Випереджаючи Санта-Клауса, приблизно з тих самих країв і з «гуманітарними подарунками» до Києва минулого тижня прибули посланці фінської кінематографії. 7—9 грудня ц.р. у Будинку кіно відбувся перегляд семи нових повнометражних стрічок із країни Суомі. Оскільки фестиваль був приурочений до Дня незалежності Фінляндії, глядачів привітав посол цієї країни в Україні пан Тімо Рєпо і його дружина пані Оуті Рєпо. А власне картини представляли глава відділу міжнародних зв’язків кінофонду Фінляндії пані Кірсі Тюккюляйнен і режисер пан Раймо Ніємі. Гості виявилися настільки розкріпаченими і дотепними на сцені, що зірвали оплески публіки ще до початку перегляду. Тим часом у всьому відчувалася дуже серйозна й відповідальна оргпідготовка акції: відмінно виданий буклет-каталог, два змістовних проспекти (про розвиток національного кіно й про країну в цілому), респектабельний прийом «із нагоди».
Добірка картин виявилася дуже стереоскопічною: за часом — від ретро 40-х років до наших днів, у просторі — від фінського села до столиці й від примор’я до лісової глухомані, за діапазоном пристрастей — від шаленої агресії до повного пацифізму й екологічного умиротворення. А ще тематично: чоловіче й жіноче, доросле й дитяче, фінське та інше, інтимне та епічне. Так, «Круті» (1999) Алексі Мякєла — вестернизована розповідь про справжнє свавілля, скоєне парочкою мордоворотів, які щойно вийшли з в’язниці, у рідному селі й околицях. Вікінгового вигляду й вдачі, Антті та Юссі організують бізнес на продажі нелегального спиртного, а мимохідь не проти того, щоб соковито розквасити комусь фізіономію або навіть череп. Відплата неминуча, однак і вона скидається на суд лінча. Жіноча версія викиду агресії подана у фільмі з іронічною назвою «З любов’ю, Майре» (1999) Вейкко Аалтонєна, де навпаки комплексом насильства одержима інтелігентна дама з психопатичними схильностями. Чесно кажучи, антропологічно я так і не зрозумів для себе, чому в настільки прохолодних краях точка кипіння досягається так легко й швидко. Залишається вважати, що для того, аби «зігрітися». Від усесвітньо відомих братів Каурісмякі в програму був делегований Акі з фільмом «Хмари пливуть удалину» (1996). Ця соціальна драма про спроби скромної офіціантки «випливти» у власному бізнесі з непростої матеріальної ситуації. Від фірмової постмодерністської іронії Акі тут залишився лише легкий гумористичний шлейф. І вже зовсім нежартівлива соціопсихологічна сага Пір’є Хонкасало «Вогнепоглиначка» (1996), що розповідає про долі двох сестер на тлі останньої половини століття. Стиль фінських стрічок відрізняється неспішною споглядальністю і нежорсткістю драматургічних конструкцій, що, утім, не заважає їм до фіналу «виїжджати» до загальнозначущої «моралі». Ось, скажімо, один із лідерів поточного національного прокату військово-епічна «Засідка» (1999) Оллі Саарела вирізняється прекрасною операторською роботою (Щел Лагєррус), постановочною й акторською майстерністю, вмінням авторів у подачі історичної канви подій мистецьки балансувати між патріотичним та загальногуманістичним трактуваннями. Йдеться про взвод велорозвідників, які пробираються 1941 р. тилами радянських військ курсом на Мурманськ. У цій пацифістській за ідеєю й класно-європейській за художнім виконанням стрічці дуже цікаво спостерігати за авторськими пошуками балансу між тим, що згадується, і тим, що не згадується в описі тих політичних контекстів, в яких у ті роки виступали Фінляндія і СРСР, а також за дозуванням ступенів осудження і виправдання «свого» й «чужого» насильства.
Нарешті, дві з показаних робіт варто, мабуть, віднести до «дитячого» кіно. «Танок із зав’язаними очима» (1999) Матті Іл’єса чудово відтворює фактуру 60-х років і психологічні ексцеси подорослішання двох хлопчиків із приморського містечка. Зрада батька матері — передвістя власних інтимних драм. Спілкування з місцевим бомжем і спроби втечі з глухомані за моря-океани — уроки прийдешніх битв за власну свободу. Ігри зі зброєю і динамітом — загартування мужності, що зріє. Правда, один із хлопчаків з останньої забави живим не вийде, але інший продовжить свій ризикований, як і всяке дитинство, шлях із закритими очима до дорослості — краєм обриву до величезного і загадкового Місяця (останній кадр фільму). «Хлопчик і рись» (1999) Раймо Ніємі — милостивіша за настроєм екологічна мелодрама. 13- літній Томмі з батьком-зоологом живе в лісовому заповіднику, де традиційно бешкетують рисі (ріжуть домашніх оленів), а мисливці настільки ж звично відстрілюють звіра. Хлопчик буквально грудьми захищає приручену, відпущену з метою експерименту на свободу гігантську кішку. Приручити хижака, вирвавши його з природного середовища, чи залишити на волі, змирившись із його м’ясоїдною натурою? Істинно сказано раніше: «Благословіть звірів і дітей!» «Хлопчик і рись» — це перший фінський фільм, куплений США для внутрішнього прокату. Ще 33 країни світу зробили те ж саме. Два мільйони доларів, витрачених на зйомки, повернулися сторицею. Чи це не успіх національного кіно?
Важко уявити собі дві країни, контрастніші, ніж наші. Вони — чемпіони світу за поширеністю мобільного зв’язку (65 мобілок на 100 чоловік) і за користувачами Інтернетом (25 на 100). Фінляндія — друга в Європі й третя у світі за кількістю газет на душу населення. У них на п’ять із хвостиком мі- льйонів громадян на рік випускають в середньому 15—20 повнометражних фільмів, а мова лише 7% шведської нацменшини має статус державної й використовується на спеціальних каналах держрадіо і ТБ. Нарешті, взимку в них холодніше на свіжому повітрі, а в нас — у житлових приміщеннях. І все ж, і все ж — гляньте в напрямку Північного полюса. Це чия там зірка палає рівним і яскравим світлом? Цілком можна орієнтуватися.