Компанія «Люксор-Україна» за партнерської участі компанії «Кінофорум України» презентувала в Києві допрем’єрний показ фільму жахів «Відьма», знятого російським режисером Олегом Фесенком за мотивами повісті «Вій». Картина, очевидно, присвячена майбутньому двохсотліттю з дня народження М.Гоголя? Якщо так, то шанувальників класика налякати вдалося.
«У нас у Києві баби, які сидять на базарі, усі відьми», а в Росії усі фільми з бюджетом понад 2 млн. дол. намагаються «забити баки» Голлівуду. Події «Відьми» (кошторис — 2,5 млн. дол.), які режисер Олег Фесенко знімав для західного глядача, англійською мовою (потім фільм дублювали російською), відбуваються в сучасному американському містечку. Замість семінариста київської Братської колегії, філософа Хоми Брута, на сцену виходить журналіст Айван (Валерій Ніколаєв) — спритний марнотратник життя, тусовщик і скандаліст. Він дістає завдання — вирушити до заштатного містечка і з’ясувати, що за чортовиння там коїться. І буквально відразу стає страшно. Принаймні режисер, озброєний командою фахівців, які створювали комп’ютерні ефекти в обох «Вартах», дуже старався, щоб глядач нервово давився поп-корном від невпинного нагнітання жаху й полегшено-істерично хихотів після кожного епізоду, у якому прошелестів ефект обманутого чекання.
Отже, їде собі журналіст на білосніжному «шевроле» путівцем. Машина, ясна річ, глухне. Навколо ніч непроглядна, злива. А радіо в автомобілі бадьоро розповідає, як Юпітер входить у якусь там фазу Місяця, і це буває раз на 12 років, і отже, «капець» не за горами. Трохи раніше у похмурому придорожньому бістро Айван зустрічає священика, котрий носить із собою півня в клітці... От, до речі, дивно: навіщо священику півень? Чи падре на фольклорну пташку, яка розганяє о третій годині ранку нечисть, надіється більше, ніж на молитву?.. Пастир проводить із непутящим журналістом повчальну бе-сіду, і той наче замислюється, але ненадовго. Потім Айван у пошуках нічлігу, посеред абсолютно моторошної ночі стукає у страшенно похмурий особняк і йому відчиняє вкрай підозріла бабця. Але стара, усупереч Гоголю, до героя ніяких домагань не виявляє і відразу поступається місцем молодій красуні (Євгенія Крюкова), котру герой після нетривалих маніпуляцій топить у холодній ванні. Красуня виявляється донькою шерифа того самого містечка (до того ж так вийшло, що журналіст одягає вбрання вбитого на той час священика і прихоплює його бездоглядного півня, котрого трохи згодом теж уб’ють). У непривітному містечку Айван дізнається, що Меріл (так звуть утоплену дівчину, котра й є відьмою) перед смертю слізно просила, щоб три ночі за нею служив панахиду священик, який першим увійде в їхнє Богом забуте містечко. На цьому, власне, «мотиви за Гоголем» і закінчуються, оскільки глибина характерів, глибина ідеї, складні багатогранні підтексти, болісно викладені Миколою Васильо-вичем у «миргородській» повісті «Вій», у фільмі «Відьма» відсутні. Та що там — у ньому відсутній сам Вій. Дарма що неспроста назвав Гоголь один з найвідоміших своїх творів ім’ям персонажа, який і з’являється усього один раз, ненадовго і в самому кінці...
* * *
У прес-релізі пояснили, що в стрічці збережено «усю початкову колоритність безсмертного твору». Ну, цей піарівський хід спростує будь-який школяр, знайомий із «безсмертним твором». До речі, одна вчителька повідомила мені, що її колеги не дуже люблять «викладати Гоголя» через його складність. Але режисер Фесенко труднощів не злякався й усю фольклорно-філософську «складність» нашого співвітчизника звів до ерзац-голлівудської простоти.
Перед легковажним, невіруючим чоловіком постає гарна жінка. Красива жінка — уже спокуса велика, а тим більше якщо чоловік — морально слабкий і невіруючий. Він щось там, як справжній мачо, із цією красунею зробив, здобув, як йому здалося, перемогу, а вона, на його лихо, виявилася поганню з хвостом (отож, нема чого безкарно по дівках нипати) і придумала йому хитру помсту — ану ж бо відслужи за мною панахиду три ночі, у занедбаній церкві. Він опирається, не погоджується (чоловік, він завжди відчуває неприємні моменти, які вносять дискомфорт у його налагоджене життя), але зрештою робить те, чого бажає жінка. Робить він, робить, йому страшно, незатишно, не його все це і не такі в нього життєві плани (йому б кар’єру хоч якусь побудувати). Аж потім раптом приходить до тями: а чого це я? Мужик я чи ні? Нікчема чи право маю? І просто посеред похмурого містечка розуміє, як подолати форс-мажор, що порушив розпланований ритм життя. Нечисть? А що там у нас проти нечисті... Розп’яття. І він нарешті дозріває: йому треба увірувати. І в третю ніч, коли душа померлого (у цьому разі — нещасної відьми) відлітає на свій перший суд, Айван стає віруючим. Віра допомагає йому вижити, вийти переможцем із занедбаної церкви, подолати усі свої страхи укупі з відьмою, котра так і відійде у Вічність нечистю, бо не відмолив її грішну душу Айван — єдина на цій землі людина, яку вона попросила вимолити у Бога прощення за те, що в неї, через слабкість її людську («Господи, серед багатьох тенет ходжу я»), з’явився хвіст, якого їй дуже хотілося позбутися.
На всі ці боязкі відьмині надії у фільмі немає і натяку, але саме про це і каже Гоголь у своєму «безсмерт-ному творі» — про одну Богом створену, але заблукалу душу, яка раптом ожила надією на порятунок і звернулася не до когось, а до семінариста (!) Хоми Брута: відслужи панахиду за мною, відьмою, як годиться, — три ночі, відмоли мене... Пам’ятаєте, як сотник, батько мерт-вої панночки-відьми, каже бурсакові: «Ты, добрый человек, верно, известен святою жизнию своею и Богоугодными делами, и она, может быть, наслышалась о тебе». Тільки семінарист виявився і не «доброю людиною» («философ Хома Брут был нрава веселого. Любил очень лежать и курить люльку. Если же пил, то непременно нанимал музыкантов и отплясывал трепака»), і не зі «святим життям» («Бог с вами, пан! Что это вы говорите! Да я, хоть оно непристойно сказать, ходил к булочнице против самого Страстного четверга»). І за служіння береться, тому що подітися йому з хутора нікуди, а сотник обіцяв велику плату («Три ночи как-нибудь отработаю, зато пан набьет мне карманы чистыми червонцами»). І не турбується він про грішну душу, яка приречено причаїлася в страшному тілі відьми, котра шаленіє в нічній церкві, і думає він лише про те, як йому, козакові (не семінаристу і майбутньому богослову, а саме козакові: «Чего боюсь? Разве я не козак?») живим із церкви вибратися. І тримається якось дві доби — ночами гарячково молиться, відмахуючись від літаючого трупа, а вдень п’є горілку і танцює тріпака — а на третю ніч усе руйнується: людина, яка не зуміла відкрити в собі Богом створену особистість (чого дуже очікував від нього Гоголь), яка не має «морального простору» (як сказав про нього Лотман), піддавшись гіпнотичному страху диявола (страх — заповідна сфера Сатани), дивиться в очі Вію (цьому незграбному начальнику «гномів»), від чого і «падає бездиханним».
Про все це у Гоголя — і просто, і страшно. Там у буденне життя з мирними пейзажами теж якось буденно (а саме так воно і відбувається насправді) вривається потойбічне, яке кидає виклик людині, котра забула слова, повторювані у всіх чотирьох Євангеліях, — «Не бійся, тільки віруй». Там ліси, луки, небо, долини, уздовж яких летить Хома, осідланий відьмою, «все, казалось, как будто спит с открытыми глазами» (і уже від цього мирного епі-тета стає моторошно так, що холонуть руки). Там нещасна панночка молить непутящого семінариста про допомогу однією-єдиною кривавою сльозою, яка випливає з-під мертвих повік. Там донька сотника, яка стала відьмою, не літає навколо накресленого Брутом рятівного кола спокусливою красунею, якою була за життя, а постає в усій своїй мерзотній бісівській подобі, котрій чуже саме поняття краси (у першу ніч вона «вся посинела, как человек, уже несколько дней умерший», другої була «глухо ворчащим трупом», а в третю — «мерцем», який був «еще страшнее, чем в первый раз»).
* * *
У Гоголя звичайне життя невіддільне від того, що часто називають містикою. Але це не містика, а лише одвічні питання боротьби Добра і Зла, Божественного і диявольського в людині. І це дуже буденно, це щодня відбувається, це на роду людині написано — і для цього не потрібні похмурі фантасмагоричні декорації, бо немає таких декорацій у нашому повсякденному житті.
І в цьому — весь «колорит» гоголівських творів. «Вія», «Носа», «Мертвих душ» etc. Ні додати, ні забрати. Але у фільмі «Відьма» вирішили все-таки додати («фільм жахів» як не кажи). І в кадрі — суцільні сутінки (усупереч яскравим гоголівським фарбам), перманентно повзучий туман, похмурі нерухомі обличчя (усупереч повнокровним гоголівським характерам), погань стрибає комп’ютерними тарганами. І, звичайно, жаль стає Миколи Васильовича, із яким, за словами Валерія Ніколаєва, «дуже хотілося познайомити англомовного глядача» — просто не складнофілософський «Вій», а історія про труну на коліщатах, яка в’їжджає в чорну-чорну кімнату посеред чорного-чорного міста.
Законів жанру — фільму жахів — дотримано сумлінно. По-учнів-ськи, по-школярськи сумлінно. Незрозуміло тільки, на кого ця сумлінність розрахована. Шанувальникам жанру «Відьма» на тлі голлівудських зразків здаватиметься наївним коміксом — ну не злякається глядач після «Інших» лисого дядька, який гойдається на гойдалці у темному лісі (до речі, функціональне призначення цього персонажа у «Відьмі» залишилося загадкою). Ой, а відьма! Нею можна лякати тільки молодих актрис: мовляв, дивися, вік актриси короткий, настане час, коли перестанеш крутити носом, перебираючи ролями, і почнеш грати геть усе без розбору. Відьма Меріл і в труні залишається писаною красунею, руйнуючи глобальну думку Гоголя (про те, що Сатана знищує будь-яку красу). Євгенія Крюкова, приправлена ретельним макіяжем і гламурною білою сукнею, літаючи навколо псевдосвященика Айвана, тримає той самий вираз обличчя — вона чомусь увесь час посміхається. І страшенно нагадує відпрасовану комп’ютером Софію Ротару. Тому коли щаслива Крюкова, розмахуючи дорогими шовками і довгими пазурами з «французьким» манікюром, починає намотувати двадцять п’ятий оберт навколо неприступного мачо-журналіста, раптом прозріваєш: який там Вій (до речі, куди його подів Олег Фесенко?) — це похмурий інфернальний кліп на пісню Софії Михайлівни «Я ж за ним ходила, а он меня не впусти-и-и-ил».
ДО РЕЧІ...
Є дані, що за перші дні прокату в Росії «Відьма» зібрала 2 млн. дол. Тобто російський глядач цьому твору несказанно зрадів. А от бідолашній англомовній публіці, на яку цей «фільм жахів» спочатку був розрахований, доведеться вдавитися поп-корном неод-норазово — і із задекларованим Гоголем вона не познайомиться, і обіцяних жахів не побачить.