Саме таке запитання — винесене в підзаголовок — виникало в мене під час проведення чергового, уже дев’ятого за рахунком, фестивалю архівного кіно «Белые Столбы». Його назва пояснюється просто — за аналогією з селищем у Підмосков’ї, де й міститься один із найбільших кіноархівів світу (близько 56 тисяч одиниць зберігання фільмів) — Держфільмофонд Росії, раніше СРСР. Щорічно, на стику січня з лютим, він проводить свій фест, на який збирається дедалі більше гостей. Приймають їх радо, хлібосольно. Але головним меню, ясна річ, є сама фільмова програма. На відміну від інших архівних фестивалів, «Столбы» показують лише те, що зберігають самі. Виняток — для нових картин, присвячених історії кіно, і які дуже часто грунтуються на архівних багатствах Держфільмофонду.
Одним із таких фільмів і відкривався фестиваль. «В.С. Возлюбленная солдата». Його автор, Галина Долматовська, доктор кінознавства й водночас відомий режисер-документаліст. Розповідь про двох відомих людей — актрису Валентину Сєрову й письменника Костянтина Симонова. Про те, як спалахнула зірка їхнього кохання, щоб своєю електрикою освітити всю країну. Адже це їй, Сєровій, дружині й екранному символу російської жіночності, Симонов адресував свій найзнаменитіший вірш «Жди меня» («Жди меня и я вернусь, Только очень жди…»). Потім воно стало сценарієм і фільмом, у якому актриса зіграла не роль — долю цілого покоління. Котре палко вірило в силу заклинання, у цілющість, у силу кохання.
Режисер розповідає про своїх героїв від першої особи. Річ у тому, що її батько, відомий поет Євген Долматовський, дружив із Симоновим, отже, вона з дитинства звикла дивитися на зоряну пару як на людей близького, майже родинного кола. Неквапно, використовуючи документи з особистого архіву своїх батьків, автор розповідає про Валю Половикову, котра народилася в Харкові (вона українка, розповіла мені Долматовська, блискуче знала українську мову), рано розпочала театральну кар’єру, рано вийшла заміж за знаменитого льотчика Сєрова й так само рано, у дев’ятнадцять років, овдовіла (чоловік загинув). А потім той самий роман із Симоновим... Дитячий погляд, спогади юності — як це було. Саме по собі вже — документ. Фільм, до речі, знятий на кіноплівці, що для неігрового кіно нині рідкість. Більше того, з кінця лютого його показуватимуть у московському кінотеатрі «Художественный».
Іншу нову російську картину — «Сороковые. Большие игры маленьких людей» — зроблено режисером Іваном Твердовським за сценарієм одного з керівників Держфільмофонду, художнього керівника фестивалю Володимира Дмитрієва. Їхня попередня робота була присвячена тридцятим рокам. Тут той самий принцип подачі матеріалу — жодної героїки, майже немає війни як такої. Люди продовжували жити, їх так само хвилювали дрібні й не дуже клопоти. Мистецьки змонтовані документальні зйомки відтворюють стереоскопію війни та світу. Автори відмовилися не лише від дикторського тексту, а й від внутрікадрових розмов. Тільки зображення, тільки музика, у якій нерв того часу. Його, як відомо, не вибирають — у ньому живуть і вмирають. Про це, власне, і зроблено картину.
Нарешті, третім новим фільмом став наш, український — «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана (Національна кінематека, 2004 р.). Але тут я не коментуватиму, бо причетний до його створення. Скажу лише, що московські кінознавці та критики вкотре вразили мене своєю доброзичливістю. Фільм про славнозвісного режисера Сергія Параджанова — велику й кумедну людину, у чиїй поведінці так помітні риси карнавальної поетики. Прем’єра стрічки в Києві відбудеться 28 лютого в Будинку кіно.
До речі, про кінознавців і критиків. «Белые Столбы» — це свято для них. Люди інших професій тут тільки наїздами. Винятків лише два: знаменитий режисер Марлен Хуцієв, котрий свого часу розпочинав кінокар’єру в Україні («Весна на Зарічній вулиці», «Два Федори»), й актриса Ніна Меньшикова (пам’ятаєте її ретроградку-вчительку в «Доживемо до понеділка»?). Решта — кінознавча й журналістська рать, котра невситимо накидається на фільми, витягнуті з держфільмофондівських надр. Кожна картина відразу ж обговорюється в кулуарах, вставляється в певний контекст. Приміром, було показано ретроспективу фільмів, присвячених Другій світовій війні. Неминуче виникла й тема взаємин художника та влади, художника й публіки. Автор і упорядник книжки «Эйзенштейн о Мейерхольде», яка щойно вийшла друком, Володимир Забродін, із зворушливою сором’язливістю подарувавши її мені, відразу почав викладати свою концепцію театральності поведінки Ейзенштейна. Великий режисер ховався за масками, і було їх у нього вельми багато. Воєнні роки ситуацію анітрохи не змінили. Що засвідчив і його фільм «Іван Грозний», у чомусь автобіографічний... Кінознавці Ірина Шилова й Євген Марголіт, котрі сиділи неподалік від нас, відразу з жаром включилися в розмову. Хуцієв, проходячи повз нас, негайно влипнув у бесіду також. Не забувши при цьому галантно піднести дамам велику плитку шоколаду. І пішло-поїхало. Ось вона, справжня радість професійного й суто людського спілкування. Для цього, власне, і проводяться фестивалі.
Крім військової ретроспективи, дуже цікава картина «Історія американського солдата» Вільяма А. Уелтмена, 1945 рік, британська стрічка «Переможці» Карла Формана, із її гірким фіналом, де два солдати двох союзницьких армій заколюють один одного, документальний фільм «Дні слави» 45-го року знаменитих італійців Джузеппе де Сантіса, Лукіно Вісконті та ще Маріо Серандреї — про італійський рух Опору), особливу увагу, як і в минулі роки, викликала програма «Великі сторіччя». Вона присвячується життю та творчості тих, чиє сторіччя від дня народження відзначають нинішнього року. При цьому показують не найвідоміші їхні творіння. Григорія Козинцева, приміром, пригадали «Простими людьми» 45-го року (остання спільна робота з Леонідом Траубергом). Картину «зарубали», вона вийшла лише в роки «відлиги» і її фактично забули. Чудово знята оператором Андрієм Москвіним. Пекельне за напругою тилове життя в Узбекистані, яке часом ламало людську психіку. Зрозуміло, у рік Перемоги радянський народ потрібно було показувати з великою кількістю глянцю — а так от не годилося.
Пригадали Йосипа Хейфіца («Малахів курган» з українським актором Федором Іщенком), актора Олега Жакова («Березень-квітень», 1943), знаменитого француза Жана Віго («Аталанта», «Із приводу Ніцци», «Нуль за поведінку»)... А ще тих, котрі пішли з життя зовсім недавно, — композитора Микиту Богословського («Ніч над Белградом») і американського актора Марлона Брандо («Дикун», 1953, реж. Ласло Бенедек, таке собі передвістя «Нового Голлівуду» 60-х).
Відзначили й дещо інший ювілей. 50 років тому на екрани вийшов японський фільм «Годзилла» Іносіро Хонди. У контексті недавніх жахливих подій із цунамі в Південно-Східній Азії картину переглядали з особливим інтересом. За півстоліття знято 38 різноманітних «годзилл», до них уже звикли, вони перетворилися на традиційне екранне шоу. А тоді, спочатку, фільм розповідав про чудовисько, розбуджене людським розумом. Хто, власне, розбушувався, хто чудовисько — чи не сама людина?..
Проте повернуся до запитання, винесеного в підзаголовок цього матеріалу. Спостерігаючи за білостовбівськими буднями, я не міг не думати про український архів ігрових фільмів — у нас він називається Національним центром Олександра Довженка. На відміну від свого російського побратима, існує зовсім недавно, від 1996 року (Держфільмофонду понад півстоліття). Його архівні фонди набагато скромніші. А порівнювати фінансування й узагалі не доводиться. Росіяни заробляють і самі, при цьому прибуток залишається їм на розвиток, та й держбюджет виділяє чималі гроші. Наш Центр із бюджету на власне архівні потреби практично нічого не отримує — в основному виживає, відповідно до сумної традиції, за рахунок оренди своїх приміщень.
Тому, зокрема, архів, як і раніше, далекий від виконання головного завдання — зібрати повну колекцію фільмових матеріалів (тобто комплектів, які дозволяють не лише зберігати, а й відтворювати, тиражувати картини). Потрібно, не відкладаючи в довгу шухляду, виробити чіткий план наповнення архіву українськими фільмами, чимало яких знаходиться в тому самому Держфільмофонді Росії. Негативи, звісно, не віддадуть, але це не найголовніше — цілком досить мати, скажімо, дубль-негативи, контратипи, що дозволяє тиражувати фільми. Саме з цим проблем не буде — Центр Довженка заснований на базі колишньої кінокопіювальної фабрики.
— Ваш український архів, — казав мені той самий Володимир Дмитрієв, — просто зобов’язаний скористатися сьогоднішнім інтересом до Україні й запропонувати низку ретроспектив. Назвавши їх, приміром, «Не лише Довженко». У світі знають українське кіно тільки за двома іменами — Довженко та Параджанов, усе інше практично невідомо. Навіть Юрій Іллєнко, його брати Вадим і Михайло. А Іван Кавалерідзе! А Георгій Тасін із своїм «Нічним візником», Ігор Савченко — видатний професіонал. А актор Амвросій Бучма, котрий зіграв низку видатних ролей, і не тільки в українських фільмах. А шістдесятники Артур Войтецький і Микола Мащенко... Потужна постать Довженка всіх їх затулила, потужна кінематографія Росії відкинула велику тінь, у якій «заховані» й українці, і багато інших колишніх радянських кінематографій...
Правильно все говориться, проте коштів на це немає. Саме сьогодні є шанс змінити ситуацію. Так далі жити не можна, національний кіноархів має здобути гідне існування, можливість і берегти, і популяризувати національну кінокультуру — і в самій Україні, і далеко за її межами. А ще хочу нагадати про невиконання затвердженого законом України про розвиток кіноіндустрії до 2007 року рішення про утворення національного кіномузею. Та сама зневага до кіно, культури в цілому... Ясна річ, усі проблеми відразу не розв’язати. Але так хочеться, щоб процес усе-таки пішов. Ну ж бо, ну — давайте працювати!