Режисери Володимир Краснопольський і Валерій Усков - справжні класики телевізійного художнього кіно. З їхніми іменами пов’язаний неймовірний успіх і позачасова слава таких фільмів як «Тіні зникають опівдні» (1973), «Вічний поклик» (1973-1983), «Єрмак» (1996). У новий час - «Дві долі» (2002). І зовсім недавній безпрецедентний успіх багатосерійного фільму «Вольф Мессінг» (2009). Володимирові Краснопольському 79 років. Але він не просто «все ще в строю», він - один із найбільш затребуваних майстрів у сучасному кінопроцесі. Ось і тепер у Києві на Film.UA режисер працює над новим багатосерійним проектом (робоча назва «Будинок із ліліями»), що оповідає про історичні катаклізми та людські долі.
В інтерв’ю DT.UA пан Краснопольський уперше розповів про те, чому «розпався» їхній успішний тандем з Валерієм Усковим; як Вольф Мессінг особисто вплинув на долю режисера; як пощастило відкрити талановитого актора Петра Вельямінова; чому сучасний жанр телекіно перетворюється на виняткове виробництво з рідкісними винятками творчих удач.
- Сьогодні є безліч серіалів. Як ви гадаєте, для якості це плюс чи мінус? Чи, може, це якось проявиться в майбутньому, бо вже тепер від них ніхто творчого процесу не очікує?
Якщо «Вічний поклик», «Тіні зникають опівдні», «Сімнадцять миттєвостей весни» Тетяни Ліознової, «Викликаємо вогонь на себе» Сергія Колосова називали телефільмами (які складалися горизонтально, й виходило велике кіно), то тепер тільки розмови й перекази. Забери половину - історія не постраждає. Та й кіно не вийде.
- Що дозволяє тримати марку за нинішніх темпів виробництва і спрощеного ставлення до якості продукту?
- Я ж бачив його! І вірив у нього! Я прочитав сценарій і згадав, як ми з Валерою бачили його у Свердловську. Мій тато був актором Свердловського театру оперети. Він був красенем героєм-коханцем. Його запрошували на всі культурні заходи міста, а він усюди тягав нас (ми з Валерою - двоюрідні брати).
Мессінг тоді виступав у цирку. Після виступу в кабінеті директора зібралися всі свої. Він ще там якісь фокуси за столом показував. Розмовляли, сміялися. Валера нагадав, що там були діти циркачів, але Мессінг чомусь звернувся до нас: «Ну, а молодь де трудитися хоче, в цирку чи театрі?» Ми вже знали, що хочемо в кіно. Відповіли, що плануємо стати режисерами. Він уважно подивився на нас і сказав: «Якщо доживу, може, й мене знімете».
Коли ми прочитали сценарій, то згадали, як 1948 року, коли літак з командою хокеїстів ВПС розбився під Свердловськом, ми з Валеркою, замість того, щоб піти в школу, схопили лижі й поїхали в Кольцово до місця авіакатастрофи. На перекладних, потім по цілині на лижах. Близько нас не підпустили, але чорну вирву й рештки літака бачили. Це було за двадцять вісім кілометрів від міста. Про цю авіакатастрофу Мессінг попереджав Сталіна. Цим ми й розпочали фільм. Нічого від себе не додали, просто сцени поміняли місцями.
В Едуарда Володарського репортер просить у Мессінга завізувати статтю. Мессінг ставить свій підпис, репортер квапиться йти, у дверях його зупиняє голос провидця: «Ви тільки не переживайте, але цю статтю про мене ніколи не надрукують». Він намагається заперечити, мовляв, завтра ж вийде, її чекають, під неї місце залишили. Мессінг знизує плечима: «Побачите». Наступного дня репортер розгортає газету й не знаходить цієї статті. Я прочитав і подумав: «Ну й що тут надприродного?» І взяв для початку сюжет із середини сценарію: Мессінг виступає перед глядачами. У залі - син Сталіна. Мессінг пропонує ставити йому запитання. Василь Йосипович просить дівчину запитати, з яким рахунком зіграє його улюблена команда з «Крыльями Советов» такого-то числа. Мессінг перепитує в сина Сталіна, чому він особисто не ставить своє запитання: «Ми ж знайомі, чи незручно звертатися до чаклуна?» Відповівши на запитання, він несподівано заглиблюється в себе, просить вибачення, що не може продовжувати концерт, і йде зі сцени. Наступна сцена - дзвінок Сталіну: попередження, щоб той зупинив сина від польоту з улюбленою командою. Далі повідомлення про саму авіакатастрофу, яку ми з братом спостерігали. І тут ми крупно даємо назву «Вольф Мессінг: той, що бачив крізь час». Усе - вулиці порожні.
- З ваших слів, сам Мессінг був не проти у вас зніматися! А чи не «заважав» він це робити Євгенію Князєву в головній ролі? Чи не супроводжувала містика зйомки фільму?
- Я вважаю, що містика була. Але це відбувалося зі мною. Річ у тому, що я дізнався, де похований Мессінг. І ми з продюсером та ще двома-трьома людьми з групи поїхали на могилу пом’янути й попросити благословення. Я не боявся. Але хотілося попросити: «Допоможи…» Прийшли й простояли як зачаровані. Довго… Поки хтось не сказав: «Ну, вип’ємо, чи що?». Випили.
Третього знімального дня в мене інсульт. А знімали прямо біля Кремля. Попросив знайому робити голковколювання. Час було чітко виділено, тому процес голкотерапії відбувався прямо на знімальному майданчику. Зіваки могли спостерігати зйомки й дивного режисера з голками в голові.
- Ви працювали з інсультом?
- А режисер інакше не може. Спрацював закон діалектики - необхідність через випадковість. Вранці крапельниці, вдень голки. Потім усе-таки довелося зробити операцію. На дванадцятий день продовжив зйомки в Білорусії. Там під час зйомок стався урологічний напад. І знову операція. Перерва - й знову за справу. Третя операція була найпростішою: несподівано швидко розвинувся гайморит. Мені зробили рентген і сказали: «Терміново на операційний стіл!» У чому був, у тому й ліг. Коли я все це розповів одному знайомому, почув приголомшливу репліку від його старенької бабусі: «Синку, це він вчасно допоміг тобі. Забрав хвороби, щоб ти не запустив їх». І я чомусь заспокоївся, адже й справді обійшлося. Так розсудила проста людина, принаймні так це видається збоку. І потім картина пройшла з великим успіхом. Звідки тільки ми листів не отримували! І Князєва визнали найкращим актором.
- Крім Князєва, когось ще на роль Мессінга пробували?
- Я гарячково думав: хто б це міг бути? Потрібна досить специфічна зовнішність. Жодної ідеї не виникало, доки не прийшла моя асистентка щодо акторів. Вона сказала: «Я, здається, знайшла вам Мессінга». Дістає пошарпаний журнал, на ньому телефони якісь записано, вона його з перукарні поцупила, розгортає й показує фотографію Князєва, там було його інтерв’ю з приводу набору в Щукінське училище. Я побачив його обличчя й не вагаючись сказав: «Він гратиме в нас Мессінга!» Наступного дня вона знайшла його телефон. Я зателефонував і відрекомендувався: «Вас турбує режисер Краснопольський, по матері моє прізвище Князєв», і запропонував йому роль. Він розсміявся, перепитав: «Ви не жартуєте?». - «Анітрохи, - відповів я, - і якщо дозволите, завтра ж вам принесуть сценарій у театр. Я більше нікого не пробуватиму». Він відповів: «Усі режисери так кажуть». Насправді більше ніхто не може сказати, що я вів із ним переговори щодо цієї ролі або що запрошував на проби.
- Когось із українських акторів збираєтеся запросити в нові фільми? Свого часу у вас знімалися Нонна Терентьєва, Ада Роговцева, Ірина Буніна. Що згадується у зв’язку з ними?
- З Адою Роговцевою спілкуюся. Телефонував їй, коли в неї сталося лихо. З ювілеєм вітав.
Недавно Ірочці Буніній телефонував: вона в нас у новому фільмі ігуменю гратиме. Зателефонував і запросив Льошу Колесникова, він блискуче в «Єрмаку» знявся. Мало не забули про Толю Барчука - він же ще студентом третього курсу в першому нашому фільмі знімався. Телефоную йому. Він: «Слухаю». Ми не бачилися з 1962 року. Думаю, що б йому таке сказати, запитую: «Тату Колю, а тобі подобається тьотя Зіна?». Чую: «Ой! Володимире Аркадійовичу!»
- Який серіал виявився найважчим у виробництві?
- Усі! Щоразу щось нове. Потрібно звикати до акторів. Потрібно впіймати стилістику фільму, зрозуміти, відчути фінал: адже в сценаріях вони одні, а в мене - інші. Знімаючи, розумієш, що він має вийти з іншим емоційним забарвленням. Тепер усі вимагають у фіналі поцілунку, але не завжди він повинен і може бути.