Телетріумф. Приз за кращу ранкову програму — у Нового каналу |
Телебачення — спокуса, яку не всім дано подолати. Якщо ціну юнацьким віршам — традиційним супутникам дорослішання — люди зазвичай дають щойно з очей спадає гормональна полуда, то амбіційним індивідуумам телебачення здається слухняним медіумом, який зможе довести геніальні думки з екрана до обивателя, котрий утупився в ящик. При перегляді вітчизняного ефіру, складається враження: ті, у ящику, вважають, що всі розумні зібралися за екраном, а ті, хто перед екраном, — самі розумієте, як називаються. Але екран — штука чесна й жорстока. Це з того боку бажане можна видавати за дійсне, а з цього — з рентгенівською фізіологічністю оголюються помисли, потенціал, талант, розміри аналітичного апарату тощо.
Чергову спробу визначити найкращих телепрофесіоналів зробила Нацрада з питань телебачення й радіомовлення: сказала у грудні, що встановить державну премію «Телетріумф», і 25 квітня в залі палацу «Україна» народ дізнався про своїх тріумфаторів. Це шоу, певне, мало засвідчити, що Нацрада вміє не тільки батогом шмагати, а й пряниками підманювати. Вечір був приємним, як не глянь, — ніхто з запрошених не відплатив господарям чорною невдячністю, не знайшлося нікого, хто попри все рвався в правдоруби, було навіть трішки елегантних і кілька дотепних. Загалом, мило й нудно, як завжди в порядних будинках.
З очевидних причин у залі не було не те що сонму, а навіть дюжини політиків, котрі тонізують настрій будь-якої церемонії, як одночасна присутність дружини й коханки. Серйозної «любовної інтриги», великих пристрастей, нерву бракувало прісній, як і саме наше телебачення, урочистій церемонії. Хоча навіщо їх вигадувати? За дверима «України» вирувала найсправжнісінька революційна ситуація — битва за прем’єра, консультації олігархів, студентська політромантика, у далекій Америці рекордингова компанія майора Мельниченка й тут, під боком, серіал «Бідна Юля». А нам показали причесану та хвацьки, на замовлення змонтовану телеверсію. Тільки оповиваюче заспокійливий Олег Панюта, одержуючи нагороду за найкращу інформаційну програму загальнонаціональних новин — «Репортер» (Новий канал), м’яко згадав непростий для журналістики час і злочинну невизначеність із Гією Гонгадзе. Та й край. І тиша. Таке враження, що давали нагороди не журналістам, котрі щодня товчуться в гущавині й попереду подій, часом провокуючи їх, а транспортникам чи працівникам торгівлі.
Загалом номінацій було 17. Вони далеко не повно відбивали роботу заекрання, і маститі телевізійники спантеличено знизували плечима: чому, приміром, є номінація «гумористична телепрограма» і немає «авторської», «розважальної», «ігрової», «аналітичної», ток-шоу? Чому «Без табу» з Ольгою Герасим’юк (до речі, вона була й експертом «Телетріумфу», й номінантом в одній особі) змагається з «Підйомом» у номінації «Телевізійне шоу»? Чому обійшли увагою політичних коментаторів, чому проігнорували телепродюсерів як клас? Класифікація «найкращого в Європі телебачення» (цитата з голови Нацради Бориса Холода) відбивала тверду «трійку» в знанні телевізійних жанрів і телевізійних професій. До речі, відповідь на запитання про випадковість, нерівність номінантів закладена в самій процедурі. Зазвичай на подібних заходах правлять бал телеакадеміки — люди у своїй сфері авторитетні й шановані, професіонали найвищого класу. У «Телетріумфі» пішли своїм шляхом: телекомпанії, продакшн-студії, творчі спілки та профспілки подавали заявки, приймалися також самовисунуті кандидатури. Щоб уникнути повальної ініціативи знизу, організатори ввели реєстраційний внесок у сумі 590 гривень за одного кандидата в тріумфатори. Не бозна-які гроші, але декого вони все-таки зупинили. У результаті надійшло 115 заявок від 50 компаній і одне самовисування. Далі експертна комісія вирішувала, кому дати, а кому не дати. Себто, якщо припустити, що два-три солідні канали відмовилися б із якихось причин грати в цю гру, то «тріумфували» б у середу зовсім інші люди, не обов’язково най-най. Хоча припущення божевільне: хто ж відмовляється від співробітництва з органом, який відає ліцензіями на ефір? Премія не якась там — державна.
Отже, полічимо. Найбільше очок набрав канал «Студія «1+1»: із п’ятнадцяти задовольнили п’ять їхніх заявок: найкраща ведуча інформаційних програм — Алла Мазур, найкращий спортивний коментатор — Олександр Зінченко, найкращий телевізійний дизайн, найкращий режисер телепрограми — Анатолій Матешко («День народження Буржуя»), найкращий сценарист телепрограми — Дмитро Джангіров і Валерій Зайцев («Гамлет» із «Великих перегонів»). Канал чистий, підтверджено державою. Четвіркою задовольнився «Інтер» — беззмінний лідер (майже як Алла Мазур). «Мелорама» знову стала найкращою музичною програмою, оператором з операторів став Олег Орлянкін, найкращою — програма «Уїк-енд», найкраща науково-популярна програма — «Життя серед тварин», Найгумористичніша з усіх гумористичних — «Джентльмен-шоу». Новий канал узяв дві престижні номінації — новини й телевізійне шоу («Підйом» із Машою та Юрою, без ажіотажу, зате зі смаком, схоже, це стиль). До речі, обличчя Нового каналу Тетяна Цимбал працювала одноосібною ведучою вечора, чим не найкраща реклама телеканалу? Завдяки Артему Шевченку — найкращому телерепортеру, — засвітився канал ICTV. Конкурували з ним Роберт Опаленик (ТСН, «1+1») і Олександр Лук’яненко («Подробиці тижня», «Інтер»). Найкращі місцеві новини, за версією Нацради, роблять у Чернівцях (програма «Теми дня», ТВА), а найкращі дитячі передачі виходять у харківського Приват-ТБ — «У гостях у Дрьоми».
Були ще три номінації — пафосні, спеціальні, їх як найпрестижніші тримали на десерт: «Телеподія року», «За особистий внесок у розвиток українського телебачення» і «Спеціальний приз Експертної колегії премії» (кандидатури тріумфаторів у них мали право висувати лише експерти премії). Ви не повірите, на десерт — три прочерки. Дев’яносто двоє чоловік так і не змогли визначитися з корифеями вітчизняного телебачення, хоча, з іншого боку, це свідчить лише про те, що не було конкретного держзамовлення на роль корифея. Можливо, вакансію тримали для Вадима Долганова? Що означає відсутність серед лауреатів «державної премії» представників державного телебачення (із семи поданих заявок НТКУ жодна не ввійшла навіть у фінальну трійку) — демократію в країні чи профнепридатність «Першого національного»?
...Можна ще довго розмірковувати про нюанси, приміром, про середньостатистичне шоу від «Таврійських ігор», які здійснювали «культурне обслуговування» церемонії. Воно, як і десятки інших, починалося балетом, закінчувалося феєрверком, а в середині було фаршировано лазерним шоу. Від цієї передбачуваності й шаблонності зводить вилиці, тим паче контингент відвідувачів подібних церемоній відсотків на 60 однаковий, що ж їм, бідним, щеплення для склерозу зробити? Але за великим рахунком справа не в цьому. Церемонія оголила найбільшу проблему українського телебачення — дефіцит яскравих сильних особистостей, або їхню віддаленість від офіціозу, номенклатури, тріумфодавців. Прикро надзвичайно, бо хоч скільки ми з патріотичних міркувань підтримували б наше телебачення, дивитися його можна так рідко й так вибірково, і кожне розумне обличчя на екрані — це така твоя особиста радість, що просто непристойно бути настільки ревним громадським діячем.
Загалом, слово «тріумф» тут недоречне. Хоча член Національної ради з питань телебачення й радіомовлення пан Баграєв в одному з інтерв’ю зазначив, що назву Національної премії України в сфері телебачення знайдено шляхом опитування величезної кількості телевізійників. Саме цим словом вони визначають телеуспіх. Я ж говорила, що по той бік екрана все бачиться зовсім не так.