Амос Федорович. А я на этот счет покоен. В самом деле, кто зайдет в уездный суд? А если и заглянет в какую-нибудь бумагу, так он жизни не будет рад. Я вот уже пятнадцать лет сижу на судейском стуле, а как загляну в докладную записку — а! Только рукою махну. Сам Соломон не разрешит, что в ней правда и что неправда...
М.Гоголь. «Ревізор»
Приводом до цих роздумів стали два рішення Київського апеляційного господарського суду, винесені наприкінці минулого року. Перше — Національна кіностудія ім. О.Довженка повинна повернути приватній структурі «Київміськбуд 1» 10 млн. грн., або 2,5 га землі. (Докладніше цю тему висвітлено в попередньому номері «ДТ», в матеріалі «Поле битви — земля».) Друге — за поданням Асоціації сприяння розвитку кінематографії в Україні цей суд скасував постанову Кабінету міністрів від 16 січня 2006 року «Про дублювання, озвучення і субтитрування іноземних фільмів державною мовою», яка набрала чинності з вересня 2006 року.
Отже, що за цими двома фактами?
Факт перший. Те, що Національна кіностудія стала об’єктом зазіхань певної структури, слід розглядати в контексті боротьби за власність і за землю на території Києва та околиць. Загарбання землі стало жахливою реальністю, в тому числі й для мешканців, які звикли до скверика біля будинку. Та, оскільки сквериків і дитячих майданчиків уже не вистачає, аби задовольнити апетити комерційних будівельних структур, вони вдаються до вишуканої тактики: втершись у довіру до керівника вподобаної установи обіцянками квартир, споруджують на її території житло, щоб згодом, маніпулюючи угодами-переугодами, відсудити в них жаданий шмат землі чи гроші. З приходом нинішнього уряду процес динамізувався, наступ на державні (або недержавні) установи, які видаються для агресивного бізнесу ласим куснем, набув неабиякого розмаху і загарбницького характеру. Блискавично в обіг увійшло не відоме раніше слово «рейдерство». Підприємства і установи шукають захисту в судах, але позови не дають результатів. Вони об’єднуються в асоціацію захисту від рейдерства, але справедливість відновити не вдається: асоціація констатує, що досі нікого з «рейдерів» не покарано, і нарікає на корумпованість судів...
У вищезазначеному випадку, як уже відомо, суд одним розчерком пера виставив Національній кіностудії міфічний борг на 10 мільйонів гривень, «гуманно» запропонувавши відкупитися двома з половиною гектарами землі.
Таке рішення суду змушує багато над чим замислитися. По-перше, як може суд давати дозвіл на відчуження землі державної установи, та ще й зі статусом «Національна»? Адже цей статус означає не що інше, як недоторканність культурної інституції, що має особливу вагу в країні. Кіностудія таку вагу має — це не рядовий суб’єкт господарювання, і кожна бодай трохи освічена людина знає, що на студії працювали такі всесвітньо відомі митці, як Довженко і Параджанов, котрі принесли Україні славу. Знає і про фільм «Земля», що увійшов до числа 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. На жаль, у компетенцію суддів Апеляційного суду такі знання, очевидно, не входять.
Та навіть із юридичної точки зору — за нормальною логікою, суд мав би відстоювати інтереси держави. Він же все зробив для того, щоб розбазарити державну землю, створюючи загрозу самому існуванню державного кіновиробництва. Ясно як день: знищіть інфраструктуру — і кіногалузь не зможе функціонувати! А інфраструктуру — у нашому випадку кіностудію імені О.Довженка — вибудовували ще 1927-го, і нинішнього року студія святкуватиме своє вісімдесятиріччя). Такий ось подарунок до ювілею зробив їй Київський апеляційний господарський суд...
Як рядовий громадянин після цього може ставитися до суду? Адже і без Соломона зрозуміло, що замість того, аби зупинити апетити комерційних структур, він готовий віддати їм усе, що вони забажають, і насамперед землю в центрі Києва. А може, цей суд саме так уявляє розбудову правової держави?
Факт другий. Постанова Кабінету міністрів «Про дублювання, озвучення і субтитрування іноземних фільмів державною мовою» не всім прокатникам сподобалася: малі прокатні установи, яким перекладати українською фільми вузького прокату економічно невигідно, зчинили страшенний галас. Асоціація сприяння розвитку кінематографії в Україні — утворення загадкове для кінематографістів: воно «уславилося» двома акціями — оцим судовим позовом та висуненням фільму «Аврора» на «Оскар» із грубим порушенням правил Американської кіноакадемії. Кажуть, очолює Асоціацію бізнесмен, якому належить кінотеатр у Дніпропетровську, і його «активність» щодо постанови слід розглядати в руслі рішень обласних рад у Східній Україні про надання російській мові статусу офіційної.
Київський апеляційний господарський суд, скасовуючи вищеназвану постанову, тим самим перекреслив давно назрілу спробу держави навести лад в українському кінопрокаті. Законом України «Про кінематографію» ще 1998 року передбачено квоту українських фільмів у прокаті. Але вона не виконується. Уряд на шістнадцятому році Незалежності взявся запроваджувати українську мову на кіноекранах, що також передбачено тим-таки законом. Але цю спробу негайно зупиняє Київський апеляційний господарський суд.
Вийдімо за юридичний бік справи і згадаймо елементарну цивілізаційну норму. В якій державі світу можливе таке ігнорування державної мови? В жодній. То якими мотивами керується суддя, виносячи свій вердикт? Яку громадянську позицію займає?
Сорок років тому вийшла книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій у найглибших нюансах розглянуто імперську політику СРСР. Чимало істориків та публіцистів досліджують аналогічну політику царської Росії у ставленні до української мови, наслідки впровадження Валуєвського циркуляра та Емського указу про її заборону. І водночас — чи не та сама заборона накладається сьогодні у столичному суді. Не в колоніальному, що підпорядкований якомусь вищому імперському і змушений здійснювати його політику, а в незалежницькому, який керується Конституцією України, де чорним по білому написано: державна мова в нас — українська. Можна нагадати і про дані перепису та соціологічних досліджень — більшість населення якщо не володіє, то хоче володіти державною мовою! Тож кваліфікувати цей суд і його рішення треба не інакше як русифікаторські.
Чи може рядовий громадянин схвалювати такі рішення? У жодному разі — суд повинен переглянути цю справу все-таки на користь України та її громадян, а не на користь україножерів.
Додаймо до цих двох кричущих фактів ще кілька, що стосуються кіногалузі. На одну державну кіностудію сьогодні в Україні поменшало. Буквально кілька тижнів тому з легкої руки нового керівника Держтелерадіо студія «Укртелефільм», споруджена 1966-го, перестала існувати. Хто з першого разу вгадає, що замість неї буде?
Додаймо до цього маніпуляції фіскальних органів довкола Національного центру Олександра Довженка, з утворенням якого в Україні нарешті розпочалося упорядкування кіноархіву і Україна стала членом Міжнародної організації кіноархівів. За словами керівника Центру, дії податкових служб спрямовані на те, щоб довести заклад до банкрутства і, знову-таки, вивільнити для когось таємничо-всесильного нерухомість і землю.
До цих кричущих фактів додаймо те, що два роки поспіль не виконується закон про бюджет України у фінансуванні українського кіно. Замість сприяти оперативнішому проходженню коштів на кіновиробництво, нинішній уряд створює ще більші перешкоди у системі фінансування фільмів за державний кошт: громіздка і затяжна процедура проходження тендерів блокує творчий процес.
Може, все це, разом узяте, вибудовується в чітко сплановану, продуману політику на знищення мистецтва кіно і кіногалузі як такої? Якщо в попередні роки кіно нищили байдужістю, невиконанням закону про бюджет, тобто недофінансуванням галузі, то теперішні дії слід розцінювати як зазіхання на інфраструктуру. Надбане кількома поколіннями самовідданих людей за 85 років може сьогодні зникнути назавжди. Це реальна загроза з боку тих, хто зазіхає на все майно, що належить державі. Якщо їх не зупинять чесні й порядні судді.