Борис Олійник |
«Дякувати Богові, я... не переступив друзів і недругів, не ухилився від громадського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші прадіди, діди та батьки захистили нас від коричневої смерті».
З авторської передмови
до збірки «Шлях»
Його — самоіронічного та
ввічливого — любили навіть тоді, коли очолював партком СПУ. За часів секретарювання попередників Олійника на зачинені двері парткому поглядалося з острахом чи пересторогою: вони відчинялися тоді лиш, коли туди «викликали для розбору польотів».
При Борисові ці двері були відчинені навстіж. До нього в партком тяглася вся Спілка, «всяк сущий в ней язык»: болгари, вірмени, гагаузи, грузини, іспанці, росіяни, татари, чуваші — всім там було затишно, всі йшли у партком не на посиденьки, не ляси точити, а по підтримку, пораду чи допомогу.
Рідко можна було бачити Олійника і на чільному місці під сейфом, за секретарським столом — усе норовить бесідувати з відвідувачем за приставним, покурюючи сигарету.
Ці звички лишилися й дотепер: навідаєшся у Фонд культури України, яким Борис Ілліч керує вже друге десятиліття, а він так само сидить не за великим, а за приставним столом. Навіть коли підписує документи.
Тільки станеш на поріг — він уже й голову підвів, одірвавсь від паперів. Увесь — увага: напоготові привітне слово, приязна усмішка, готовність вислухати й дати пораду. Хоч йому ніколи навіть зняти свою знамениту кепочку, в якій літає у Раду Європи — «в отой Париж, що за Бердичевом», «в оту вашу зарозумілу Європу», «в настовбурчений та самовпевнений Страсбург». А також ходить, як він каже, «в парлямент».
Борис Олійник... Без нього не уявляється ні наша Спілка, ні «шістдесятництво» в літературі та громадському житті, ні похорон друга, ні ще якась значна подія в громадському чи культурному житті України. За нелукаву дружбу й товариськість його любили в університеті. Любили й у Спілці. Тому, мабуть, поза очі звали його (та називаємо й досі) Боря Олійник. «Боря» — ласкаво, люб’язно, як рідного. Бо добрість, людяність і привітність сяє на його обличчі, струмує з його очей, бринить у його голосі.
У вічі ж давно, ще замолоду, навіть літературні метри називають його не інакше, як Борис Ілліч, віддаючи належне його талантові, принциповості, глибині й серйозності його суджень. Саме з цього й формується авторитет. І в Бориса Олійника він був та залишається незмінно високим.
Вихований у найкращих народних традиціях, Борис Олійник так само, як і, скажімо, Гончар чи Малишко, у визнанні й славі залишається скромним, товариським, вірним у дружбі.
Після похорону передчасно вмерлого Володимира Підпалого секретареві Спілки письменників Борисові Олійнику довелося виручати й Івана Драча перед ідеологічним відділом ЦК КПУ за прочитану на тризні «Баладу про солов’їв», і Женю Гуцала, до якого безпідставно причепилася міліція.
Саме за це беззавітне заступництво Борис накличе на себе «височайший» гнів партійного начальства, і його виведуть із секретаріату Спілки письменників. Замість нього «висунуть» сімдесятилітнього Леваду. На тому пленумі СПУ Олійник сипатиме дотепами на адресу учасників пленуму, не оминаючи й себе. Замість того, щоб «суворо засудити» й картати його, пленум сміятиметься! А сам Борис лишиться іронічним і незворушним.
Проявиться характер істинно козацький: сміливий, дотепний у скруті, неламкий і величавий. Січовий, запорозький! Принаймні — для мене. Але й усі решта побачить у тій гострій гротесковій колізії Бориса Олійника на висоті духовних і моральних принципів, якими відзначається лідер.
Намірялися «у верхах» поставити на місце зухвалого й непоступливого секретаря Спілки, провчити його! Але, виводячи Бориса Олійника з секретаріату СПУ, мудрагелі-цековці, самі про те не маючи й гадки, одночасно і виводили його на п’єдестал страждальця «за други своя», і підносили його незаперечний авторитет на ще вищий рівень. А він лишався несхитним.
Це вміння завжди і скрізь, у будь-яких ситуаціях, залишатися самим собою — ознака натури сильної, правдивої, чесної. Безцінні й привабливі риси Бориса Олійника особливо яскраво проявляться саме на посту секретаря парткому в той надзвичайно складний, мінливий час демократизації суспільства, хитання й розброду, викликаного горбачовською «перестройкою», коли важко дотямити, а то й незрозуміло: куди нас ведуть і хто нас веде? Партком же за своїм гласним та негласним призначенням був і наглядачем, і «наставником», і інформатором «куди слід».
Коли ж партком очолить Борис Олійник, такі негласні функції відпадуть ніби самі собою. Насправді ж це складний процес! Із «зняттям» у 1971 році Олеся Гончара в парткомі десять років богуватимуть ставленики Маланчука: почнуться виключення з партії та Спілки, арешти, ув’язнення. Письменники полегшено зітхнуть, коли у грізному парткомівському кабінеті з’явиться справжній поет — відкритий, душевний, чесний.
Наведу уривок з інтерв’ю Миколи Славинського, взятого в Бориса для журналу «Україна» №2 ц.р.: «Борисе Іллічу! Справді-бо, а чому соромитися? Келих шампанського, люлька, рвійний шарф, густа поетична чуприна... Хіба не естет, не бард, не трубадур? Це ж ви, а не Господь, визволяли своїх колег по перу з певних закладів, рятували їхні партквитки, отже й репутацію, може, навіть долю, яка за тих часів прямо залежала від того, забрали чи не забрали в людини, надто ж віршувальника, червону книжечку?
— Жарти-жартами, але пригадайте, за мого десятилітнього партійного секретарювання у Спілці письменників України жодного письменника не заарештували, не виключили з лав КПРС. Я це просто констатую. А люлька... То для форсу. Чуприна ж прощалася зі мною швидше, ніж я — з ілюзіями молодості».
Якщо зважити на те, що Борис Олійник, скромний і навіть цнотливий від природи, майже хворобливо сприймав найменшу похвалу на свою адресу, то з цього хвалькуватого нагадування переконуємося, як високо цінує він саме результати свого партійного секретарювання: пишається ними і через двадцять років! Та й як же не пишатися, коли партком СПУ з репресивного органу перетворився на орган згуртовуючий, об’єднуючий. Коли він не притлумлював, а будив і утверджував національну самосвідомість.
За секретарювання в ньому Бориса Олійника партком ініціював, підтримав і затвердив статут Товариства української мови. Зародився в парткомі й «Рух за Україну», як зараз з ініціативи Бориса Ілліча зароджується й міцніє громадсько-патріотичне об’єднання «За Україну!», що носить антимафійний, державницький характер.
Тоді, саме в ті роки, на моє
глибоке переконання, поетична творчість Бориса Олійника сягне свого апогею: з’являться визначні його поеми «Сковорода і світ», «Сиве сонце моє», «Дорога», «Доля», «Рух», «Заклинання вогню», «Крило», «Дума про місто», «Сім». Буйно розквітне його лірика; «Гей, дуби мої — зелені хмарочоси», «Біла мелодія», окраса всієї нашої поезії «Мати сіяла сон під моїм під вікном…», «Відлуння», «Мій борг», «Стою на землі», «Над Полтавою літо бабине», «Погоня... І постріл... І змилений круп...», «Був чоловік. І — нема» та «У поета гроші завелись...», що буквально потрясли тоді всіх!, «Ієзуїт цілує туфлю папи», «Дядько Яків»:
Як іде з роботи дядько Яків, —
То земля хитається, мов трап...
На руці у дядька — синій якір,
На кашкеті в дядька —
жовтий «краб».
Він іде з хмільком після получки,
Ще й гукає друзів пригостить.
І собаки лащаться і рвучко
В бублики закручують хвости.
Бо у дядька серце — добре й тихе
І душа багата, як земля,
І тому довкола його стріхи
Ластівок найбільше кружеля.
Він мугиче пісеньку охрипло
Голосом, простреленим в боях,
І нога його тихенько рипа,
Як старий пошарпаний баян.
Ах, вона рипить, та не розкаже,
Що її на фабриці майстри
Лаштували Яші
замість справжньої,
Котра держить біль Сапун-гори...
З оцим цитуванням — просто біда! Ну, як ми знаємо своїх поетів? Думаємо, що знаємо, а заходимося читати — не можемо одірватись! Якщо це, звісно, справжні поети. От і Бориса Олійника ніби й знаю, а розгорну, як оце зараз, скажімо, подаровану мені недавно книгу «Вибраного», видану «Науковою думкою», і щоразу відкриваю для себе його мовби заново!
І хочеться не лише самому читати, а й долучити до читання всіх найдостойніших читачів — усіх, кого ти любиш і поважаєш: подивіться, послухайте! Яка краса!
Що було — не вернеться.
Одгуляло. Жовто...
Запливає вересень
у затоку жовтня.
Вересню мій, веслами весело греби,
Ждуть тебе на березі
з кошиком гриби.
Чаль хутчіш до берега,
бо встає над світом
Із протоки Берінга
скрижанілий вітер.
Ти ховайсь у яблуко,
в терен і у кріп,
Ти втікай у ямби,
а хочеш — у верлібр.
А як піде з висвистом
завірюха клята,
Попросись у прихисток
під долоню ратая,
Де між ліній світяться
дати і віки,
Де дванадцять місяців сплять,
як малюки...
Вірш цей зветься «Долоня». Він нагадає тобі твого мудрого, як світ, дядька Митрофана, що в двадцятих, коли ти ще тільки народився, випише аж із Марселя саджанці найкращих сортів і на «перевалі» посадить виноградник для всього села, а потім «водитиме поле» — працюватиме польоводом твого рідного колгоспу, днюватиме й ночуватиме «на степу», у найдальших гонах з ранньої весни до пізньої осені. І вмре у твоїх несходимих степах — у колишньому Дикому Полі, як умирали колись у ньому чумаки на гірких своїх чумацьких дорогах: «Воли ж мої круторогі, гей-гей! Хто ж вам буде пан?..»
Не розминешся й з віршем «Говорили-балакали дві верби за селом»...
І з «Баладою про картузи». І безмірно дивуєшся різнобарвній та строкатій партитурі Олійникової поезії — від лірично-сумовитої «О жовтий квіт мелодії розстань Над строгими квадратами перонів...» до «Роботи», присвяченої пам’яті Євгена Оскаровича Патона:
Одні залюблені в старі листи,
Ті — в музику.
А ті — в руді топища.
Таке життя...
А він любив мости.
О, не любив — кохав.
А може, й вище!
Зворушує до сліз, скільки б його не читав, «Похорон учителя», присвячений пам’яті Олексія Антоновича Вовняка:
Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку, —
Був місяць май. Сонце пекло.
...Мерзли руки.
Сизий пил опадав
на хрести перехресть.
Зітхали старі: відмучивсь,
Шепотіли тополі.
Фальшивив оркестр:
Грали учні.
А коли проминали школу і сад,
Молода... Молоденька антонівка
Підійшла до труни,
сахнулась назад:
— Олексію Антоновичу!?
Та чи він не почув, чи удав,
що спить,
Бо несли його високо-високо,
Тільки пальці, здалось,
ворухнулись на мить,
Наче листя на жовтні висохле.
Обіч шляху тулилися
скромно авто.
Шоферюги, на слово колючі,
Сигарети ховали в рукав. Бо то
Були його учні,
Я додому прийшов.
Прихиливсь, як верба.
Триста лих мені дивляться в вічі.
То за віщо ж до всього
ще й ця журба?
Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!
Як могли ви, учителю,
вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як богу.
Мені ви були
За отця, і духа, і... приклад.
Нас чарували тоді нові вірші Бориса Олійника в «Літературній Україні», у «Вітчизні» й «Дніпрі», в «Ранку» та «Молоді України», навіть в «Правде» у перекладі Льва Смирнова. «Танцюють грузини», «Кінь», присвячений Кайсину Кулієву, диптих «Мікеланджело». Це були події в нашій поезії. Особливо потрясла «Пісня про матір»:
Посіяла людям літа свої,
літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! — сполохано кинулись діти.
— Куди ви, бабусю? —
онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені діти...
А ви вже без мене ростіть.
— Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабуню,
у сон поведе у казках?
— А я вам лишаю всі райдуги
із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
— Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали
завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, —
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою —
злетіли увись рушники,
«Лишайтесь щасливі», —
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
На наших очах сталося диво: з цим віршем Борис Олійник перейшов на правий фланг чільної шеренги нашої поезії! Розступившись, йому дали місце поміж собою, як рівному, його вчителі Рильський, Сосюра, Малишко.
Незважаючи на свою відкритість і товариськість, Борис був замолоду та лишається й досі дуже строгим у доборі друзів. Не запобігав перед старшими, при найвищій повазі і любові до них. Не поплескував по плечу молодших, підтримував слабших, зневірених, але ніколи не припускався сам панібратства та осаджував найменші спроби його прояву на свою адресу. Завжди був підкреслено коректним, ввічливим, і його привітність не переходила меж пристойного тону — залишала йому свободу вибору і дій. Цим він, за моїми багатолітніми спостереженнями, дорожить найбільше.
Я люблю його поезію ще з Миколаєва, коли й сам ще тільки входив до літератури, витерши ноги від повсякденності, як радив усім нам незабутній Остап Вишня. Пам’ятаю його добірки в газетах і журналах. В «Літературній Україні» — особливо. Тоді вона звалася ще «Літературною газетою», і її редагував сам Шамота! Грізний і нещадний блюститель ідейності. Ми тоді листувалися досить інтенсивно із Загребельним. Саме він написав мені в кінці п’ятдесятих чи на самім початку шістдесятих: «Зверни увагу на поезії Бориса Олійника в сьогоднішній нашій «ЛГ»: дивуюся, як їх пропустив «бдительный» Шамота? По-моєму, в літературу прийшов справжній поет, без ніяких витребеньок і «завихрений». Читай і не кашляй, не чхай, не колупайся в носі — це непристойно в порядному товаристві. І вчись у молодших, як треба писати про дядьків у мамках та куфайках: з середини, з їхніми одвічними болями за дітей та за онуків, а не так, як у тебе вальцювальник Голуб «бореться за мир» в новелі «Для миру», яку ти послав через мою голову «вищим сферам», а вони вже й прочитали, і підписали до друку. Бо їм же — як попереду танцювати — друкувати отакі газетні агітки у журналі «Вітчизна». Бережи, Сашо, свій таланті! Так, як бережуть його оці молоді хлопці: той же Борис Олійник. Ах, які вірші! Пальчики оближеш! А не про мир дбатимеш».
Круглолиций, в гарно і хвацько зсунутому набакир береті а-ля Че Гевара, Борис здався тоді мені прицигльованим і навіть випещеним з газетного фото, отого — сорокалітньої давнини. А поезії його вразили сільським нелукавим реалізмом, що відкривав найпотаємніші закутки селянської душі та найсокровенніші думки і мрії, близькі й зрозумілі усім вихідцям із села, якими тоді були ми всі — і старші, і молодші. Чимось рідним-рідним — не зачепилівським, а нашим, новоолександрівським, як війнуло на мене з отієї чи не першої добірки Бориса Олійника, то так і віє в мою душу й понині:
О дивна ніч, о дика ніч жаги,
Коли тремтить і чадіє любисток!
Травневий шал —
до забуття любити —
Лишає обережні береги.
Усе в чеканні: спілі краплі рос,
Земля і місяць, вишні і тополі.
І тиша в тиші. І туман у полі.
І навіть вуж нечутний, мов донос...
Я люблю Борисову поезію, бо вона справжня! Вона викликає в моїй душі такі асоціації, наче я пізнаю в ній давно забуту милу мелодію чи мамину пісню, забуту ще давніше. І мені любо й печально все це відкривати мовби заново, жалкуючи, що ні батькові, ні матері, ні сестрам я вже не прочитаю її. Бо їх давно немає. Але є моя люба дружина, з якою дружимо ще з нашої новоолександрівської семирічки та живемо ось уже 58 (п’ятдесят восьмий!) рік, і вона плаче, зворушена Бориною поезією, разом зі мною. Є мої діти, що знаються на поезії по-справжньому і високо цінують її в Борисовій інтерпретації. А ще підростають онуки. І я радію, що нашому роду нема переводу і що наш народ цінує своїх поетів, незалежно від того, в яких умовах живе сам.
Відомо, що поезія і політика
— несумісні і навіть взаємовиключні.
Однак вони не лише вживаються в Олійниковому внутрішньому світі, а й взаємозбагачуються та доповнюють одна одну, як у жодного з тих поетів, що на вітрах перебудови й суверенізації рвонули в депутатство. Рвонули в політику і... вмерли як поети. Не тільки не пишуть віршів («Та все гірші, та все гірші! Та всі, як один, та всі, як один»), а й розгубили те, чого колись надбали в поезії. Бо сказано ж: поет має завойовувати свого читача постійно! Щораз майже заново.
Саме так у Бориса Олійника: все нові й нові його добірки у парламентському «Голосі України» та інших газетах, поеми «Трубить Трубіж», «Таємна вечеря» та нові книги, що видаються майже щороку, міцно тримають читацьку увагу, а то й викликають захоплення і виводять нашого Бориса на передній край української поезії та літератури.
Відомими літературознавцями не раз зазначалося: якщо й залишиться щось у нашій нещасній і занедбаній літературі з першого десятиліття незалежності України, то це поеми і лірика Ліни Костенко й Бориса Олійника. Зостанеться також недооцінена нашою критикою чесна й мужня поезія Михайла Шевченка, витримані в найкращих народних традиціях пісні Миколи Луківа, свіжим подихом сучасності овіяні книги Дмитра Креміня — новітнього лауреата Шевченківської премії — та емоційно й інтелектуально наснажені вірші Павла Вольвача з його збірки «Південний Схід».
Прозі ж поталанить менше: в’яло й емпірично намагається вона відтворити складні, хаотичні, конвульсійні явища розшарпаного суспільного життя і змалілої та розгубленої перед його складнощами людини.
Дивуватися тут нічому: гонитвою за грішми у найвищих ешелонах влади, непереобтяженої ні високою освіченістю, ні естетичним вихованням, література витіснена на задвірки життя, уже й не на узбіччя, а за його кювети! Їй відмовлено в суспільній необхідності, в значущості, в духовному впливі на своїх громадян. Комп’ютер і телевізія (вельми брехлива й брутальна) вбивають попит на книгу, потяг до читання. То де вже там упослідженій, приниженій, викинутій з життя літературі бути «володаркою дум», якою була вона нещодавно — за того ж таки «тоталітаризму»?!
Тим відрадніше спостерігати, як активна політична діяльність Бориса Олійника живить його талановиту поезію та публіцистику. Не останній з політиків України і Європи, він був і залишається перш за все Поетом. Поетом-ліриком і Поетом-трибуном! Справжнім майстром поеми та есеїстики.
І осмислити його доробок, а тим більше писати про нього непросто. Ось як міркує про це в листі до мене від 30 травня ц.р. один з найкращих наших есеїстів та й поет від Бога Володимир Базилевський:
«Добре, що Ви намислили написати про Б.Олійника. Він з тих наших сучасників, хто прямо причетний до творення мікроклімату в суспільстві.
Попри позірну простоту, Борис Олійник дуже непростий для розуміння. І як поет, і як людина, і як політик. Його дуже спрощують. Одні свідомо, інші — від вродженої легкомисності. Між іншим, остання його книжка «Таємна вечеря» повчальна ще й у сенсі засвоєння й тлумачення історичного досвіду останнього десятиліття. Є над чим подумати...
Олійника так довго потоптували, що Ваше слово буде ще й актом справедливості. Хай Вам щастить!»
Як у воду дивився: 14 червня «Літературна Україна» опублікувала напіванонімну «заяву», підписану буцімто «секретаріатом Ради СПУ», який з такого приводу не засідав. У цій панічній, переляканій «заяві» Бориса Олійника знову, за давньою звичкою, звинувачують у «зраді» України, в порушенні Конституції та в нехтуванні результатами референдуму 1 грудня 1991 року. «Бдительный» секретаріат вбачає ці несусвітні гріхи в тому, що Борис Ілліч очолив делегацію України на Форумі слов’янських народів, який відбувся 1—3 червня у Москві і всього-на-всього закликав братів-слов’ян об’єднатися в цей складний кризовий час, щоб разом долати труднощі.
Ці необгрунтовані наскоки аж пашать задавненою люттю і до Росії, і до Бориса Олійника, нагадують притчу про караван та собаку. І аж ніяк не свідчать про мудрість секретаріату.
Ні, не принесла нам незалежність ні злагоди, ні доброзичливості, ні толерантності у наших взаєминах. На превеликий жаль!
—Хочу взяти у вас інтер- в’ю, — сміливо й наполегливо, не зводячи з мене карих очей, таких глибоких та іскристих, хоч топися в них. — Зараз тільки оператора покличу.
— Чому ж саме в мене? Беріть у Олійника.
— Борис Ілліч сказав, що ви — керівник письменницької делегації.
— Не маю таких повноважень.
— Він так і сказав, що будете відмовлятися. І щоб я не зважала...
— Заждіть-заждіть, — мимрю розгублено. — Борис же секретар Спілки... То хто ж тоді й справді очолює нашу делегацію?
— Та ви ж і очолюєте! Так запевняє Борис Олійник.
— Ану, де він? — оглядаюсь довкола.
Але Борисів і слід прохолонув. Він завжди і скрізь уміє лишатися непоміченим. Чи з природної скромності, чи виробив здавна таку лінію поведінки? Але що на Миколаївщині та у Вірменії, де ми були разом, чи й тут, на Хмельниччині, — наче у воду пірнає: ніде його не видно й не чути. Особливо не любить урочистих прийомів. Але його розшукують скрізь найвищі інстанції — Бориса по всіх усюдах знають і вже біля трапу літака чи на пероні залізничного вокзалу питають, чи приїхав Борис Олійник.
За моїми багатолітніми спостереженнями, і в Москві, і в усіх республіках він популярніший, ніж в Україні: його поезію перекладають найвидатніші поети Кавказу, Прибалтики, Середньої Азії, Закавказзя. А про Москву і Росію й говорити нічого. Недарма ж уже друга його книга, видана в «Молодой гвардии», удостоїлася Державної премії СРСР 1975 року, а Шевченківську він одержить тільки 1983-го, через вісім років! А треба було б навпаки. Воістину: «Несть пророка у своїй Вітчизні та в домі своєму» — одвічна біблійна мудрість. Нездолана і неспростовна.
Так і не розшукала Бориса та розторопна і бойовита тележурналістка, і довелося мені давати замість нього те осоружне інтерв’ю, в якому вона зуміла витягнути з мене про намір створення на Хмельниччині філії СПУ до погодження цієї проблеми з членами бюро обкому та першим секретарем. І хмельничани дізналися про цю подію вже у вечірніх новинах.
Найпопулярнішими в нашій делегації були Сашко Білаш і Михайло Ткач зі своїми піснями «Ясени, ясени...», «Білий сніг на зеленому листі», «Сину, качки летять!», «Ой, не ріж косу», «Прилетіла ластівка».
Але коли на заключному літературному вечорі Борис Олійник невиразним і тихим голосом став читати свої чудові вірші, йому влаштували овацію і довго не відпускали зі сцени.
Був я вітром, був я лютим,
був я нордом.
Став я ніжним,
став я птахом і крилом.
А якось мені зустрілась
вельми горда —
І прокинувся я вранці джерелом.
Лепечу тепер струмочком
біля хвіртки.
Шепочу їй:
хоч устами приторкнись.
А вона собі примхлива,
наче скрипка,
Випада з мого оркестру,
хоч топись.
«Ну, стривай же! —
я хлюпнув у тишу криком. —
Що я — справді?!
В пана Бога вкрав теля?!»
А вона пройшла холодна,
наче крига, —
І лови тепер у небі журавля...
Став я вітром, став я лютим, став я нордом.
Б’є зима мені, як панові, чолом.
Я прокинувся уранці
вельми гордим,
А вона до мене... плаче джерелом.
Цей вірш Борисові довелося читати двічі. Але й після цього зал не вгавав, не міг угомонитися. І тоді Борис — ще тихіше, задушевніше:
За рікою тільки вишні... тільки вишні... тільки вишні.
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього ранку
з-над ріки умовним стуком
Вірний дятел мені вістку переслав,
Що, мовляв, на видноколі
засвітилася розлука,
Що печаль до мене плине
в два весла.
Це тому, що за рікою
тільки вишні, тільки вишні,
А у річці скаламучена вода.
Це тому, що цього ранку
Ти на берег мій не вийшла
І не вийдеш — мені дятел передав.
Це тому, що в цьому світі загубитися неважко
Між провулків,
віражів та вітражів,
Це тому, що інші встигли обірвати всі ромашки,
А мені тепер на серці ворожить?
Це тому, що мені в серці
поселилась тиха мука,
Це тому що... це тому, що...
це тому,
Що на обрії моєму
засвітилася розлука
І розтала у вишневому диму.
Для мене це було нове відкриття Бориса Олійника. І з того дня він і сам засвітився в нашій поезії якісно новою гранню. Поряд з іншими засвітяться по-новому й написані трохи раніше, які наче й знали, але не надали їм достойного значення. Бо коли Борис після довгих оплесків кине тихим своїм голосом, майже безсторонньо: — Був чоловік... І — нема.
Зал здригнеться. Зал зааплодує ще гарячіше й завзятіше: згадає цей вірш, теж написаний в 60-ті, двома роками раніше. Таких віршів не забути!
Був чоловік... І — нема.
Як же це, вічний світе?
Вернеться осінь, зима.
Прийдуть весна і літо.
А чоловіка — нема...
Як же це, клятий світе?!
Грошей не дбав у мішок.
Справно ходив на роботу.
Якось і не знайшов
Дня, щоб спочить по турботах.
Що їй — стоїть робота!
... А чоловік пішов.
У залі мертва тиша. Люди напружено слухають: це ж про кожного з нас! Про наших батьків, з якими вже розпрощалися. Чи передбачається недалеке довічне прощання. І хоч криком кричи — ні до кого не докричишся. І нікому не пожалієшся. І відкриється кожному з цього вірша, ніби вперше, велика несправедливість: усе залишається, як було, а батька й матері немає й ніколи вже не буде!
Космос в собі дріма.
Діти біжать до школи.
Осінь мина... Зима...
Літо й весна по колу.
А чоловіка нема...
Страшно не те, що нема,
А що й не буде ніколи!
Як йому аплодували! Весь зал підхопився і бив у долоні стоячи: Борис ніби й читав свої вірші, але й промовляв до людей їхніми словами! Ось що таке істинна, справжня народність: не тільки писати про своїх рідних людей, а ніби розчинитися в них і повернути їм їхні думи, їхні болі, їхні слова, заговорити до них їхнім голосом.
Вже тих учених — тьма.
Все прояснили на світі.
Ще б їм одне пояснити:
Як ото був — і нема.
Що вже простіше на світі?!
... А чоловіка — нема.
Після Малишкових тріумфальних виступів перед найчисельнішими аудиторіями, на яких довелося сидіти в залі чи й споглядати за ними з президії, вперше спостерігаю феноменальний успіх Бориса Олійника. Він затьмарює навіть Олександра Білаша з Михайлом Ткачем та їхніми дуже популярними тоді піснями.
А коли вже незрівнянна Діана Петриненко проспіває пісню Володимира Тилика на Борисові слова «Мати сіяла сон під моїм під вікном...» — стане ясно, що головна подія на Днях літератури на Хмельниччині — поезія Олійника! Та хіба ж тільки на Хмельниччині? По всій Україні покотиться слава про неї — про Борисову істинно народну поезію. Мало кому з поетів випадає ще замолоду такий незаперечний і приголомшливий успіх!
Поезія Бориса Олійника
ніби й не пишеться, а сама ллється й виливається з нього, з його душі — різнобарвна, різностильова, зажурена або лукава, іронічна, а то й саркастична. І вся чисто — невимушена, безпосередня, іскриста й образна. Така природна, як дихання.
Майже всі його вірші, не кажу вже про поеми, — сюжетні. В поезії це — рідкість: сюжет, кажуть модерністи, вбиває поезію. Брехня! Сюжет дається небагатьом навіть у прозі. А в поезії він і справді норовить підмінити її настроєву образність, емоційну наснаженість звичайною розповідною інтонацією. І це становить певні труднощі — ускладнює взаємини автора з жанром. У тому-то й суть, щоб і в сюжетній розповіді поезія лишалась поезією, а не переповідкою якоїсь там бувальщини.
Борис Олійник уникає цієї небезпеки мовби завиграшки, бавлячись! Бо його лексика й фразеологія закорінені в пісенну народну творчість, як, скажімо, в знаменитому вірші «Говорили-балакали дві верби за селом». Захоплює й дивує її дивовижна простота, органічність і глибина при якомусь нібито побутовізмі розповіді, за яким криється така поетичність, що в ній дихає, вгадується ота сива замрія наших безсмертних дум про далекі й близькі часи гіркої і печальної, але й героїчної історії України та її згорьованого народу:
Говорили-балакали
дві верби за селом.
Потім тихо поплакали
дві верби за селом.
А про що, а за чим
говорили-балакали,
потім тихо поплакали
Дві верби за селом?
Говорили-балакали
дві вдови за селом.
Потім тихо поплакали
дві вдови за селом.
А про що, а за чим
говорили-балакали,
потім гірко поплакали
Дві вдови за селом...
Для мене цей вірш — диво з див! Тут вчувається і ота «наша дума, наша пісня», що «не вмре, не загине». І звичайна побутово-розмовна інтонація. Але ж вчувається і безжальна плинність життя, в якій так багато печалі й невідворотності. Отут, мабуть, і криється та дивовижна складність Олійника-поета, людини й мислителя, на яку звертає мою увагу у своєму листі найтонший аналітик нашої поезії Володимир Базилевський.
У своїй глибокій аналітичній роботі «Клич гнізда» він підкреслював Олійникові зухвалість і молодецтво у віршуванні, довільне жонглювання ритмікою, розміром стопи, своєрідність римування. Все це ми знаходимо у цьому вражаючому вірші-баладі чи думі. Але знаходимо також і паралелізм, характерний для нашого фольклору, і оту замрію, тиху й печальну, і лукаву усмішку мудрої старості над забавами безоглядної юності. Так і хочеться гукнути: «Товариство! Шануймо і цінуймо свої надбання, своїх геніїв, свої таланти!» Але ж... Не шануємо!
То неуважність, то метушня. А то й заздрість та одвічний комплекс власної неповноцінності заважають помітити й гідно оцінити успіх чи досягнення товариша по літературі, визнати справжній талант та його здобутки. Ганяємося за Умберто Еко, за і-Гассетом, хизуємося й своєю причетністю, хай і натужною, до авангарду, андерграунду, модерну чи постмодерну, а справжньої поезії не хочемо визнавати чи хоча б помічати — одвертаємо писок: традиційна, мовляв.
А що таке традиція, як не утверджена й випробувана часом новація? Хіба Пушкін, Лермонтов, Гете, Шевченко, Толстой, Чехов, Коцюбинський, Бунін не були новаторами, а отже й модерністами свого часу? Не відкривали хіба нових горизонтів у літературі? Ось тільки досягнення їхні виявилися недосяжними. І любителі легкого успіху й слави гайнули в обхід, у штукарство кинулися, яке не має нічого спільного зі справжньою літературою. Побільше б доброзичливості та уміння радуватися успіхам товаришів, а не плекати заздрість і лють, ревнощі до слави, яку Шевченко називав: «А ти, задрипанко, шинкарко, перекупко п’яна!»
Тоді побачили б, як Борис Олійник, глибше за всіх занурившись у політику, протягом останнього десятиліття створює справжні шедеври в поезії! І працює так інтенсивно й успішно, як не працював, може, і в період свого розквіту. І все це тому, що коли у найтяжчий для нашого народу час інтелігенція, спокушена облудною ідеєю «ходіння в еліту», покинула свій народ на роздоріжжі, Борис Олійник, як був, так і лишається виразником інтересів свого народу, відтворювачем його духовного світу, його многотрудного сучасного життя. Вищого покликання і обов’язку для письменника, на моє глибоке переконання, не існує!
Саме за це український народ і любить свого істинно народного, національного поета. «Тільки квітом своїм при моєму вікні Не опав соняшник. Я несу його в світ, щоб не тільки мені, Щоб і вам — сонячно!»
Здається, саме для цього й живе чудовий український поет — друг мій Борис Олійник.