UA / RU
Підтримати ZN.ua

СТІЙКИЙ ОЛОВ’ЯНИЙ ТЕАТРИК

Новорічна казка Було колись на світі п’ятнадцять олов’яних театриків. Усі сини однієї матері — старої Олов’яної Мельпомени — і, отже, доводилися вони одне одному рідними братами...

Автор: Алла Подлужна

Новорічна казка

Було колись на світі п’ятнадцять олов’яних театриків. Усі сини однієї матері — старої Олов’яної Мельпомени — і, отже, доводилися вони одне одному рідними братами. Це були славні, браві хлопці — лаштунки на плечах, рушниця на стіні, сцена колесом, завіса червона, одвороти золотаві, прожектори блищать... Ну, словом, диво що за театрики!

Лежали вони всі п’ятнадцять поруч у картонній коробці. У ній було темно й тісно. Але олов’яні театрики — надто терплячі, вони лежали, не ворушачись, і чекали, коли коробку відкриють. І от якось вона відкрилася. «Олов’яні театрики! Олов’яні театрики!» — закричав маленький хлопчик і з радості заляскав у долоні. Йому подарували олов’яні театрики в день його народження. Хлопчик відразу заходився розставляти їх на території країни. Чотирнадцять були повністю однаковими, одного від іншого не відрізниш, а п’ятнадцятий був не такий, як усі. Він виявився без приміщення, його організовували останнім і будинків у місті не вистачило. Утім, і без приміщення в нього було багато творчих ідей, так само талановитих, як і в театриків із приміщеннями.

Ось із згаданим вище Театриком без приміщення і сталася надзвичайна історія, яку я вам зараз розповім.

У країні, де хлопчик побудував свої театрики, було багато різних декорацій. Але найкращий від усіх був чудовий картонний палац, через його віконця можна було зазирнути всередину й побачити всі постановочні розмітки. Перед самим палацом розташувалося диво авангардного мистецтва — озерце зі справжньою водою. Воно було зовсім як справжнє, уздовж його берегів стояли маленькі бутафорські зелені дерева. По озеру плавали муляжі воскових лебедів, котрі, вигнувши довгі шиї, милувалися своїм віддзеркаленням. Усе це було чудово, але найкрасивішою була господиня палацу, прима, перша актриса; вона стояла на порозі, біля широко розчинених дверей. Вона собою доповнювала декорації: на ній був чудовий костюм, спідничка з тонкого батисту, на плечах — блакитний шарф, а на грудях — блискуча брошка. Велика та гарна, як її власниця. Красуня-актриса стояла на одній ніжці, простягнувши вперед обидві руки, — мабуть, репетирувала. Іншу ніжку вона підняла так високо, що наш Олов’яний Театрик спочатку навіть вирішив, що акторка так само нерепертуарна, як і він сам. «От би мені таку актрису! — подумав Театрик. — Та тільки вона либонь на столичних сценах грала, он у яких декораціях репетирує! А в мене що — дощата сцена, ніякої світлової та звукової апаратури, завіси пристойної і то немає. Не місце такій актрисі в такому Театрику. Але все ж спробую запропонувати їй мою сцену...». І Театрик причаївся за будинком, що стояв на цій вулиці. Звідси він чудово бачив чарівну актрису, котра продовжувала відточувати граціозні па, завмирала на одній ніжці та при цьому жодного разу навіть не похитнулася!

Пізно ввечері всі люди лягли спати. У домі стало зовсім тихо. І театрики влаштували фестиваль, почали грати. Показували різноманітні спектаклі, і давно підзабуту античну трагедію, і класичну комедію, водевіль, сучасну драму й навіть модний мюзикл. Усі намагалися вразити один одного авангардними рішеннями, сучасними трактуваннями, неординарними сценічними відкриттями. Актори виробляли неймовірне, навіть Лускунчик заходився перекидатися, а Грифель пішов витанцьовувати на дошці, залишаючи на ній білі сліди. Здійнявся такий галас, що в клітці власного натхнення прокинувся Драматург і почав розмовляти своєю мовою так швидко, як тільки міг, і притому ще й віршами. Тільки Театрик без приміщення й акторка-танцівниця не рухалися з місця. Вона, як і раніше, стояла на одній ніжці, простягнувши вперед обидві руки, а він, не погасивши свічі на своїй авансцені, застиг як вартовий і не зводив з актриси очей.

Пробило дванадцять. І раптом — клац! Розкрилася суфлерська будка. У цій будці ніколи й не було суфлера, а сидів у ній маленький злий Режисер. Він вискочив із будки, як на пружині. І роззирнувся навколо. «Гей, ти, Театрику без приміщення! — заволав режисер. — Що ти можеш запропонувати цій актрисі? Вона занадто гарна для тебе!» Але Олов’яний Театрик прикидався, ніби нічого не чує. «Ого, ось ти як! — крикнув Режисер. — Гаразд, зачекай до прем’єри. Ти мене ще пригадаєш!»

Перед прем’єрою — чи це влаштував лютий Режисер, чи то злі Театральні критики постаралися — ніхто не прийшов у касу Театрика й не купив жодного квитка. Немов від протягу глядацької неуважності полетів Театрик із третього ярусу вниз головою. Та так, що й у вухах у нього засвистіло. Ну й натерпівся він страху! Хвилина не минула — а він уже стирчав між кріслами партеру. Інші театрики, добрі глядачі кинулися на допомогу, але ж він був без приміщення, і хоч скільки дивилися в різні боки, хоч скільки шукали в глядачевій залі, так і не знайшли. Одного разу він мало не потрапив у промінь прожектора, але той сковзнув повз. Звісно, якби Театрик крикнув: «Я тут!», його відразу знайшли б. Але він вважав непристойним кричати в театрі — адже він був із традиціями, притому національними.

Глядачі повернулися в будинок. І тут раптом розпочався театральний бум, та ще й який! Справжня злива! По сцені розповзлися оголені Метафори, Алегорії агресивно наполягали на своєму, літали сотні варених яєць, персонажі плуталися в целофановому задзеркаллі, із падуг лився дощ і молоко, люстри виростали з підлоги, світ ховався в залізних бочках, Герой виплутувався з мереж власної душі, блазні безкарно потішалися над королями. І все це терпів стійкий Олов’яний Театрик. До місця театрального буму прибігли два молоденькі режисери, учорашні випускники театрального інституту. «Диви, — вигукнув один із них. —Та це ж Олов’яний театрик без приміщення? Нумо, давай що-небудь поставимо в ньому!» Вони зробили зі старої газети декорації, посередині сцени викопали канавку, залили воду й пустили туди човника з артистами. Човник плавав сюди-туди, від одних лаштунків до інших, а режисери бігали поруч, підстрибуючи та ляскаючи в долоні. Вода в канавці так і вирувала. Та й як їй не вирувати після такого театрального буму! Театрик то пірнав, то злітав на гребінь успіху, то його кружляло на місці, то несло вперед. Він весь тремтів, від падуги до вимріяного поворотного кола, але тримався непохитно, як належить справжньому національному Театрику, — погляд на ярус, лаштунки на плечах, рушниця на стіні, сцена колесом! І тут човник занесло в авангардну театральну течію. Стало так темно, немов Театрик потрапив у макетну майстерню старої Олов’яної Мельпомени. «Де ж це я? — думав Театрик. — От, якби зі мною була красуня-актриса! Тоді я впорався б із будь-якими реформаторами сцени...» Цієї миті з-під моста вискочив великий міністерський пацюк. «Ти хто такий? — закричав він. — План глядачевої зали в тебе є? Пред’яви план!» Але Олов’яний Театрик мовчав і лише міцно стискував рушницю, яка ще мала вистрілити. Човен несло далі, а Пацюк плив навздогін. Він розлючено клацав зубами та кричав чиновникам і референтам, котрі пливли назустріч: «Тримайте його, тримайте, у нього немає плану!» Він щосили гріб лапами, аби наздогнати Театрика, але мистецтво таке швидкоплинне, що навіть міністерський пацюк не міг наздогнати його.

Нарешті Олов’яний Театрик побачив попереду світло рампи. Авангардна театральна течія залишилася позаду. «Я врятований!» — подумав театрик. Але тут почувся такий стугін і гуркіт, що будь-який хоробрий не витримав би й затремтів від страху. Подумати тільки — за авангардною театральною течією мистецтво з шумом падало вниз — прямісінько в крутий авангард! Зупинитися було неможливо. Режисери-новатори підкидали та жбурляли Театрик то вгору, то вниз, але він, як і раніше, тримався молодцювато і навіть прожектором не моргнув. І раптом човник закрутився на місці, Сучасна драматургія зачерпнула воду правим бортом, потім лівим і невдовзі наповнилася до самісіньких країв. Ось Театрик уже до пояса в Сучасній драматургії, ось уже по горло... І нарешті вона накрила його з головою! Занурюючись на дно, він із сумом думав про красуню-актрису, котра так і не встигла зіграти роль на його сцені. Але тут він пригадав стару театральну пісню «Шагай вперед, всегда вперед! Тебя на сцене слава ждет!» і приготувався померти з честю, залишивши славні сторінки в літопису історії національного театру. Проте сталося зовсім інше. Невідомо звідки з’явився новий Художній керівник і «проковтнув» Олов’яний Театрик разом із його рушницею, що вистрелила, як і належить. Коли дим розсіявся, стало зовсім світло, і хтось із театралів вигукнув: «Оце так! Це ж наш Олов’яний Театрик!» Театрик озирнувся й раптом — яких лише див не буває на світі, він побачив знайомі мізансцени. Ті самі декорації, той самий картонний палац із нетлінної класики. На його порозі стояла красуня-актриса. Вона, як і раніше, репетирувала та стояла на одній ніжці, високо піднявши другу. От це називається талант! Олов’яний Театрик так розчулився, що туманом узялися його софіти, але він вчасно пригадав: у театрі можуть плакати лише вдячні глядачі. Не моргаючи, він дивився на актрису, вона — на нього, вони талановито тримали паузу.

А потім у Театрика розпочалося нове сценічне життя, із новою актрисою, новим репертуаром, із новими глядачами. І хоч скільки випадало на його долю драматургічних випробувань, завіса його завжди піднімалася, бо він був і залишався Стійким Олов’яним Театриком.

Під ялинкою біля Чарівного пагорба в компанії — Сплячої красуні, Енея, Анни Кареніної, Проні Прокопівни, Бернарда Шоу,Феді Протасова, Буратіно, Сільви, Отелло, Гамлета, Кармен, П’єро, Дяді Вані, Бісеняти, Шантрапи, Цезаря, Едіт Піаф, Свіфта, Кощія Безсмертного, Дюймовочки, Мамонтеняти новорічну казку розповіла Мавпа в калошах щастя, а допомогла її записати