Окремі критики стверджують, буцімто столиця України стоїть на порозі «театрального буму». Лише за минулий рік деякі з експертів «Київської Пекторалі» переглянули близько восьми десятків театральних прем’єр! Сама цифра вже про щось свідчить. Тобто театр не зламала навіть економічна криза, а засилля телевізійних розваг, навпаки, привернуло до живого мистецтва ще більше прихильників. І справді, останнім часом увага київського глядача зосереджена не лише на знаменитих театрах-брендах (Національний театр імені Івана Франка, Російська драма або ж Театр драми і комедії на Лівому березі), а й на різноманітних «маленьких» сценічних колективах. А таких на театральній мапі Києва - дедалі більше.
Отже, як вони сьогодні живуть і як виживають?
Хто опікується їхньою творчою долею та економічними чинниками виживання?
Чи можна взагалі сьогодні зарахувати Київ до «європейських театральних столиць»?
Саме на такі запитання DT.UA і відповідали керманичі деяких «малих» театральних осередків, яким, можливо, судилося з часом велике майбутнє.
«У столиці має бути щонайменше дві сотні театрів!»
«Театральна майстерня Андрія Білоуса» (А.Бетка). Існує вже два роки. У репертуарі - три вистави: весела молодіжна постановка «Упопабуласобака», емоційна «Сволота» і вподобана глядачами відома п’єса Михайла Рощина «Валентин і Валентина». Наступна прем’єра - «Квадратура круга» (над комедією працює режисер-дебютант О.Меркулова). Сам Андрій - досить відома постать для театрального Києва. Дехто пам’ятає його яскраву роботу ще в кіно: Мамай в однойменному фільмі Олеся Саніна. Білоус також здійснив низку цікавих постановок в Театрі драми і комедії на Лівому березі в Едуарда Митницького, у «Сузір’ї», у Новому театрі на Печерську, ставив він і в інших містах - зокрема в Миколаєві. За попередніми підсумками «Київської Пекторалі», його «печерська» вистава за мотивами Андрія Платонова «Щастя» - серед фаворитів київських критиків. Тим часом Андрій на базі малої сцени Національного палацу «Україна» створює ще й унікальний театральний осередок, де могли б працювати різні актори та режисери.
Що стосується «свого» глядача, то Андрій каже, що за два роки існування «Театральної майстерні» про це говорити ще зарано. Адже театр потребує часу, щоб його знайшов «свій глядач». І все ж глядач, який іде до «Театральної майстерні», - вдумлива людина, що не шукає в театрі самих розваг. Людина, котра потребує справжнього людського спілкування, емоцій і почуттів.
- На мою думку, Київ має всі передумови для того, щоб стати з часом театральним містом, - каже Андрій. - Наше місто має цікаву театральну історію, в ньому живе і творить унікальний пласт інтелігенції. Звісно, без державної підтримки по-справжньому театральним містом Києву не стати. Для цього в столиці має бути мінімум сотні дві театрів! Причому різних за художніми напрямами.
«Чиновники з Управління культури вимагали закриття нашого театру»
Київський театр-студія «МІСТ». Цей осередок був створений у 2005 році як навчальна студія. А у 2006-му відкрився їхній перший театральний сезон (вистава за п’єсою Н.Нежданої «Той, що відчиняє двері»). В репертуарі на сьогодні - 11 постановок. Драматургія різна: Н.Неждана, О.Вітер, Ю.Місіма, В.Гомбрович, Т.Уїльямс, Ж.Вормс, Ж.-П. Сартр. Найближчим часом готуються прем’єри: «Полювання на мисливця» за п’єсою О.Вітра, «За зачиненими дверми» Ж.-П. Сартра та «Мрії, які збуваються» Т.Щастіної. Сьогодні «МІСТ» працює у приміщенні Культурного центру видавництва «Смолоскип».
- Наш театр не підтримують жодні державні інституції, - розповідає DT.UA Юлія Гасиліна (художній керівник театру «МІСТ», режисер, театрознавець). - Більше того: представники Управління культури свого часу навіть вимагали закриття нашої студії… Але цього їм зробити не вдалося! Не чиновники ж наш театр відкривали. Отже, і не їм його закривати. Взагалі, смаки представників управління залишилися на рівні 70-х років минулого століття.
Ми, правда, отримували деякі пропозиції про співпрацю з боку меценатів… Але від театру вимагали певного репертуару, який, на думку спонсорів, мав негайно захопити певний прошарок глядача. За п’ять років існування театру в нас усе ж таки був період меценатської підтримки, - один бізнесмен надав нам на півтора року чудове приміщення для репетицій. І ми за це йому дуже вдячні. Але… криза примусила те приміщення продати.
Юлія Гасиліна каже також, що діапазон аудиторії цього театру досить широкий. Від студентів до Асоціації пенсіонерів України. І точніше називати глядача театру «МІСТ» - «активним театралом», якому цікаве щось нове. Можливо, не останню роль у цьому відіграє помірна ціна на квитки. Люди приходять знову і знову…
Отже, вистави цікаві й досить зворушливі.
- Київ, на мій погляд, усе-таки театральне місто, - продовжує Юлія. - І навіть на прикладі театру «МІСТ» це можна підтвердити: глядачі йдуть на невідомі їм п’єси, потім пишуть відгуки. Ми ж не можемо зробити потужну рекламу! Покладаємося лише на Інтернет та «глядацьку пошту». І це спрацьовує! Можливо, не всі наші вистави популярні, однак саме глядачі формують обличчя театру, його репутацію, - і саме це цінне.
«Доводилося грати навіть перед чотирма глядачами…»
Центр мистецтв «Новий український театр». Містить у собі дві складові. Для дорослих - власне, «Новий український театр», а для малечі - театр «Божья коровка». Осередкові вже близько десяти років. Біля його витоків - режисер Віталій Кіно, учень Едуарда Митницького (свого часу Віталій ставив великі вистави в Театрі на Лівому березі, у Театрі Франка). Починав його колектив з окремих проектів на різних сценах, їздив на фестивалі, гастролював. А з грудня 2009-го артисти «оселилися» на Михайлівській, 24-ж. І вже за перший сезон поставили або ж адаптували під нову сцену різні вистави. Українська класика - І.Карпенко-Карий «Безталанна», російська класика - А.Чехов «Беззахисні створіння», світова класика - «Шекспіріада». Також є п’ять вистав для дітей за творами Пушкіна, Кропивницького, Остера, Козлова. «Новий український театр» у цьому сезоні поповнив свій репертуар сучасною комедією Н.Уварової «Шахрайки?.. Лесбійки?!. Красуні!» та казкою-легендою «Чудо-дерево».
- Наш театр, можна сказати, існує не тільки поза законами економіки, логіки та здорового глузду, а й всупереч цим законам, - ділиться з DT.UA Віталій Кіно. - Не маємо жодної підтримки ні від влади (у нас статус приватного театру), ні від меценатів (не йдемо ні до кого на поклін). Наші головні і єдині «спонсори» - глядачі! Тому й цінуємо кожного з них. А вони відчувають наше ставлення і приходять на вистави.
За той невеликий час, відколи працюємо на постійному майданчику, доводилося грати вистави й перед порожніми залами (коли в залі присутні 12- 15 глядачів, із яких квитки придбали лише дві-три особи). Рік тому, пам’ятаю, на виставу було продано лише чотири квитки - і прийшли дві бабусі з онуками. Вони були страшенно здивовані, що для них усе-таки грали… Через тиждень вони прийшли знову. І привели з собою ще трьох своїх подруг із внуками…
Так ми (за відсутності коштів на рекламу) і залучали глядачів.
Приємно, що сьогодні дві групи глядачів - дорослі й малеча - почали «змішуватися». Після відвідин дитячої вистави батьки повертаються до нас увечері. І навпаки: ті, хто спочатку прийшов на Чехова, дізнаються про «Левеня та Черепаху» - і вже приводять своїх діток. Коли театр тільки-но відкривався, то наші актори розраховували здебільшого на молодого глядача, бо акторський склад театру - молодий. Навіть хтось колись назвав нас «наймолодшою трупою Європи». Але з’ясувалося, що в кожної вистави - свій глядач. Наша зала на Михайлівській невеличка - всього 40 місць.
Що стосується теми «провінційності» театрального Києва, то Віталій Кіно переконаний:
- Столиця за півстоліття часто поповнювалася за рахунок сільських мешканців. Нічого поганого в цьому не бачу. Але... Хтось заперечить, що український театр бере свій початок у сільських народних обрядах. І навіть у наш час можна побачити зразки в обрядах тощо. Втім, традицій відвідування професійного театру в нас усе ж таки немає. Я особисто за те, щоб у Києві відкривалися нові й нові театри.
«Нам відмовили… Але ми не опустили рук!»
Театр «Відкритий погляд». Цей колектив створений 2008 року групою молодих акторів та режисером і художнім керівником театру Ксенією Ромашенко. Задіяно 14 професійних акторів. Ксенія поставила всі вистави «Відкритого погляду» - а це вісім постановок. Колектив уже побував із гастролями у Харкові, Одесі, Львові, Хмельницькій та Київській областях. Наразі готуються до гастролей у Вінниці, Житомирі, Чернігові, Білій Церкві. Театр базується у театральному центрі Києво-Могилянської академії (вулиця Ільїнська, 9). На сьогодні в репертуарі: «Американська Рулетка», «Одруження», «Ніч після випуску», «Наталчина мрія».
- Знаю, що в багатьох великих столичних театрів насправді немає дефіциту бюджету, але вони постійно не в гуморі з того приводу, що бракує грошей, - каже Ксенія Ромашенко. - При цьому великі театри «роздувають» свої штати до неможливості. А наш колектив працює виключно за рахунок касових зборів. Показуємо вистави щотижня... У нас є «свій глядач», який знає: щовихідних у театрі «Відкритий Погляд» - вистава. Нам вельми поталанило зі спонсором, який виготовляє для нас поліграфію. Так, це тільки поліграфія, однак і за цю допомогу ми дуже вдячні. Проте з інших економічних аспектів наш театр ніхто не підтримує. Ми кілька разів зверталися до міської влади. Наприклад, спочатку, ще 2008-го, хотіли відкритися від Дарницького району, адже ми перших кілька місяців базувалися в БК «Дарниця». Вже було підготовлено багато документів, і навіть район проголосував за прийняття штатного розпису київського театру «Відкритий погляд». Однак... Настала криза, і нам було відмовлено. Торік ми звернулися в Управління культури з проханням виділити бодай щось, якихось вісім-десять ставок, не кажучи вже про повноцінний штатний розпис... На жаль, нам знову відмовили. Природно, що весь цей час не сиділи склавши руки. Адже репертуар не передбачуваний. І кожен глядач знайде в репертуарі той спектакль, який і буде йому цікавий.
Ксенія каже, що роботи колективу неодноразово отримували схвальні рецензії. А 2008-го колектив вступив до Національної спілки театральних діячів України.
А 5 березня відбудеться ще одна прем’єра - драмедія «Наталчина мрія», в основі якої - доволі гучна п’єса драматурга Ярослави Пулинович.
- Так, саме драмедія - не драма, не комедія... Адже в житті все поряд: веселе й сумне, ніжне й жорстоке. Це сучасна і прониклива вистава про двох дівчат, про двох Наталок, одна з яких живе в дитячому будинку, а інша - в забезпеченій сім’ї. Вони різні, та водночас схожі у своїй простій і зрозумілій мрії. Мрії про «велику любов»…
А вже в перших числах квітня театр планує показати нову виставу - «Гаппі» за однойменною п’єсою В.Сігарєва.
- Наш глядач - молодий душею. Це глядач, для якого театр - не будівля, не буфет, не завіса… Станіславський одного разу сказав: «Якби смисл театру був тільки в розважальному видовищі, то, можливо, і не треба було б стільки віддавати йому праці. Але театр - це мистецтво віддзеркалювати саме життя...»
Інколи варто себе запитати: яка остання театральна подія викликала в соціумі найбільшу зацікавленість? Важко сказати… В наших великих театрах інколи все доволі ліниво. А ось міська влада практично нічого не робить, щоб підтримати невеликі творчі колективи.
Стосовно нас - абсолютна апатія влади. Хочеться сподіватися, що ситуація зміниться. Так, ми хочемо, щоб глядач став жадібним до театру, щоб чекав прем’єр, зустрічей із акторами, режисером. І, думаю, тут ми все ж таки на правильному шляху.
«З кожним роком кількість наших театралів збільшується»
Київський театр «Золоті ворота». Один із найстаріших і найшановніших «малих» театрів столиці. Його керівник - відомий режисер Валерій Пацунов. «Золоті ворота» було створено понад тридцять років тому наказом Міністерства культури. Згодом театр перевели у підпорядкування міської влади. Не маючи власного приміщення, сьогодні «Золоті ворота» грають на вулиці Грушевського, 1-а, - у приміщенні лялькового театру. За три десятиліття деякі вистави Пацунова ставали окрасою міжнародних форумів. Нині у репертуарі: «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Калігула» Альбера Камю, «Убивець» Федора Достоєвського, «Евридика» Жана Ануя, «Бомж-ілюзіон» Христо Бойчева, «Людський голос» Жана Кокто та ін. Тривають репетиції «Ідіота» за Ф.Достоєвським. Однак через відсутність фінансування дата прем’єр нових вистав часто залишається «відкритою».
- Взагалі, ми можемо пишатися киянами, адже вони по-справжньому люблять мистецтво театру, - переконаний Валерій Пацунов. - І це не реверанс, а виважений висновок, що склався на підставі багатолітніх контактів не лише з киянами, а й із глядачами багатьох країн Європи, в яких нам пощастило працювати. Якщо навіть подвоїти кількість київських театрів, різних за форматами, смаками, стилями, формами, - то, глибоко переконаний, кількість глядачів теж подвоїться. Кияни люблять театр. Це підтверджується статисткою. З кожним роком кількість театралів збільшується. Навіть незважаючи на подорожчання і цін, і самого життя.
Якщо оцінювати рівень «театральності» Києва як столиці європейської держави (за критерієм кількісним), то наша столиця, на жаль, - провінція.
Столиці найменших і найбідніших європейських держав мають щонайменше півсотні театрів різних калібрів і на різні смаки, які перебувають на утриманні держави, муніципалітетів, меценатів, добродійних фондів тощо. При цьому основна кількість театрів зосереджена в центрах міста. Скажімо, в центральній частині Праги розміщуються близько 40 театрів, на Бродвеї - близько 100, в центральні частині Москви - близько 50. Загалом у Москві - близько 200. А в Києві на Хрещатику не знайдете жодного театру! Такого Європа не знає!