Портрет Сергія Єлпатьєвського роботи Бориса Васильєва-Пальм (Керч, 1998) |
Чи може одне життя вмістити таку кількість «нашарувань спогадів»? Може, якщо воно охоплює настільки несхожі епохи, у даному разі — занепаду Російської імперії та перших років радянської влади. Не можна сказати, що ім’я письменника й лікаря Сергія Яковича Єлпатьєвського (1854—1933) і тепер широковідоме. Класичні та медичні енциклопедії містять убогу інформацію про сина дячка, белетриста, мемуариста, революціонера-народника, котрого арештовували й заслали до Башкирії, а пізніше — на три роки в Східний Сибір. І зовсім мало — про лікарську діяльність С.Єлпатьєвського... у «Кремлівці», де він лікував самого Володимира Леніна.
До революції серед його пацієнтів були письменники Лев Толстой, Антон Чехов, Максим Горький... У будинку С.Єлпатьєвського в Ялті, де він жив із 1897 по 1922 рік, довго гостювали Леонід Андрєєв, Олександр Купрін, Іван Бунін, Вікентій Вересаєв, далекі родичі — Марина та Анастасія Цвєтаєви й багато інших яскравих представників літературно-художнього бомонду. Не далекий він був і від політики — захищав французького офіцера Альфреда Дрейфуса, несправедливо звинуваченого в шпигунстві на хвилі антисемітизму у Франції. Цікаво, що С.Єлпатьєвського не раз згадував у своїх роботах Ленін, частіше не дуже втішно. У статті «Радикальний буржуа про російських робітників», із властивою вождю світового пролетаріату безапеляційністю, він стверджує, що «неширокий кругозір нашого народника, мілкий його аналіз».
Однак не тільки ці найцікавіші сторінки життя різнобічно освіченої людини привертають увагу. Буквально за рік до початку Першої світової війни, 1913-го (який так любили радянські соціологи й історики), «Книгоиздательство писателей в Москве» випустило його «Крымские очерки». Знову вони побачили світ лише 1998 р. завдяки феодосійському видавничому дому «Коктебель».
У дорожніх нотатках С.Єлпатьєвський віддав належне куточкам кримського узбережжя, яких майже не торкнулася цивілізація, — Балаклаві, Коктебелю, Отузам, Карадагу й Судаку. Балаклава, «тиха, затишна, скромна», стоїть трохи окремо лише з погляду географії. Маленьке грецьке місто неподалік Севастополя, і його корінні жителі, котрі полонили не лише С.Єлпатьєвського, а й О.Купріна, який написав свій чудовий цикл оповідань «Лістригони», вабило тисячі «туристів» ще на початку століття. С.Єлпатьєвський не приховує свого захоплення: «Покойно в Балаклаве… Не свистят пароходы, не громыхают поезда, не звенят трамваи, не шумят извозчики, не кричат люди… Здесь можно отдыхать от жизни… Хорошо здесь жить, вероятно, хорошо и умирать». Лише нещодавно Балаклава, котра була закритою військовою базою, стала доступною й для наших сучасників.
Багато читачів можуть заперечити, що от, мовляв, Крим стає дедалі кращим. І генуезька фортеця в Судаку збереглася, і в XXI столітті стала не менш привабливою, ніж 1913 року, коли С.Єлпатьєвський писав: «Она хороша в знойный день, когда темная, угрюмая скала поднимается из недвижимого бело-молочного моря, и вырисовываются на синем небе ее башни, зубцы стен; но особенно хороша ночью, когда сквозь набегающие облака льется тихий, смутный свет луны и белая, мертвая дымка окутывает тлен и разрушение… Тогда старая крепость встает цельная, живая, по-старому могучая, тогда грезится, чудится, тогда встают старые сны…» Але на набережній сучасного, надмірно космополітичного Судака старі сни можуть лише примариться. Фортеця, така доглянута й чудом збережена, — радше, стороннє тіло посеред літньо-осінньої курортної вакханалії.
Не знайдемо ми в нарисах про ці потаємні куточки древньої Тавриди й безапеляційного критицизму, такого знайомого з багатьох публікацій, і певного помпезного обожнювання. Усе ж С.Єлпатьєвський — лікар-практик, і нині чимало його порад і ненав’язливих розмірковувань залишаються актуальними. Той, хто хоч раз побував у Судакській долині, погодиться, що «их, северных людей, давят горы, им тесно и узко в горах, в долинах, сжатых высокими хребтами, — им жестко от камня. Им, привыкшим к красоте дали и шири, мало одной морской дали, в особенности летом, когда северный глаз привычно ищет зелени лугов и широких полос полей… Судак более приемлем для северных людей, приезжающих в Крым в первый раз».
Дуже точне зауваження. Сумною меланхолією віє від такої архаїки: «Помимо освобождения от камней, немалую роль в приятности судакского лета играет и некоторое освобождение от людей, которых тоже, как и камней, немножко много на Южном берегу и которые в Ялте, в Гурзуфе, в Алупке и Симеизе, — если не ходят в горы, — по необходимости целые дни толкутся в узком пространстве, отведенном им камнями… В Судаке пока еще просторно».
Сам лікар-белетрист постійно не жив у Судаку, Балаклаві чи ж Коктебелі (це болгарське сільце у нього чомусь жіночого роду), але саме в ці місця його тягло. Утім, тягло вимушено. С.Єлпатьєвський, якого виселили з Ялти за «політичну неблагонадійність», писав: «Постоянного угла не было, в Ялту, на Южный берег, пока там царствовал Думбадзе (затятий чорносотенець, градоначальник Ялти. — С.М.), мне дороги не было, и я кочевал по Крыму, то в Севастополе, то в Симферополе, в Феодосии, в дешевых местах, как Балаклава, Коктебель, Отузы».
Завдяки редакторові й видавцеві Дмитру Лосєву й невтомному ялтинському краєзнавцю доктору медичних наук Володимиру Навроцькому «Крымские очерки» перевидали накладом три тисячі примірників, але дуже скоро вони стануть бібліографічною рідкістю. В.Навроцький, на рахунку якого чимало цікавих знахідок, випадково знайшов статтю С.Єлпатьєвського «Как это случилось?» (в альманаху «Отчизна», Сімферополь, 1919). Якими ж актуальними є думки, висловлені 85 років тому, і сентенції, що блискуче спростовують В.Леніна! «История России — это история бесконечного расширения ее границ при отсутствии гражданской истории, норм гражданской жизни, уважения к закону, к правам личности — с отстаиванием отдельным человеком своего «я», — своего индивидуального права, при отсутствии чувства собственного достоинства».
«Крымские очерки» — цінний документ епохи, сумна розповідь про давно минулі дні. Це вже історія. Як греки-рибалки в Балаклаві, коктебельські болгари, німці в колонії в Судакській фортеці, караїми й кримчаки, і кримські татари, котрі зовсім недавно почали повертатися у свій, такий не рідний їм Крим. Залишаються з нами тільки старі сни. Нариси Сергія Єлпатьєвського мають стати настільною книжкою не лише краєзнавців та істориків, а й звичайних туристів. З нею завжди можна звіритися, скільки ж сторінок із кримського паспорта зразка 1913 року ще збереглося.