UA / RU
Підтримати ZN.ua

Стіна та кіно

Багато жителів країн колишнього соцтабору, котрі прагнуть влитися у Європейську співдружність, перебувають під владою ілюзорних уявлень про життя на Заході...

Автор: Олена Новікова
«Сини Великої Ведмедиці»

Багато жителів країн колишнього соцтабору, котрі прагнуть влитися у Європейську співдружність, перебувають під владою ілюзорних уявлень про життя на Заході. Але й там усе не так легко, як здається. І, приміром, падіння Берлінської стіни, що свого часу вразило німецьке суспільство, одним принесло щастя, а іншим — необхідність вести жорстоку боротьбу за виживання. Зміни торкнулися доль як окремих людей, так і цілих колективів.

Кіностудії НДР DEFA, чиї «індійські» фільми були особливо популярні в СРСР, можна сказати, пощастило. Хоча зі зникненням НДР мала припинити своє існування і державна кіностудія, яка впродовж чотирьох десятиліть відображала життя сімнадцяти мільйонів німців, їхню культуру й історію, — вона не загинула безвісти й безславно. DEFA спіткала та сама доля, що й свого часу знамениту студію «Бабельсберг»: після Другої світової війни вона опинилася в радянській зоні, її закрили, а на її основі організували кіностудію нової німецької держави — «DEFA».

Із «Бабельсберг» вчинили несправедливо. Ця знаменита, найстарша німецька кіностудія вважалася лідером світового кінематографа. Ще 1912 року оператор фірми Deutsche Bioscop Gmb Гідо Зебер придивився неподалік від Берліна (у районі Потсдама) пристойних розмірів земельну ділянку — і колектив майже відразу приступив до роботи. Усе розпочалося із німого фільму «Танець смерті» за участі кінозірки того часу Асти Нільсен (до речі, дружини українського актора Хмари). Серед знятих тут ранніх стрічок такі шедеври, як «Метрополіс» Фріца Ланга, «Носферату — симфонія страху» Фрідріха Вільгельма Мурнау. Тоді ця студія називалася UFA (Universum Film AG). На UFA, до речі, було знято кінохіти тих років за участі київської актриси Ганни Стен, котра приїхала до Берліна по лінії московської кіностудії «Межрабпом», — «Сальто-мортале» режисера Є.Дюпона, «Штурм пристрасті» режисера Р.Седмака. Тут же 1929 року знімали першу звукову стрічку «Мелодія серця», а в 1930-му— «Блакитний ангел» із Марлен Дитріх. До речі, на її місці цілком могла опинитися Лені Ріфеншталь — у неї був закоханий режисер Д.Штеренберг. Проте захоплена своїми планами й сильним почуттям до іншої людини, вона тоді відмовилася зніматися в нього й підказала звернути увагу на маловідому співачку кабаре — Марлен, вважаючи, що та могла б підійти на головну роль у його фільмі. Саме Лені кликав Штеренберг у Голлівуд, обіцяючи зробити її зіркою.

У часи Третього рейху UFA змушена була відповідно до директив займатися випуском розважальної продукції, естетизувати проведену владою політику й «підтримувати моральний дух нації». Але все-таки й у ті роки створено чимало вдалих стрічок, приміром, «Тоді» з Царою Леандер.

Прийшовши на зміну UFA — волею долі й війни, DEFA випустила понад 600 теле- та 706 кінофільмів, що відбивають різні течії в рамках соцреалізму. Тут працювало чимало талановитих режисерів, котрі створили хороші стрічки, зокрема Конрад Вольф, Курт Метціг, Франк Байєр (його фільм «Брехун Якоб» удостоєний «Оскара» за найкращий іноземний фільм). Кінокартини, що не відповідають критеріям соцреалізму, як і в СРСР, відправлялися «на полицю». Так трапилося зі стрічкою Конрада Вольфа «Шукач сонця». Фільм Хайнца Карова «Росіяни йдуть», знятий 1968 року, вийшов на екрани лише в 1987-му.

Особливо запам’яталися глядачам соцкраїн «індійські» картини DEFA. Хоча натурою для американських прерій і гір служили ландшафти Югославії і Криму, індіанця Віннету представляв серб Гойко Мітич, а німець Карл Май, автор «індійських романів», покладених в основу сценаріїв, в очі не бачив живих «червоношкірих», фільми захоплювали глядачів фабулою, талановитою грою акторів, викликали живе співпереживання, співчуття до індіанців.

Хоча після падіння Стіни DEFA закрили, вона проте існує. І багато в чому тому, що ще в дні процвітання студії її керівництво вчинило дуже мудро: при DEFA було засновано організацію Progress-Film-Verleich, котра збирала все створене студією і написане про неї. У такий спосіб сформувався фонд, де накопичилося 750 ігрових, стільки ж анімаційних, 2250 документальних і короткометражних стрічок. Progress-Film-Verleich продовжує й у наші дні пропагувати й навіть продавати фільми DEFA. Треба віддати належне Німеччині: хоча мало не все створюване в НДР відкидалося багатьма «західними німцями» та сприймалося украй скептично, у країні, як правило, зберігають знаки часу — спадщину різних історичних епох. Ніхто не перейменовує вулиці та станції метро, названі на честь Карла Маркса, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург; ніхто не руйнує пам’ятник К.Марксу та Ф.Енгельсу в центрі столиці, куди приходять багато німців, ведуть бесіди й потягують пивце. Ось і поруч із знаменитим Музейним островом, Берлінським собором працює маленький кінотеатр Progress-Film-Verleich, де показують фільми DEFA, її тематичні серії на кшталт «Мистецтво і творці», ретроспективи робіт Конрада Вольфа, Франка Байєра.

Крім того, DEFA пощастило ще й завдяки американському професору з університету в Массачусетсі Бартону Бугу, котрого зацікавив феномен існування двох німецьких держав у Європі. У нього виникла ідея показати Америці й Канаді, як сорок років жили в НДР сімнадцять мільйонів німців, і з цією метою він у 1997 р. заснував «DEFA-Film-Library». Завдання було актуальним. На Заході ходило безліч безглуздих байок про життя в НДР: нібито німці в метро бояться дивитися в очі одне одному, а дитині, котру привели в дитсадок, не дозволяється підійти до мами попрощатися, бо, переступивши поріг дитячого закладу, вона належить уже не батькам, а колективу... Кінокартини, створені в НДР, руйнували сформовані стереотипи.

Великий успіх на Американському континенті мали фільми DEFA про індіанців — вони стали сенсацією, відкриттям, збирали натовпи глядачів.

Хоча Берлінська стіна впала, вона все ще — нехай незримо — продовжує існувати. У Східній Німеччині все ще стоять без діла підприємства, закриті після об’єднання, і вигляд безлюдних корпусів із порожніми очницями вікон навіває нудьгу. Селянам не дозволяють вирощувати на своїх полях сільгосппродукцію — правда, їм заплатили компенсацію, але при цьому позбавили радості звичної праці й сенсу життя. Багаті німці із західної частини держави воліють вкладати капітали у виробництво в далеких краях — там робочі руки обходяться дешевше, а сільгосппродукти (приміром, вирощені на гідропоніці голландські помідори) переважно ввозити в країну з-за кордону. Дипломи про вищу освіту, видані східним німцям у вузах соцкраїн, берлінська біржа праці не визнає. Не випадково навіть деякі західні німці кажуть, що ФРН поводиться із НДР не як рідна сестра, а як загарбниця…

Останнім часом, проте, німецьке суспільство відвідало нове явище — «остальгія». Влаштували величезну виставку «Мистецтво в НДР». Починають звертатися до досвіду НДР в галузі шкільної освіти й організації роботи дошкільних установ із повним днем перебування і з забезпеченням гарячого харчування (нині діти перебувають у дитсадку лише до тринадцятої години, перекусюючи принесеними з собою бутербродами, а працюючі батьки сушать голову над проблемою, куди прилаштувати б чадо на другу половину дня). Недавно міністр освіти й охорони здоров’я землі Берлін заявила про доцільність повернення до системи поліклінік за зразком ендеерівської. Фільм «Гуд бай, Ленін!» на минулому Берлінале мав величезний успіх, зібравши тринадцять мільйонів глядачів. З’явилися ділки, котрі задумали на величезній території відтворити реалії, характерні для НДР: побудувати типові для тих часів будинки, відтворити обстановку квартир, відкрити магазини з колишнім асортиментом товарів, пустити вулицями жваві маленькі автомобільчики — «трабанти» — й навіть встановити контрольно-пропускні пункти зі Сходу на Захід. «Це не атракціон, — заявляють автори проекту. — Ми хочемо одним нагадати, а іншим — дати змогу побачити, яким було життя в НДР».

Що ж сталося з DEFA після повернення в лоно «Бабельсберг» і ліквідації її як студії? Павільйони й техніку скупив французький концерн Compagnie Generale des Eaux, про що нагадують свіжі французькі булочки й газети в кафе на студії. Власником «творчої частини» став Фолькер Шлендорф. Студія здає для зйомок павільйони. У найстаршому з них і найбільшому в Європі — Марлен Дитріх Халле, побудованому ще 1926 року, — останніми роками знімали французьку комедію «Мою дружину звуть Моріс» Жана-Марі Пуаре й кінокартини — учасниці Берлінале Taking Sides Іштвана Сабо і «Ворог біля воріт» (низку епізодів) Жан-Жака Анно. На студії здавна монтували, озвучували, дублювали безліч іноземних стрічок раннього й пізнішого часу, зокрема шедеври з Жераром Філіпом («Пригоди Тіля Уленшпігеля»), Сімоною Сіньоре («Салемські відьми»), Жаном Габеном («Відринуті»), «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи. Студія дає напрокат костюми всіх часів і народів, а також вбрання із гардероба кінозірок. Не вельми давно перехожі в околицях знаменитої своєю історією та архітектурою Жандарменплац мали можливість спостерігати разюче видовище: прямо на їхніх очах на площі споруджували імітацію будинку, з допомогою підйомного крана піднімаючи над місцем робіт (для рекогносцировки) Джекі Чана. Це знімалися епізоди нового американського фільму за романом Жюля Верна «20000 льє під водою». Іноземці вважали тутешні ландшафти підходящими для зйомок, які в Німеччині обходяться набагато дешевше, ніж, приміром, у Голлівуді.

Так DEFA здобула нове життя після смерті — вже в іншому суспільстві, де панують ринкові відносини...