ПЕРЕТВОРЕННЯ «ГАЛЯВИНИ КАЗОК»
Назва музею «Галявина казок» знайома кожному, хто хоч колись вивчав визначні пам’ятки Південного берега Криму. За колишніх років слава музею гриміла на весь Союз і далеко за його межами, кількість відвідувачів перевищувала 500 тисяч чоловік на рік, із них 40—50 тисяч були іноземними туристами. Таке паломництво пояснювалося оригінальністю, а в певному розумінні й унікальністю колекції музею під відкритим небом: усі експонати створено професійними художниками й народними майстрами за мотивами найпопулярніших і найулюбленіших у народі казок.
Фундатором музею є Павло Павлович Безруков — всебічно обдарований чоловік, який займався зокрема юриспруденцією та нафтовими промислами, а під кінець життя захопився різьбленням по дереву і створив свій дивовижний світ казкових скульптур — «Чорномора», «Голову велетня», «Водяного» і безліч інших чудових робіт. Спочатку відвідувачів у цьому мальовничому куточку біля підніжжя гори Ставрі-Кая було мало, але коли їх потік збільшився, багатьох це стурбувало. Особливо декого із художників: не маючи змоги виставити власні твори, вони з заздрістю спостерігали, як росте популярність і слава заїжджого аматора. У результаті їхніх старань місцеві власті настійливо порекомендували П.Безрукову додати до його фігур праці професійних майстрів і відкрити музей, а коли він відмовився, усі його скульптури вивезли, а самого П.Безрукова видворили з Ялти. Проте на вимогу громадськості «Галявину казок» відновили й відкрили для відвідувачів із 1 серпня 1970 року.
Подальша доля музею невіддільна від історії нашої держави, зокрема від змін у її законодавстві. До 1980 року «Галявина казок» існувала як відділ Ялтинського історичного музею, згодом установа пережила кілька майже казкових перетворень: спочатку її перевели на госпрозрахунок, потім стала колективом орендарів, ще пізніше — орендним підприємством, а 1997 року, коли ухвалили новий закон про оренду, дирекції та співробітникам музею запропонували стати або приватним підприємством, або товариством з обмеженою відповідальністю — ТОВ. Оскільки вибирати не було з чого (колектив беззастережно визнав неприйнятною для музею приватну форму власності, та й відповідно до «Закону про музеї і музейну справу» музеї не підлягають приватизації), «Галявину казок» зареєстрували як ТОВ, і вона стала правонаступником усіх прав та обов’язків колишнього госпрозрахункового музею. А також колективу співробітників, багато з яких працюють тут понад 15 років.
Здавалося б, жити і процвітати музею, який працює з урахуванням нових умов господарювання і завдяки цьому має прибуток (лише торік музей заробив 160 тисяч гривень, 30 тисяч із яких пішли на ремонт і відновлення експозиції). А дзуськи, як і в часи шанованого Павла Безрукова, лаври музею комусь не дають спокою.
ПЕРЕДІСТОРІЯ ЗАТЯЖНОГО КОНФЛІКТУ
Новозареєстрованій юридичній особі ТОВ «Музей «Галявина казок» у спадщину дістається земельна ділянка площею 3,2 га в смт. Виноградне. Право користування цією ділянкою для культурно- розважальної діяльності парку-музею закріплюється Державним актом, затвердженим рішенням Лівадійської селищної ради від 25.12.1997 р. Та сама селрада іншим своїм рішенням від 12.03.1998 р. видає держакт на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1 га приватному підприємцеві О.Зубкову (він же — директор зоокуточка «Казка», розташованого поруч із музеєм). Ці дві події навряд чи можна було б назвати значними, якби не той факт, що маленька ділянка, відведена громадянинові Зубкову під розвиток торговельної точки, належить території музею. Природно, музей подає судовий позов про незаконне виділення землі й відновлення своїх прав, і суд його задовольняє.
Проте поневіряння музейників на цьому не закінчуються: Лівадійська селрада в особі його го- лови Анатолія Мамикіна починає новий судовий позов із «Галявиною казок», будь-що прагнучи скасувати своє ж рішення. Ще три (!) арбітражні суди, які завершилися на користь музею і остаточно вирішили питання про землекористування ТОВ «Музей «Галявина казок», здається, лише розохочують голову селради, котрий із заповзяттям, гідним іншого застосування, знову і знову звертається до суду. Нині Арбітражний суд Автономної Республіки Крим розглядає черговий позов Лівадійської селради про визнання недійсним держакту на право постійного користування землею ТОВ «Музей «Галявина ка- зок». Матеріали передано також у Вищий арбітражний суд України.
ЗАГАДКИ «ГАЛЯВИНИ КАЗОК»
У нинішнього керівництва музею є багато причин для подиву. Зокрема з незрозумілих причин залишилися без уваги кількаразові звернення до голови Лівадійської селради про те, щоб зробити безкоштовну автостоянку на площі перед музеєм (нині ця стоянка перебуває в руках комерційних структур, а погодинна оплата становить від 2 до 5 гривень — знижки даються місцевим жителям). Проігноровано і прохання дирекції «Галявини казок» про виділення вільних земельних ділянок поруч із музеєм для їх облаштування та створення розважального паркового комплексу відповідно до генерального плану розвитку території, розробленого Спілкою архітекторів Криму й узгодженого з Ялтинським міськвиконкомом. Немає відповіді й на питання, на якій підставі Лівадійська селрада видала держакт на земельну ділянку всередині території музею приватній особі. Тим паче, що на відведеній ділянці вже кілька років стояв будинок, що є власністю музею.
— Це був виставковий павільйон, у якому три роки експонувалася чудова колекція мінералів, — говорить директор ТОВ «Музей «Галявина казок» Олександр Чижов. — Поки будувався цей будинок, земля під ним перебувала в тимчасовому користуванні музею, і коли постала необхідність узаконити зведене відповідно до проекту будинку, ми звернулися в Лівадійську селраду. Категорично нам не відмовили, але з незрозумілих причин ми так і не домоглися законних прав на цю ділянку. І раптом землевпорядники селради виділяють цю землю під кав’ярню приватному підприємцеві Олегу Зубкову, абсолютно «не помічаючи», що на ній стоїть великий будинок. Хоча, відповідно до Земельного кодексу, можна виділяти в користування лише землі, вільні від будь-яких споруд, тобто пустирі. Тому арбі- тражний суд виніс рішення на нашу користь. Проте наступного дня після суду ми виявили, що дві скульптури, які стояли на цій ділянці, зруйновано, а будинок виставкового комплексу зніс директор зоопарку, котрий стверджує, що виконував розпорядження Ялтинської інспекції ДАСК. А в перервах між засіданнями арбітражного суду Анатолій Петрович Мамикін відкрито заявив: «Судитеся зі мною за маленьку ділянку? Втратите всю землю». І ось: уже вдруге Лівадійська селрада своїм рішенням таки позбавляє музей землі. Виникає абсурд: музей є, скульптури є, а землі під ними немає!
— Нині фактично відбувається цілеспрямоване знищення музею, — веде далі Олександр Чижов. — Нам потрібно бути потужною юридичною конторою, яка могла б судитися з державою, адже Анатолій Петрович Мамикін уособлює державну владу. Досі незрозуміло, за що він із нами судиться. Якщо Ліва- дійська селрада пред’являє до нас якісь претензії, отже вона захищає порушені права жителів селища, чиї інтереси представляє. Чиї права ми порушили — незрозуміло. Скажімо, якби будувався якійсь важливий стратегічний об’єкт або через цю територію проходив газопровід, тоді скасування держакту мало б хоч якісь підстави. А так ніхто не може пояснити, чому Лівадійська селрада так затято хоче позбавити музей землі, відведеної самою ж селрадою? Погодьтеся, це нонсенс, що держава позивається з музеєм. Не з власниками ресторанів, а з маленьким музеєм, у якому лише 15 співробітників.
ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ
Найцікавіше в усій цій історії те, що в Лівадійській селищній раді вважають шлях владнання цієї ситуації нормальним і цивілізованим. «Боятися судів не варто, — сказав голова селради Анатолій Мамикін. — Іноді це справді забирає час і енергію, але що вдієш — таке життя. Ми домагаємося одного — коригування Державного акту на постійне користування землею, виданого нами ТОВ «Музей «Галявина казок». Суть спору полягає в майні, яке передане Лівадійській селраді, але розташоване на частині земельної ділянки музею. Це так звані місця загального користування: туалет, дороги й під’їзні шляхи, де зупиняються машини перед зоокуточком і «Галявиною казок».
Виходить, що, видаючи музею держакт, в селраді не знали про ці самі «місця загального користування»? Та ні, знали, але тоді на ці горезвісні місця ще не було особливих планів. Це з’ясувалося в подальшій розмові з Анатолієм Петровичем.
— Що буде з цією землею, якщо ви її собі повернете? Ви побудуєте нормальний туалет, оскільки тут багато людей буває, чи у вас якісь інші плани на цю ділянку?
— Мої плани повинні відповідати генплану, погодьтеся.
— А цей генплан у вас є?
— Єдиний більш-менш нормальний ескіз генплану є в зоокуточку «Казка». А ким розроблений і затверджений генплан у «Галявини казок» — невідомо. Хоча колись розробку документації щодо розвитку цієї території вони починали разом. От якби звести воєдино ці дві організації, що створюють погоду в регіоні, — давно популярну «Галявину казок» зі створеним на новому місці ентузіастом зоокуточком — то загалом вийшла б чудова картина. На сьогодні це дві ворогуючі сторони, які ми намагалися помирити, але це, на жаль, не вдалося.
Нічого не скажеш, оригінальний спосіб примирення сторін обрав представник влади в регіоні, затіявши новий арбітражний суд із музеєм!
«Галявина казок», яка приваблює безліч туристів, особливо дітей, завжди була ласим шматочком, отже, можна припустити, що сторони не шкодуватимуть сил на боротьбу за нього. Цю думку підтвердив переконаний у своїй правоті голова Лівадійської селради Анатолій Мамикін: «Ми, люди, можемо помилятися, але влада завжди права».
Керівництво «Галявини казок» також налаштоване рішуче. Пройшовши за два з половиною ро- ки всі етапи арбітражного суду в Криму, директор музею та його співробітники готові обстоювати свої інтереси у Вищому арбітражному суді України, а коли доведеться, то й у міжнародному суді в Страсбурзі. Навіть попри моральне й фізичне напруження, яке віднімає сили від роботи над удосконаленням експозиції та поповненням колекції. Навіть попри те, що цей рік для «Галявини казок» тричі ювілейний: музей святкує 110-річчя з дня народження його фундатора Павла Безрукова, 40 років з часу створення ним перших дерев’яних скульптур на місці майбутнього музею і 30 років з дня офіційного відкриття «Галявини казок». Навіть попри несамовитий опір окремих представників влади, котрі, певне, забули, що добро перемагає зло не тільки в казці, а й у житті.