Перемога Руслани на «Євробаченні» стала для України справжньою несподіванкою. Ми вже настільки звикли до власної меншовартості у культурі й до популярності у нас лише декількох українських виконавців, що готові були допустити: наша конкурсантка зможе увійти у десятку або навіть у п’ятірку переможців. Мільйони українців почали вірити у перемогу Руслани лише наприкінці хвилюючого голосування європейських країн. Те, що було потім, вже на наступний день стало справжнім культурним шоком як для українського суспільства, так і для української еліти. Але усвідомлення перемоги може й повинно стати хорошим прикладом для тих українців, які займаються творчістю, і для тих, хто справді бажає, щоб нас сприймали європейці.
За Руслану голосували — вперше за всю історію «Євробачення» — не обрані журі професіоналів, а звичайні громадяни за допомогою телефонних дзвінків. Раніше лише деякі країни забезпечували своїм громадянам можливість безпосереднього голосування. Отже, образ України, створений Русланою, став справді очікуваним серед європейців. Щоправда, у цьому році — теж вперше —голосували не лише країни старої Європи, або учасники фіналу, а й усі країни, які брали участь у конкурсі. Безумовно, нам допомогли наші колишні сусіди по Радянському Союзу, включно з Росією, Білоруссю та країнами Балтії. Високі показники балканських країн теж були забезпечені завдяки голосуванню їхніх сусідів, колишніх югославських республік. Що аж ніяк не применшує таланту, праці й правильного продюсерського підходу самої Руслани та її чоловіка, композитора Олександра Ксенофонтова. Їхній шлях до успіху справді може стати зразком втілення нової української мрії.
Сашко і Руслана завжди були дещо осторонь українських музичних тенденцій, намагалися залишатись перфекціоністами і максималістами у підходах до власної творчості. Шукаючи компроміс між якістю музики та популярністю, вони все ж таки весь час підсвідомо схилялися до першого. Початок сходження Руслани на музичні вершини поклав «Слов’янський базар», на якому молода львівська співачка тріумфально перемогла у 1996 році. Могло скластися враження, що Руслана не скористалася до кінця тією перемогою. Вона могла почати співати російською, адаптуючи власну творчість до смаків більшості. Та співачка обрала собі зовсім інший образ: казкової принцеси із середньовіччя. Всі акції, у яких тоді брала участь Руслана, включно з туром по замках Західної України, де вона давала концерти, або з «Різдвяними казками», які спиралися не лише на фольклорні теми, а й на європейську міфологію, уже тоді підсвідомо демонстрували бажання Руслани стати частиною європейського життя. Цей максималістсько-європейський підхід проявлявся і в намаганні вкладати значні кошти у зйомку невиправданодорогих для України відеокліпів, і в інвестиціях у якісне звукове оранжування. Кошти ці не можна було заробити в Україні гастрольною діяльністю та продажем СD та аудіокасет. Україна й надалі залишається країною суцільного піратства та комерційного просування низькоякісної музики через телебачення та радіо. Вони ж за останнє десятиріччя виховали і відповідні смаки у більшості нашого населення. Руслана і Сашко стали бізнесменами: почали заробляти гроші на виробництві реклами, продажу рекламного часу на телебаченні та радіо. І саме ці зароблені кошти інвестували у власну творчість. Такий шоу-бізнес «по-українськи» виявився виправданим у досягненні поставленої мети. Тому феномен Руслани ніяк не може свідчити про те, що Україна раптом стала європейською країною за усіма нашими ціннісними орієнтирами. Скоріше навпаки, Русланина перемога — приклад успішного протесту творчої особистості, яка використала усі можливості у ментально-напівєвропейській країні для власної інтеграції у Європу. До речі, друге місце сербів, за яких так активно голосували українці, теж не є свідченням того, що Сербія уже стала частиною старої Європи і досягла у громадському та політичному житті тих же ціннісних орієнтирів, якими користуються Великобританія, Франція або Німеччина. Балканські митці, до речі, уже давно пройшли той шлях, який сьогодні відкрила для нас Руслана. Серб Мілорад Павіч, або боснієць Емір Куштуріца вже давно стали одними з лідерів європейської культурної цивілізації. Колумбійка Шакіра, яка здобула прихильність країн Європи і Північної Америки, на жаль, не перетворила Колумбію із мафіозно-кланової корумпованої держави в осередок європейсько-цивілізаційних культурних цінностей. Тому головне питання сьогодні для нас полягає в тому, чи зможемо скористатися тією прихильністю європейців, яку здобула для України Руслана?
Захоплення Русланою в Україні триває, її диски за один день зникли із полиць музичних крамниць. До речі, спроба випуску першого в Україні платинового диска стала попереднім кроком Руслани і Сашка до європейського ринку, їхньою мрією була участь у церемонії нагородження володарів платинових дисків у європейських країнах. Ксенофонтов розумів, що за існуючих умов продати 100 000 легальних дисків в Україні практично неможливо. Уся українська музична індустрія побудована на піратському диктаті виробників і розповсюджувачів дисків. А для європейців важливим був продаж саме легальних носіїв. Тому Руслана і Ксенофонтов вдалися до абсолютно нелогічних з бізнесової точки зору методів, аби забезпечити ці продажі, їм це вдалося, але це не стало бізнесом, а лише демонстрацією європейцям самої можливості в Україні такого досягнення. Тоді деякі талановиті українські музиканти навіть виступили з протестами, стверджуючи, що вони давно продали в Україні таку кількість компактів. Де-факто, можливо, вони були праві. Але де-юре — правда на боці Ксенофонтова. Йому потрібна була саме ця юридична правда для особистої європейської інтеграції, яка, на жаль, «понятійної» правди не визнає.
Заради справедливості, варто зазначити, що Руслана за роки своєї творчості не стала найпопулярнішою українською співачкою. Ліричні українці продовжують любити Пономарьова й Повалій. Популярність в Росії та в Україні «ВВ» й «Океану Ельзи» не спадає, і саме їхні пісні продовжують замовляти на вітчизняних радіостанціях. Інший, українсько-змістовний рок, який грають «Скрябін» і «Плач Єремії», має своїх стійких прихильників, серед яких, до речі, і автор цих рядків. Але справжня правда полягає в тому, що реальним лідером і російської, і української естради залишається Вєрка Сердючка. Поділ між різними ціннісними орієнтирами українців сьогодні пролягає не лише між політичними партіями чи географічними регіонами, а й між Русланою і Сердючкою. Ми не маємо права говорити про кращість одного чи іншого зразка. Просто українці — різні. Європейці хочуть їх бачити такими, як Руслана, але їм досі ментально ближчою залишається Сердючка.
Не можна забувати, що конкурс «Євробачення» — це лише конкурс європейської естрадної пісні. Наша культурна інтеграція в Європу стане можливою тоді, коли там почують не лише естраду, а й музику інших жанрів, літературу, кіно. Серйозні письменники, музиканти або режисери не мають можливості активно займатися бізнесом і продюсувати себе так, як це зробили герої цієї публікації, їхня інтеграція в Європу може відбутися лише разом із країною та народом, для яких вони працюють і для яких роблять не менше, аніж Руслана. Про них у нас, як правило, згадують лише після смерті, як це сталося, наприклад, з Ігорем Білозором. Те, що Руслана змогла перебороти зовнішні обставини, демонструє її внутрішню силу, але не силу суспільства, в якому вона живе. І найкраще про це свідчить поспішне присвоєння Руслані звання «Народної артистки України» і таке ж присвоєння цього звання іншим, які не є ані народними, ані, навіть, артистами.
Сьогодні у зв’язку з цією перемогою майже не згадують в Україні про людей, без яких вона була б неможливою. Йдеться про Сашка Пономарьова та Олену Мозгову. Саме вони вперше, теж всупереч усім обставинам, пробили для нас дорогу на «Євробачення». Пономарьов тоді співав не гірше від Руслани і його непризове місце у старій системі голосування, коли переможців у багатьох країнах визначало журі і коли країн, що голосували, було значно менше, стало запорукою сьогоднішнього успіху. Саме Олена Мозгова, яка працює музичним редактором УТ-1, не лише координувала участь України у «Євробаченні», а й запросила Руслану до цього конкурсу й керувала всією підготовкою до його проведення. Пономарьов і Мозгова теж намагаються заробляти, щоб інвестувати в себе і допомагати іншим. Їх мало, українських виконавців, що продовжують працювати всупереч смакам, які виховує радіо «Шансон». І тільки тоді, коли наші смаки в нашій країні будуть такими ж, як у більшості європейських країн, ми зможемо говорити, що культурна інтеграція, яку почали Пономарьов і Руслана, буде продовжена.