У Національній філармонії відзначили 100-річчя від дня народження чудового українського диригента Натана Григоровича Рахліна. Тут, у Колонному залі ім. Лисенка, він пропрацював близько 25 років. Саме тут і відбувся великий святковий концерт Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України (у минулому саме його, рахлінівського, знаменитого держоркестру).
Цитую повну назву колективу, щоб читач краще уявив собі його професіоналізм. Звання отримані давно, а колись удостоїтися їх було важче, ніж тепер, коли будь-яка юна співачка через рік мелькання одержує звання «заслуженої» або «народної», дискредитуючи тим самим державу в очах громадян, котрі знизують здивовано плечима.
Нагадаю, що в ті роки держоркестром України періодично диригували Леопольд Стоковський, Ігор Маркевич, Курт Зандерлінг, Євген Мравинський, Геннадій Рождественський, із ним співпрацювали Артур Рубінштейн, Їєгуді Менухін, Ісак Стерн, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Мстислав Ростропович, Еміль Гілельс, Леонід Коган, Гідон Кремер, Олег Криса, Монсеррат Кабальє, Хосе Каррерас... Оркестр неодноразово грав прем’єри творів Прокоф’єва, Шостаковича, Хачатуряна, Лятошинського, Ревуцького. Колектив, як і колись, найкращий у нас. І зовсім недавно йому довіряли свої симфонічні прем’єри Іван Карабиць, Віталій Губаренко і продовжують довіряти Мирослав Скорик, Євген Станкович, Валентин Сильвестров, імена яких звучать далеко за межами країни. Цим прославленим колективом керували диригенти Стефан Турчак, Володимир Кожухар, Федір Глущенко, Ігор Блажков, Теодор Кучар. При них, як і при житті Рахліна, котрий чесно заробив звання народного артиста Татарстану, України, СРСР, лауреата Держпремії СРСР, протягом п’ятдесяти років репетиційною базою оркестру був Колонний зал ім. Лисенка. На жаль, життя не завжди розвивається відповідно до заслуг... Історія така. Проголосивши 1995 року: «Більше оркестрів гарних і різних!», філармонія створила «власний» симфонічний оркестр. Якби їх поміняли місцями, то в гірших умовах, звичайно, опинився б філармонічний оркестр. Але тепер оркестр, котрий озвучує інавгурації президентів, що відстоює честь держави в нескінченних виснажливих гастрольних мандрівках за її межами (удома нормально заробити практично неможливо), з літа 1989 року (після закриття філармонії на ремонт) позбавлений своєї історичної бази. Він репетирує в зовсім непридатному для такого величезного колективу Малому залі колись своєї ж, рідної і близької Національної філармонії.
І навіть незважаючи на непристосованість репетиційного процесу, у день ювілею Рахліна в залі Лисенка пролунали чудово виконані симфонічні твори, три програмні шедеври: «Гражина» Бориса Лятошинського, «Мазепа» Ференца Ліста і «Шехеразада» Миколи Римського-Корсакова (саме так написана назва сюїти автором). З дитинства знайома музика звучала свіжо і часом навіть несподівано. За пультом колективу у ролі головного диригента сьомий сезон стоїть темпераментний Володимир Сіренко, котрий володіє всією палітрою виражальних засобів, розумний і емоційний музикант. Глибина проникнення в зміст, побудову форми, драматургічна цілісність, єдність «дихання» оркестру, прекрасне звучання кожної групи й окремих солістів створили бенкет барв, тембрів, емоційне піднесення і радість, які відчули слухачі переповненого Колонного залу. Ніжні глибокі піано завмирали в стихлій аудиторії, кульмінації були розкішними, потужними, а цілком приголомшлива кода «Шехеразади» — урочиста, чиста, світла, могутня, оптимістична й одночасно дуже проста — довела зал до катарсису. Здавалося, диригент усього себе віддавав оркестру, а той відправляв потужні посилання в зал, примушуючи публіку трепетати і насолоджуватися. Усім було ясно: майстерність колективу висока, а слава заслужена.
…Зі сцени звучала не лише музика. У пролозі заступник міністра культури і туризму Ольга Шокало-Бенч привітала колектив, усіх присутніх, доньку ювіляра мистецтвознавця Леонору Рахліну. Зі словом у відповідь вийшла Леонора Натанівна. Вона висловила радість з приводу прекрасної якості концерту і виступу «державного чиновника з людським обличчям», маючи на увазі дві обіцянки міністерства: сприяти випуску збірки записів Натана Рахліна на сучасних звукових носіях і прискорити будівництво настільки необхідного для всього українського музичного співтовариства нового концертного залу.
Не секрет, що Національний симфонічний працює дуже багато. Він не тільки виконує великі концертні норми в Києві, але і багато гастролює, одержуючи порівняно невисокі гонорари, що змушує підкоряти закордон не тільки якістю, але й кількістю (скромність винагороди зумовлена відомими західним імпресаріо розмірами заробітків оркестру на батьківщині). Не таємниця, що артисти, котрі працюють у справжньому, некомерційному мистецтві, чи то в опері, народній музиці, джазі, загалом, усьому, що «непопса», уже багато років чекають прийняття парламентом закону про меценатство. Адже якщо на Заході держава не може цілком забезпечити гідне утримання своїх артистів, то їх підтримують спонсори. І на афішах Мюнхенського філармонічного оркестру красуються логотипи AUDI, а в буклетах Берлінського — Deutsche Bank. У Росії Путін призначив високі гранти п’ятьом головним академічним оркестрам і оперним театрам, щоб не розбігалися з них по закордонах артисти. У нас немає ні того, ні іншого. І сьогодні в Національний симфонічний не заманити лауреата міжнародного конкурсу: він воліє виступати або в якомусь клубі, або прагне поїхати кудись в Португалію, прихопивши флейту і дружину... Хоча, звичайно, приємно довідуватися, що наші струнники, піаністи, вокалісти не осоромлюють отриману тут дорогу державну освіту, продовжують навчання в королівських музичних академіях, заморських аспірантурах, а потім працюють у Європі й Америці.