники, яких йому надавали або він сам набрав. Мандрівник самостійно вибирає маршрути, йде та їде, туриста, як барана, ведуть та везуть. Пригадуються, розповіді про американських дідусів та бабусь, яких стадом проганяють по Прадо та Луврах у навушниках, де звучить голос гіда, записаний на касеті: «Подивіться сюди. А тепер поверніть голову туди, перейдіть до наступного залу…» Пенсіонери слухняно виконують вказівки і без тіні сумніву вважають, що прилучаються до високого. Все відміряно, все зважено: 3 хв. на Джоконду, 30 сек. на Мондріана. Завдання виконано, високе мистецтво вже в кишені, варто було весь вік кукукати в нудному офісі. Мандрівник, навіть якщо він подорожує не сам, — радше, особистість і демонструє індивідуальність. Турист, навіть якщо його тур «індивідуальний», — просто клієнт, один зі споживачів масового товару. В епоху загального і демократичного споживання країни, міста, музеї і т.д. — все перетворюється на товар.
Ось на такий товар нині перетворюється й освіта. Студента, як барана, зараз проганяють, скажімо, по давніх культурах — «це неандертальці», трішечки античності — «подивіться на скульптурне зображення Нерона», взагалі обмаль середньовіччя — «а тепер зазирнемо на хвильку до Реймсу». Згадали Мікеланджело. Вивчили слово «бароко». Дарма, що не зрозуміли, що то таке. Кілька слів про неокласицизм і філістерство. Авангард, Кафка, Джеймісон, розбавили психоаналізом і згадкою про семіотику — і звання бакалавра в кишені. Ось так, «галопом по Європах» — це вже класика університету. На Заході питання якості гуманітарного туру — це часто лише питання грошей: Гарвард чи Йєль, Кембрідж чи Оксфорд. Але й там —той-таки гуманітарний туризм.
Отже, сучасний студент — це такий собі «номад», що перетинає різноманітні ментальні, інтелектуальні та інформаційні поля і межі й отримує на виході в кінці туру своєрідну ерзац-освіту, при цьому дехто і справді вірить, що побував у (отримав знання про) Месопотамії, Римі чи Парижі часів Старого режиму. Звичайно, в цьому важко не добачити й позитив: сучасний студент-гуманітарій — це справді така собі «протеєва фігура з невизначеною ідентичністю, якась «не-особистість», яка змінює свій образ згідно зі своїми потребами і бажаннями», що і є основним соціальним замовленням до чоловіків та жінок початку ХХІ століття. Звідси, до речі, стає зрозумілою і поява культурології як нової реальності гуманітарного знання: в умовах сучасної, гібридної й космополітичної культури виникає потреба в дисципліні, що сумує не тільки найактуальніші здобутки всіх сфер гуманітарного знання. Культурологія вимагає уваги до необхідності співіснування культур і до цілісного існування гуманітарного знання, не рознесеного по дисциплінарних комірчинах.
Річ не тільки в тому, що таке надшвидке пересування гуманітарним універсумом перетворює його радше на Діснейленд. Подібні гуманітарні польоти навколо світу Humanities за 4 — 6 років часто приводять студентів у стан стійкої байдужості до творчого пізнання та думки: в цьому світі можна пробитися й так. Загроза постійного розчинення гуманітарної освіти вже була свого часу яскраво описана Вальтером Беньяміном, до думок якого пропоную звернутися. Знаменитий критик соціуму з жалем писав, що для більшості студентів наука — це насамперед школа навчання професії: «Те, що наука може допомогти комусь засвоїти професію, — одна з найбільш безневинно-хибних помилок. Професія такою малою мірою виходить з науки, що одне може заперечувати інше. …Замість корпорації чиновників і студентів необхідно заснувати спільноту тих, хто пізнає. …Науки, які розвивають свій професійний апарат (за посередництва знань та вмінь), відходять від свого спільного походження в ідеї знання, і таким чином остання стає для них таємницею, якщо не взагалі фікцією.
…Університет цілковито перетворився на громадянський інститут… Нинішні студенти як спільнота не в змозі взагалі поставити питання про наукове життя і зрозуміти нерозв’язне протиріччя між наукою та професійним існуванням за наших часів. Соціальні досягнення пересічної людини найчастіше також прислуговуються витісненню засадничих незалежних устремлінь духовної особистості… Там, де висхідною ідеєю життя студентів є професія і служба, там немає науки. Таке життя вже не може бути присвячене пізнанню, тому що воно примушує зійти з дороги бюргерської надійності. …Студенти — це не наймолодше покоління, вони вже старіють».
Що можна вдіяти в такій ситуації, чи вона недоступна змінам? Мабуть, неминуча нестача часу та сил сучасної людини не дозволять здійснити якийсь кардинальний переворот у системі освіти, який, можливо, й не потрібен. А ось, скажімо, для початку зосередити увагу на науково-дослідній роботі студентів уже давно час. У межах факультетів назріла поява інституту, який не дозволяв би повністю формалізувати таку роботу: захист робіт повинен справді відбуватися публічно. Часу на захист слід виділяти більше, це має бути схожим на академічні концерти в консерваторії. Зрозуміло, що й викладачам на наукову роботу зі студентами повинен виділятись не такий, як зараз, мізер часу. Можливо, тільки такими невеличкими кроками щось і можна розпочати.
Або й далі ремиґати: «Куди котиться світ? Вже і Готьє не знають…»