PinchukArtCentre у рамках власної премії запропонував завсідникам добірку робіт молодих українських митців. А Національний художній музей України презентував проект "Товариство незалежних" - повернення унікального художнього зібрання, вивезеного з України одеситом Яковом Переменом ще 1919-го (твори молодих художників початку ХХ ст.). Так би мовити, відчуйте різницю - 100 років.
По 5 січня 2014-го (включно) в PinchukArtCentre проходитиме групова виставка 20 номінантів спеціальної премії центру - першої приватної загальнонаціональної премії у сфері сучасного мистецтва для молодих українських художників віком до 35 років.
Уточнюється, що спеціально для цієї виставки молоді митці за підтримки центру створили нові проекти, які відбивають їхні прогресивні ідеї. А власне номінантів на премію PinchukArtCentre -2013 визначала незалежна відбірна комісія.
"Все це було, було" - так стисло можна охарактеризувати список прізвищ номінантів. І основне (в цьому "було") - запропоновані авторами художні ідеї.
"Нам, товарищи, нужны подобрее Щедрины. И такие Гоголи, чтобы нас не трогали". Це, по суті, "концептуальний" набір асоціацій, які виникають при сумлінному вивченні експозиції. До речі, експозиції якісної, досить різноманітної. Але...
Нагадаю, що премія PinchukArtCentre "створена з метою відкривати, визнавати та надавати довгострокову підтримку новому поколінню молодих українських художників".
І нинішнього року відбірна комісія розглянула тисячу (!) заявок. У підсумку, як інформує реліз центру, "сім із двадцяти номінантів премії PinchukArtCentre-2013 раніше вже входили в шорт-лист 2009 і 2011 рр..". "Окрім того, - йдеться далі, - Жанна Кадирова стала лауреатом першої спеціальної премії PinchukArtCentre-2011".
Звісно, буває, що й найкращі з найкращих художників, наче метелики на світло, злітаються на один-єдиний "вогонь". (Особливо якщо аналога цьому маяку в країні нема.)
Але, крім того, може статися й таке: у компанії 20-ти номінантів першої в країні загальнонаціональної премії у сфері мистецтва (віком до 35 років) не виявилося жодного художника, чиє ім'я не було б широко відоме. Причому ще й за межами України. Тобто "концепт" зазначеної експозиції - у відсутності "дебютів", імен-відкриттів.
Всі на виду. "Репівки" Леся Хоменко і Лада Наконечна. Відома широким колам після "Українського тіла" Євгенія Білорусець. Добриня Іванов, Вова Воротнєв, Олександр Курмаз, архітектори Мельничук-Бурлака, Марія Куликовська, чиї соляні скульптури прикрашають донецьку "Ізоляцію"... Здається, всі завсідники провідних київських (і не тільки) галерей, арт-центрів та фестивалів, які підходять за віком, зустрілися на вулиці Басейній у районі Бессарабки. І якби на власні очі не бачила, що й, окрім цього списку "розкручених", у країні є хороші молоді художники, вирішила б: усе, провал. Контемпорарі в Україні згортається.
А так... Деякі циніки в соцмережах злобно бурчать: "Цей центр - давно всього лише закрита тусовка, перепустку в яку дають, знову-таки, "свої" - вузьке коло експертів, зацікавлених насамперед у збереженні й розвитку внутрішньосистемних відносин".
До речі, злостивці також на 100% упевнені, що Гран-прі премії PinchukArtCentre-2013 (або хоча б одну зі спецпремій) віддадуть Жанні Кадировій. У грудні й дізнаємося.
Із "прогресивними творчими ідеями" у креатур центру нинішнього року теж не все гаразд. Побачене (за винятком пари проектів, Анатолія Бєлова та Миколи Рідного) - як на підбір передбачуване, ретроспективне, "політкоректне". Наприклад, Жанна Кадирова мало не буквально відтворила радянське мозаїчне панно... Свого часу це була просто оплачувана державою халтура, за яку "не соромно". Натяк?
Більшість номінантів, наче змовившись, пішли в "концептуалізм". У результаті і група Мельничук-Бурлака, і Відкрита Група, і Олександр Курмаз багатьом нагадують Іллю Кабакова. А Лада Наконечна, другий рік поспіль малюючи на стіні стіну, - цілу постійну виставку концептуалістів.
Втім, якщо припустити, що українські таланти "підлаштовувалися" під смаки завсектором сучасного мистецтва Ермітажу Дмитра Озеркова (один із членів міжнародного журі), то риторика знімається.
Багатозначні квазіфілософські "Турнікети" (інсталяція Данила Галкіна), соляні колони Марії Куликовської, що вочевидь надто захопилася Ай Вейвеєм, або переказані Євгенією Білорусець "билички" про життя-буття західноукраїнського села так само далекі від реалій життя в сучасній Україні, як... Як, наприклад, буржуазна розкіш непорівнянна з "Пуссі Райот". Або навіть із "Насінням соняшника" згаданого Вейвея.
З іншого боку, коли "контемпорарі" щосили намагається "заколисувати" глядача, це якраз і є справжня українська арт-реальність. І вже реакцією на "сон розуму", на "зробіть нам красиво" стає вторинність творів багатьох талановитих художників. Адже винаходити "своє" або хоча б відрізнятися від загальної маси (як Анатолій Бєлов, який зняв і подав на конкурс у ПАЦ іронічну ораторію про страждання закоханих геїв на Володимирській гірці) - означає свідомо виходити із зони безпеки та комфорту.
Втім, "вторинність" може і схвилювати в умовах реальної конкуренції. За тиждень до відкриття виставки в PinchukArtCentre англійська The Independent опублікувала замітку про виставку українського контемпорарі в Saatchi Gallery. "Вони, схоже, в процесі пошуку власного стилю, багато що видається похідним від заяложених західноєвропейських і американських мотивів", - пише її автор, намагаючись вивести "вторинність" (!) із... політичної системи в Україні.
І якщо хтось не повною мірою прийняв експозицію молодих-відомих українських художників у Пінчука, є шанс озирнутися в "молоде" минуле українського арту. І відвідати в Національному художньому музеї виставку "Товариство незалежних", щоб побачити український авангард майже 100-річної давності.
***
Історія відкриття і повернення на Батьківщину 86-ти робіт - основної частини колекції Якова Перемена - з самого початку розвивається з приставкою "медіа". І тепер отримала гучніше продовження. Вивезені з країни в 1919 р. до Палестини картини вважалися втраченими. У квітні 2010 р. колекція, виставлена єдиним лотом на аукціоні "Сотбіс", зчинила а фурор. Перед торгами в Нью-Йорку 14 робіт привезли й до Києва. Протягом усього трьох днів вони експонувалися в Національному музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.
Тоді-то "Товариство незалежних" і зацікавило нинішніх власників колекції. Можливо, свою роль відіграв медійний галас. Хоча, радше, річ усе-таки в особливому азарті. (Всі три засновники фонду "Український авангард" - відомі збирачі живопису, причому власник галереї "М17" пан Адамовський - один із найбільших колекціонерів в Україні).
Із 2010 р. в Україні про Якова Перемена і "Товариство незалежних" було сказано й написано досить багато. Охочих детальніше дізнатися історію одеського авангарду початку ХХ ст. відсилаємо до доступних в Інтернеті матеріалів Михайла Рашковецького, Лесі Войскун, Ольги Барковської. Аби не повторюватися, нагадаю тільки, що картини Амшея Нюренберга, Ісаака Малика, Теофіла Фраєрмана, Ізраїля Мексина, Сандро Фазіні (так підписував свої твори старший брат Іллі Ільфа - Олександр), Михайла Гершенфельда сучасники порівнювали з імпресіоністами, кубістами і фовістами.
Сьогодні, через сто з гаком років, зрозуміло: появою і стилістичною своєрідністю одеське "Товариство незалежних" зобов'язане передусім специфіці самої Одеси. Адже в 1900-х роках місто-порт було "культурним перехрестям", на якому зустрічалися художній авангард Росії і Західної Європи, зокрема Франції. "Все почалося із "Салонів" Іздебського. Точніше, з першого "Салону", що відкрився в грудні 1909-го на вулиці Ланжеронівській, 2", - пише Михайло Рашковецький. Втім...
Історію мистецтва в Одесі неодмінно напишуть .
І, судячи з усього, найближчим часом одним із її сучасних авторів стане саме "Український авангард". За словами організаторів, колекцію "Товариства незалежних" вже планують експонувати у різних містах України, Росії, в Західній Європі (у програмі турне - Москва, Відень, Берлін, Лондон, Париж). А відразу після Києва колекція вирушить на батьківщину, в місто біля моря. Також у планах - встановлення пам'ятника Якову Перемену в Одесі.