Щось сталося з Національною оперою. Те, чого ми раніше тільки боялися, відбулося насправді. Застій перестав бути загрозою, він перетворився на повсякденність, надійно «законсервовану» згори. Невже все так безнадійно, і на виправдання того, що відбувається, досить висунути замусолені аргументи про брак коштів або малі зарплати? Ні, на жаль, усе набагато складніше. Тобто зрозуміти — просто, а ось протистояти цьому вкрай складно. Та, можливо, для початку слід бодай не мовчати. Тим більше що блискучих прикладів процвітання оперного життя хоча б у нашого східного сусіди — сила-силенна. Не кажучи вже про далеке зарубіжжя. Там давно зрозуміли, що сьогодні в Європі театр може сам заробляти гроші. І завдяки цьому не просто сито жити, а й так організувати свій творчий процес, щоб були раді всі — і глядачі, і артисти.
Література і драматичний театр, яким пророкували неминучу смерть через засилля кіно, телебачення і комп’ютерів, благополучно процвітають навіть у нашій Богом забутій країні і пробивають собі дорогу до очей, сердець і душ глядачів і читачів. Там усе якось відбувається саме собою, тому що залежить винятково від індивідуальної творчої ініціативи митця. В яких же випадках можливе гальмування природного процесу розвитку тієї або іншої гілки художнього життя? Очевидно наступне. У такому великому і складно влаштованому організмі, як оперний театр, замало чистого творчого пориву. У цьому випадку будь-який новий творчий порив в усьому має догодити творчому керівництву, у будь-якому разі якось кореспондуватися з його позицією. У театрі не може народитися щось нове винятково волею однієї-двох людей з творчих низів. Чимало, якщо не все, залежатиме від дирекції. Тому було б занадто великим потуранням саме дирекцію вважати безсилою і ні в чому не винною. Які ж мотиви бездіяльності керівництва Національної опери? Чому одне, два, три покоління слухачів бережуть у пам’яті і шанобливо обговорюють одні й ті ж спектаклі, які, на щастя, з’явилися на сцені нашого театру кілька десятиліть тому і тепер, схоже, покликані вічно прикрашати вже трохи стару і пошарпану афішу столичної Опери?
Наше керівництво вельми відрізняється від інших «керівництв», відомих історії європейського оперного театру ХХ сторіччя. Мета творчого керівництва Національної опери України — будь-якою ціною утриматися в кріслі, зберігати стабільний заробіток і робити якомога менше нового. Цей потрійний принцип підходу до облаштування оперної справи в Києві призводить до сумних результатів. Було б добре, якби творчими босами Нацопери керували ще честолюбні помисли, бажання здобути славу реформаторів. Ну і заробітки, Бог із ними, але ж це також не зайве. Та ні. «Модус поведінки» дирекції не настільки здоровий і прагматичний. Якщо заробітки — то на суцільному застої і нескінченному повторенні пройденого. Якщо вже реформи — то лише заради того, аби придумати привід знову «протягти» в афішу чергову стару назву під соусом прем’єри або поновлення. А прагнення утриматися в кріслі — не заради справи, а примітивне, «совкове», що передбачає священне дотримання принципів «аби чогось не вийшло» і «не помиляється той, хто нічого не робить».
Чи можна собі уявити, що Герберт фон Караян, Карл Бьом, Рікардо Муті тощо мали б таку ж мотивацію у творчості, як і особи, котрі стоять на чолі художнього керівництва нашого театру? Звісно, ні. Такий спосіб поводження з першим театром країни видався б їм блюзнірським навіть для анекдоту. А в нас усе сходить з рук. Та чи можна тут щось змінити? Рецепт начебто простий. Не шельмувати, не гудити, а просто взяти під білі ручки і вивести з насиджених кабінетів, підшукавши гідну заміну, можливо з рядів молоді. Проте це неможливо вже з інших причин. А саме: брати під ручки і виводити повинні будуть ті, хто сам як вогню боїться відірватися від насиджених крісел. Крісел, що наглухо пригвинчені до підлоги в Міністерстві культури і мистецтв, різноманітних комітетах та інших відповідних інстанціях. І не всякий сідничний м’яз охоче відірветься від їхньої оксамитної оббивки...
Чому головний диригент театру Володимир Кожухар, знайшовши стежку у бік більш-менш грошових сценічних майданчиків європейської провінції, дозволяє собі рік у рік вивозити ті самі спектаклі? Лише б вони були «його» спектаклями, тобто аби він сам залишався при справі. А що одержить київський слухач — це абсолютно байдуже! Не хочете в сто двадцять перший раз слухати «Любов до трьох апельсинів»? А доведеться. Тому що спектакль треба «прогнати» перед черговим весняним вивезенням до Швейцарії. А як там щодо «Трубадура»? Ну вже ні, тут потрібно двічі подумати, тому що цим спектаклем Кожухар не диригує. І дорогу на гастролі йому, швидше за все, буде закрито. Як бачимо, принцип до зворушливості простий. Боже збав, ми далекі від думки назвати це підступництвом. Радше, це якась таємна гра найтоншого інтелекту і вияв творчої волі диригента. Шкода лише, що нам її, на жаль, не зрозуміти. Тут доречно пригадати вислів Римського-Корсакова: «Диригування — справа темна». З цим важко не погодитися. Особливо якщо врахувати, що маестро, як правило, не обтяжує себе відвідуванням уроків тих солістів, які готують нові партії в його спектаклях. Що це? Зворушлива довіра до колег? Але ж при Симеонові чи Турчакові було зовсім інакше...
Ті ж принципи лежать в основі діяльності головного режисера театру Дмитра Гнатюка. У лютому пройде поновлення «Катерини Ізмайлової», свого часу поставленої Іриною Молостовою. Зате тепер цей спектакль буде рахуватися за Гнатюком. Не секрет, що раніше у Дмитра Михайловича було інше ставлення до цього спектаклю (чи то до музики Шостаковича, чи то до роботи Молостової). Нині, зважаючи на все, метр полагіднішав. Взяти ще одну виставу «під своє крило» — хіба ж це не приємно? Незрозуміло лише одне — що нового може дати театру цей режисер? І в «Катерині», і взагалі. Чому він уподібнений фараону, чия довічна влада не підлягає ні передачі іншій особі, ні обговоренню простими смертними? Головне — усоте придумана причина не робити нічого нового, не напружуватися. Хоча Гнатюку не завадило б пригадати інші часи. Адже випускав же колись театр по чотири-шість оперних прем’єр на рік. Втім, світлі сторінки минулого мало значать для нашого керівництва. Приміром, 75-річний ювілей Ірини Молостової у січні нинішнього року театр вирішив цілком проігнорувати. На щастя, не так вчинили в театрі ім. Лесі Українки, для якого Молостова зробила багато, але навряд чи більше, ніж для Національної опери. А от саме в Національній опері вона раптом виявилася не в пошані, та й вистави її потроху залишають репертуар (образливим недоглядом стало вилучення з афіші її «Таємного шлюбу», а катастрофічним недоглядом — повне забуття її «Хованщини»). Мабуть, ім’я Ірини Олександрівни нині «не у фаворі» саме тому, що від неї завжди віяло якоюсь малозручною самостійністю і безкомпромісністю.
Торік у театрі багато говорили про перспективу постановки «Дона Карлоса» Верді. Хоч назва ця для Києва і не нова, та все ж був шанс здійснити якусь свіжу постановочну роботу і задіяти творчу молодь у шедеврі світового італійського репертуару. Мецо-сопрано із захопленням кинулися потайки вчити або повторювати партію Еболі. У повітрі відчувався запах свята. Проте раптом ця ініціатива, внесена італійським режисером-постановником опери «Турандот», зненацька згасла. З’явилася нова ідея — щодо «Джоконди» Понкьєллі. Також начебто зовсім непогано. Та потім вирішили — адже краще нічого, чим щось. І тепер виходить, що до кінця цього сезону глядач, швидше за все, так нічого нового і не побачить. Подіями в результаті стануть лише поновлення зовсім нещодавно знятої з репертуару «Ромео і Джульєтти» Гуно наприкінці листопада і вже згадане майбутнє капітальне поновлення «Катерини Ізмайлової». Така-от лавка лахмітника. І немає цьому кінця.
Небезпечно, що в театрі укоренилася думка про незамінність корифеїв, які стоять на чолі творчого процесу. Тому виходить, що зміну готувати просто нічого — у нас, як бачите, і так уже є безцінні кадри, хвилюватися нічого. І тому молодь достойно не може проявити свої творчі зусилля в стінах театру (про солістів не йдеться). З’явився Кирило Карабиць за пультом і так само раптово зник, виїхавши працювати у Францію. Прийняли в театр молодого диригента Аллу Кульбабу, але їй поки що передають лише старі спектаклі, зокрема спектаклі її педагога, все того ж Володимира Кожухаря. Режисерська молодь складається лише з двох осіб, але серйозної роботи вона не має і навряд чи одержить у доступному для огляду майбутньому.
Порівнявши театр з гігантською рибиною, її головою ми змушені будемо визнати генерального директора Петра Чуприну. Він обрав позицію якоїсь ангельської лояльності стосовно солістів. З ним можна поговорити про наболіле. Мабуть, демократизму йому не бракує. Було б чудово, якби все навколо в «довіреному йому театрі» не виглядало так жалюгідно. Можливо, саме в його руках знаходяться якісь таємні важелі, спроможні зрушити справу з мертвої точки. Інакше наші онуки, поглянувши на афішу Національної опери, читатимуть ті ж самі назви і так само дивитимуться «Наталку» і «Запорожця» у запилених декораціях минулого сторіччя. А жителі швейцарських містечок на той час уже, мабуть, вивчать напам’ять «Любов до трьох апельсинів» і «Ромео і Джульєтту» із всіма особливостями французької вимови наших співвітчизників.