Можливо, річ у тім, що він прожив довге життя — і ми запам’ятали його старим. І, як це трапляється в старості, стомленим, роздратованим. Що дуже легко сприйняти як розчарування. Він гнівався, коли його запитували про його романи, пирхав, коли намагалися завести розмову про наукову фантастику. Екранізації його книжок — «непорозуміння». «Астронавтика відгонить в’язницею». «На Марсі не цікаво, на Місяці неприємно, в Антарктиці холодно, у Сахарі надто спекотно». І, фінальним акордом — «Мої мрії про майбутнє не збулися».
З висоти замку
Батьківщина Лема — Львів. Точніше, Лвув. Або, ще краще, Лемберг — «місто Лева» по-німецьки, що можемо тепер дозволити собі прочитати як «місто Лема». Не гірша точка простору-часу для поляка — на початку 20-х Львів був цілком благополучним буржуазним польсько-єврейським містом, не надто постраждалим від воєнних, політичних та соціальних катаклізмів, які поглинули Європу загалом і Галичину зокрема.
Батько Самуїл Лем, у минулому військовий лікар австро-угорської армії, встиг скуштувати сумнівних принадностей Першої світової. Як багато героїв свого часу, він пережив маленьке диво — порятунок із червоного полону, в який потрапив під час поневірянь по Україні. Від розстрілу його врятував земляк, львівський єврей, котрий упізнав у полоненому офіцері доктора Лема, що лікував його дядька-перукаря і залишав хлопчаку-підмайстру щедрі чайові. Малому надалі судилося голити, стригти і грати роль довіреної особи при чекісті в чинах.
Самуїлу Лему вдалося повернутися у Львів, і відтоді будь-яку радість у своєму житті він множив на міру випадковості, завдяки якій залишився живим.
Батько душі не чув у маленькому Станіславі, ладен був зробити що завгодно, аби потішити малого. І письменник сам визнає, що безсовісно тиранив близьких і ріс не просто пестунчиком, а справжнім монстром. В автобіографічному «Високому замку» в описах себе самого і своєї поведінки Лем намагається класти фарбу якомога густіше: безсовісні маніпуляції з ближніми, гори ласощів, у яких він ніколи не знав міри (це залишилося з ним на все життя), пристрасть ламати все, що потрапить під руку, і читати все підряд без резону і розбору.
Тільки одне було суворо заборонено маленькому Станіславу — брати книжки з батькового кабінету. Певна річ, ця заборона тільки підігрівала інтерес. «Батько був отоларингологом, тому основну частину бібліотеки становили грубезні книжки, присвячені хворобам вуха, горла, носа... Там можна було побачити незліченні людські голови, розрізані несподівано вигадливо, з усією їхньою надзвичайно старанно вималюваною і розфарбованою машинерією...». Він зізнається, що його лякали малюнки жіночих геніталій, «схожі на павука». Свої одкровення Лем супроводжує запевненнями, що це не стало для нього травмою, застерігає від «оцінок за Фрейдом» і стверджує, що «все життя залишався нормальною в цьому плані людиною».
Родом звідти ж, з дитинства, Лемова пунктуальність — до занудності, — добре відома його читачам. Подібно багатьом дітям, Станіслав жив у своїй «країні, якої немає на карті». Але, на відміну від інших маленьких вигадників, він захоплювався не стільки завоюваннями і відкриттями, скільки законами, документами, генеалогічними деревами, а також таємними циркулярами, шифрованими повідомленнями та іншими прозаїчними речами. Уже дорослим Лем сам дивувався з того, скільки часу та інтелектуальних зусиль присвячував цій наївній криптології і конспірології. І змушений був визнати, що вже тоді його, дитину зі щасливого і благополучного світу, гриз якійсь незрозумілий, глибоко захований страх.
Станіслав користувався слабкістю оточуючих і робив що хотів. Можливо, у цій свободі почасти крився секрет раннього розвитку — хлопчик, якому надавали всі можливості експериментувати з реальністю, робив успіхи дуже швидко. До чотирьох років він умів писати. Хоча й користувався цим умінням як чотирирічна дитина. Зі смаком, ледь прикритим напускною іронією, він згадує у «Високому замку» про відправлений зі Сколе перший лист батькові, в якому описував свою пригоду в сільському туалеті.
Безхмарне дитинство закінчилося в 1939-му разом із Польщею. Того року Станіслав Лем закінчив гімназію, а в Західну Україну прийшли «перші совіти». Усупереч думці деяких біографів, Лем аж ніяк не прагнув «іти батьковими стопами» і ставати лікарем. Якраз навпаки — він усіма фібрами душі прагнув до того, що згодом назве «некросферою» і протиставить «біосфері». Він хотів мати справу з технікою і технологіями, а не з «павуками» і «клеєм» усередині людського тіла. Лем успішно склав іспити до Львівського політехнічного інституту. Але в навчанні там йому несподівано відмовили: як «чужому соціальному елементу». Підвело походження — батько-лікар. Тобто буржуй. Це в тому, кращому, випадку, якщо здогадався приховати «дворянське достоїнство», пожалуване старою владою. Станіслав Лем зіткнувся з особливостями радянської влади та ідеології — уперше, але не востаннє в житті. Батько, скориставшись своїми зв’язками, влаштував сина у Львівський університет на медичний факультет.
Усе, що, на думку Лема, заслуговує бути згаданим в автобіографії з першого студентського періоду, — гарні оцінки і погані вірші. Але тривало це недовго. У 1941-му, після окупації Львова німцями, Лему довелося залишити навчання й вирішувати нагальніші питання, пов’язані з виживанням.
«Мої предки були євреї. Я нічого не знав ні про іудейську релігію, ні про єврейську культуру. Власне, лише нацистське законодавство просвітило мене, — писав Лем. — Німці вбили всіх моїх близьких, крім батька з матір’ю». Батькові вдалося, задіявши свої зв’язки, виправити своїй сім’ї фальшиві документи. Тільки завдяки цьому Леми уникли депортації в гетто і знищення. Не врятувало б сім’ю ні те, що хрещені, ні те, що батько — австрійський офіцер. За Нюрнберзьким законом, він був євреєм.
Розмах масового вбивства і випадковість, з якою в цій системі поєднані життя і смерть, стали уроком, що закарбувався у свідомості молодого Лема й залишився з ним на все життя. «Практика показала, що життя і смерть залежать від незначних, дріб’язкових обставин: по цій, тій вулиці ти пішов, чи з’явився до свого знайомого на годину або на 20 хвилин пізніше, зачинене чи відчинене парадне під час облав», — писала людина, яка стала автором книжки про Велику Випадковість.
Лем ніколи ні словом, ні рядком не висловився з приводу Голокосту — незважаючи на походження, досвід страху і виживання. Можливо, він і справді ніколи не почувався євреєм і не бачив сенсу в таких оцінках. Він узагалі був схильний швидше до узагальнених, глобальних суджень про людину і людство, ніж до оцінок окремих вчинків і соціальних систем. Людина — незалежно від соціальної чи етнічної належності — «мавпа, здатна зробити найгострішу бритву, щоб перерізати горло іншій мавпі». Безпосередньо знищенню євреїв присвячено лище маленький епізод у «Голосі неба», в якому Лем із властивою йому емоційною скупістю і схильністю «трощити іграшки» повертається до досвіду нацистського єврейського погрому.
Під час окупації Станіслав Лем покинув навчання у зв’язку з переходом на напівлегальне становище. Аби прогодуватися й підтримати зовнішню благонадійність, він працює помічником механіка і зварником у гаражах німецької фірми Rohstofferfassung, що займалася переробкою сировини. Ця робота стала в пригоді, коли Лем зв’язався з рухом Опору: він міг діставати вибухівку та боєприпаси. Його спогади про участь в Опорі доволі скупі. Чи то не прагнув «бути героєм», чи то не хотів педалювати свій зв’язок із польським підпіллям — йому й так вистачало неприємностей із радянською владою. А може, вся справа в нещадній чесності Лема — насамперед із собою: головним досвідом окупації для нього стала не боротьба, а страх.
Після визволення Львова від нацистів і приходу «других совітів» Лем повертається до навчання в університеті. Але життя ніяк не хоче налагоджуватися. Минає всього рік-півтора, і набирає чинності рішення двох держав про «обмін населенням» — поляків «репатріювали» (по суті, депортували) у Польщу, а українців «повертали» в Галичину. Жахіття «Вісли» не торкнулося більшості львівських поляків, Леми переїхали до Кракова досить мирно.
Тільки під кінець життя в інтерв’ю Лем зізнавався, що депортація стала для нього колосальною травмою. Не тільки тому, що з рідного Львова його «просто викинули», а й тому, що цього Львова більше немає. Це місто «вкрали», і воно стало «зовсім іншим» — таким, яким він не хоче його ні бачити, ні знати. За все життя він не скористався жодною з численних можливостей відвідати батьківщину. Цієї батьківщини просто більше не було на карті.
Між наукою та літературою
Усе, чим володіла сім’я, залишилося у Львові. У Кракові їх чекали злидні — стан незвичний для сім’ї львівського лікаря. Станіслав міг досить легко знайти роботу за однією зі своїх «робочих спеціальностей», отриманих у роки окупації. Але погодився на вмовляння батька й пішов на медичний факультет Ягеллонського університету.
У той час перед ним уже відкривалося зовсім інше майбутнє. По-перше, цього ж нелегкого 1946-го він дебютує як письменник — у журналі «Новий світ пригод» (Nowy Swiat Przygod) було опубліковано оповідання «Людина з Марса». Потім була ціла низка публікацій у різних збірниках — і проза, і поезія, і фантастика. Писав він, як сам стверджував пізніше, здебільшого заради того, щоб прогодуватися.
По-друге, у стінах університету він познайомився з людиною, котра, за його власними словами, перевернула його життя — доктором Мечиславом Хойновським. Йому Лем показав те, що писав справді з трепетом та інтересом, — свої науково-філософські праці; які доктор назвав нісенітницями і дурницями, після чого прийняв Лема у свою лабораторію Konserwatorium Naukoznawcze і засадив вивчати логіку, методологію науки, історію природознавства тощо. Через гурток Хойновського проходив величезний потік наукової літератури, з якого Лем, як справжній інтелігент, «позичав» вподобане. Читати доводилося швидко й переважно ночами — такі книжки не могли просто зникнути, але цілком могли «в дорозі затриматися». Так Лем познайомився, зокрема, з кібернетикою Вінера і Шеннона. А також із генетикою, що зіграло з ним доволі злий жарт. У цей період Лем вів рубрику, присвячену науковій літературі, у журналі «Життя науки». Там він «хибно інтерпретував» позицію академіка Лисенка (яку вважав шахрайством), що мало погані наслідки і для журналу, і для кар’єри самого Лема.
По-третє, тут, в університеті, Лем познайомився з Барбарою Лесняк, яка згодом, після двох-трьох років «облоги», як це назвав сам Лем, здалася на милість якщо не чарівності, то принаймні впертості і стала його дружиною. А коли вони нарешті одружилися, він перетворився на «прихожого» чоловіка, адже жити разом було ніде, — вона ділила квартиру зі своєю сестрою, а він сам винаймав маленьку кімнатку з жахливими побутовими умовами.
У 1948-му Лем закінчив навчання в університеті. Можна було б сказати «успішно», якщо правильно обрати мірило успіху, — диплома він не отримав. Завдяки чому уникнув кар’єри військового лікаря. Він потім часто акцентував увагу публіки саме на цьому — небажанні йти в армію, яка, за його словами, поглинула багатьох його друзів. Але на той час проблема була не лише в цьому. Лем завалив іспит із біології. Однією з малих жертв лисенківщини стала наукова кар’єра Лема, який тоді дуже цікавився теоретичною біологією і мав намір продовжувати працювати в цьому напрямі. Він отримав сертифікат і зберіг місце асистента дослідника в лабораторії доктора Хойновського.
На той час у Лема в активі вже була велика літературна праця — перший у задуманому циклі «Незмарнований час» роман «Шпиталь перетворення». Книжка про життя молодого лікаря в роки окупації та після визволення цілком співзвучна часові і мала біографічне підґрунтя. Він віддав роман у видавництво Ksiazka i Wiedza. Рукопис узяли, проте публікувати не квапилися. На думку видавництва, книжка була недостатньо ідеологічно виважена, але загалом — небезнадійна. Лему належало щось переписати, ввести епізоди, яких «бракувало». І Лем, як на роботу, їздив у видавництво — переписував, додавав і отримував нову порцію претензій. Книжка вийшла лише сім років по тому. І тепер вона вважається взірцем соцреалізму у творчості Лема. Який, втім, опісля не хотів про неї згадувати.
Під час цих поневірянь у життя Лема знову втрутився випадок. Це сталося 1950-го в Закопане, у Будинку письменницької співдружності. Одного разу під час прогулянки Лем розговорився з одним «огрядним паном», який поскаржився на відсутність польської наукової фантастики й поцікавився, чи не міг би Лем написати щось у цьому роді. Лем, нічого не підозрюючи, відповів «так». «Мені здавалося, що він — звичайний хлопець-товстун, котрий, як і я, випадково зупинився в «Асторії», — пише Лем. — Невдовзі на мене очікував достобіса цікавий сюрприз — надійшов лист із Czytelnik з авторською пропозицією». «Хлопець-товстун» виявився Єжи Панським, головою видавничого кооперативу Czytelnik.
Невдовзі світ побачив перший науково-фантастичний роман Лема «Астронавти». Одразу вслід ще один — «Магелланова хмара». Потім письменник скаже, що це були надзвичайно слабкі книжки — як стилістично, так і за змістом. Обидві, діти своєї епохи, комуністичні утопії, в яких земні астронавти несуть «світле завтра» у далекі світи. Усі більш-менш помітні фантасти соцтабору пройшли через «підлітковий» період всесвітнього комунізму. Лем не став винятком. Утім, йому вдалося швидко проскочити цей період — він усе ж таки з вундеркіндів.
«Соляріс» та інші
У період із 56-го по 68-й радянська «відлига» у поляків супроводжувалася несподіваним звільненням від цензури та сплеском літературної творчості. У ці роки Лем відмовляється від «традиційних» форм НФ, пускається в експерименти і нарешті стає тим, ким ми його знаємо, — найавторитетнішим письменником-фантастом у своїй половині світу, футурологом, автором глибоких науково-фантастичних праць «Соляріс», «Едем», «Повернення з зірок», «Непереможний», «Голос неба», а також несподіваних і гротескних «Зоряних щоденників», «Казок роботів», «Кіберіади». Книжок, після яких наукова фантастика — і взагалі фантастика — ніколи не буде такою, як колись.
Лем вихлюпнув у світову фантастику свій дух темноти і зневіри, такий чужий «героїчній фантастиці» довоєнного періоду. Історії, що вийшли з-під його пера, виявилися страшнішими за пророцтва про ядерний апокаліпсис (які тільки-но з’являлися у фантастиці) або про злобних прибульців у бойових триніжках (які там надійно оселилися з часів Уеллса). Опис «контакту» з океаном на Солярісі був першим припущенням, що людина, відмовившись від ідеї Бога, залишається випадковим і нікому не потрібним елементом у Всесвіті, результатом сліпої гри стихій. Безцільна й нескінченна еволюція роботів на забутій планеті в «Непереможному» — завершена, чітко сформульована констатація безглуздості існування як окремого індивіда, так і цивілізації в цілому. Лем створив Всесвіт, у якому людство грає в безвиграшну гру.
Коли герої «Соляріса» зіштовхуються із собою у спробі пізнати Океан, вони знаходять у власних глибинах лише ниці пристрасті, злочини, фобії. Нічого привабливого. Лем виявився одним із небагатьох, хто дуже чесно відповів на риторичне, по суті, запитання «як можна писати вірші після Освенцима?» Ніяк. У його творчості немає душі прекрасних поривів і якихось інших виправдань людству. До людини Лем, який так і не став медиком, ставився нещадно, по-лікарському: як до набору слабкостей, хвороб, пороків, пов’язаних із її «природністю». Він із задоволенням протиставив їй нелюдське і штучне — найчастіше значно більш досконале. У тому числі літературно: кіберінженери Трурль і Клапауцій — значно опукліші й живіші образи, ніж більшість Лемових персонажів-людей.
«Казки роботів» і «Кіберіада» — іронічна імітація середньовічного лицарського епосу з роботами в головних ролях — не залишає байдужим жодного читача, хоча в багатьох любителів «канонічної» фантастики ця небайдужість має вкрай негативний характер. Літературознавці досі не можуть визначити жанр цих новел, а епігони, якими повниться сучасна фантастика, оминають ці маленькі шедеври стороною.
При тому що форма викладу «Кіберіади» і «Казок» доступна навіть дитині — і діти із задоволенням читають або слухають ці оповідання. І, як у хороших казках, тут під лубочно-яскравим і добре виписаним сюжетом криється явна «моральна компонента». Очевидно, Лему жанр казки-притчі видався найбільш придатним для викладу моральних і соціальних поглядів без зайвого занудства, на яке грішать деякі твори метра. Водночас «Казки роботів» власне казками не є, оскільки невтішні й категоричні висновки про недосконалість розумного життя разом із сумними фіналами історій виштовхують цей «робоепос» за традиційні рамки казкового жанру.
Попри всю аполітичність, яку Лем сповідував після «ранньокомуністичного» періоду творчості, в «Кіберіаді» чітко прозирає жорстка й відверта сатира — як на західний, так і на радянський суспільний лад. Тернового вінця дисидента Лем не прагнув ніколи, але відмовитися від злої та уїдливої іронії з приводу «світлого майбутнього» не міг.
У той самий період мрії про «справжню науку», що сформувалися десь у нетрях семінару Хойновського, починають утілюватися на якомусь абсолютно новому, наднауковому рівні. Лем — не перша й не остання людина, яка захопилася «теорією всього». Але він один із дуже небагатьох, хто зумів на цій ідеї не зупинитися, не впасти в безплідне теоретизування і, зрештою, в абсурд. «Теорія всього» виявилася етапом, містком до фундаментальних лемівських проблем — опису науково (на противагу «літературно») обгрунтованого образу майбутнього та вивчення меж можливого для людського розуму. 1964 року світ побачила одна з найфундаментальніших його праць «Сума технології».
По обидва боки залізної завіси
Лем цурався політики й волів залишатися у сфері, у якій діють точні визначення, а не розпливчасті ідеологічні оцінки. Досвід і спостереження Лема підказували йому, що світ людей сам по собі поганий, незалежно від моделі економіки чи соціального ладу. Головна проблема людства — не в тих чи інших соціальних помилках, а в кількості дурнів та мірі дурості.
Можливо, радянському режиму цього було б замало: йому були потрібні співаки, а не «терпеливці». Лем же був дещо «нерадянським» письменником, оскільки після перших спроб комуністичних утопій він більше ніколи не повертався до фантазій про «прекрасне далеке». Його прогресизм обмежувався наукою. Ніякого «прогресу людини», хомо новуса, ніякого соціального прогресу та чудового нового світу.
Проте Лема в СРСР обожнювали — на всіх рівнях радянської вертикалі. Його видавали й перекладали, запрошували й приймали. Лем був єдиною противагою американській фантастиці, яка вже нагуляла тіло. Її зразки подеколи просочувалися крізь залізну завісу. Вся радянська фантастика разом узята не могла запропонувати того, що робив один Лем.
До того ж, попри свою принципову позицію стосовно людини та соціального устрою — а можливо, саме завдяки їй — Лем дуже вписувався в ідеологію НТР, що активно просувалася в соціалістичні маси. Тут фізики безмірно перевершували ліриків — не тільки інтелектуально, а й морально. Лем до такого, звичайно, не опускався. Що йому лірика? Але в протиставленні і тих і тих собі не відмовляв, знаходячи в цьому своєрідне задоволення. У «Голосі неба» «гумів» показано в усій красі їхньої недалекості і, загалом, непотрібності. Не те щоб цілковиті дурні, просто якось не так думають і зовсім не про те.
Лем, напевно, розсміявся би, але в радянській системі він, далекий від будь-якої ідеології, — за те і не любив «гумів», що в тих рано чи пізно все в ідеологію впирається, — опинився в ідеологічній обоймі дуже важливим елементом агітації.
Лемова «нелюдськість» (у сенсі «антигуманітарність») яскраво проявилася в легендарній суперечці з Андрієм Тарковським. «Соляріс» — один із найкращих фільмів Тарковського і одна з найкращих книжок Лема — виявив два зовсім різні погляди на світ. «Тарковський у фільмі хотів показати, що Космос дуже бридкий і неприємний, натомість на Землі — прекрасно. А я писав і думав навпаки», — казав Лем в одному з інтерв’ю. Звісно, погляд дуже спрощений. І Тарковський, і Лем у дечому сходилися: у страху, що його людина носить у собі. Та й у Космосі, у якому людина не знаходить нічого, крім себе. Вони просто не зійшлися в тому, що страшніше — людина чи космос. «Він зняв не «Соляріс», а «Злочин і кару», — обурювався письменник, якому, коли захочеш знайти літературного антипода, то не вигадаєш нікого кращого за Достоєвського. Фільм виявився не про «проблему», що принципово для Лема, а «про людину», що було принципово для Тарковського. І за що його високо оцінили глядачі, яким «людське» завжди ближче за «саєнтистське». «Я назвав його дурнем і поїхав», — не без задоволення згадував Лем фінал своєї роботи з Тарковським.
З американською фантастичною індустрією стосунки Лема складалися дуже непросто. Ще наприкінці 60-х, коли зірка Лема потужно сяяла над східною півкулею, американці не хотіли вірити своїм очам. Вони надто звикли до того, що пальма першості в цій царині належить їм. Попри те, що з книжками Лема вони знайомилися за досить поганими перекладами (наприклад, «Соляріс» вони прочитали вперше в перекрученому перекладі з французької), його творчість не могла їх не вразити.
У 1973 році Лема запросили як почесного члена в асоціацію американських письменників — авторів наукової фантастики — Science Fiction Writers of America (SFWA). Ця організація відома, зокрема, тим, що вона кожного року присуджує престижну премію «Неб’юла». Проте ця честь не підкупила Лема. Він, не надто добираючи слів, висловлював свою несхвальну думку про американську фантастику, переважно комерційну. Як казав сам письменник, він «виконував роль місіонера в борделі», закликаючи американських фантастів прагнути писати пізнавальні книжки, а не книжки, які легко продати. Пропозиція утопічна для літератури, що існує в умовах ринкової економіки. Під вогонь його критики постійно потрапляли колеги по SFWA. І в 1976-му члени організації після неприємної розмови у своєму колі позбавили Лема членства в SFWA. Через деякий час під тиском власних авторитетних письменників (зокрема Урсули Ле Гуїн) SFWA запропонувала Лему повернутися в її лави в ролі постійного члена, але він відмовився.
Про те, як складно було сприйняти масштаби, творчі методи і сам світогляд Лема фантасту американського зразка, свідчить знаменитий лист Філіпа К. Діка у ФБР. «Лем — скоріше група людей, ніж одна людина, оскільки його твори написані в різних стилях і в деяких випадках немовби мовами, чужими для нього», — стверджує Дік. На його думку, групу цю створено за залізною завісою для того, щоб монополізувати позиції в науковій фантастиці та підпорядкувати розвиток цієї царини літератури, а там і академічних досліджень, зокрема в США, через проникнення в SFWA і лавину критичних статей про американську фантастику. «Це вже почалося», — попереджав Дік.
На перший погляд, роль стукача, прийнята геніальним фантастом, викликає подив. Але треба врахувати, що це відбувалося в ті часи, коли Америка невтомно боролася з «комуністичною загрозою» всередині країни, цілковито вірячи у свою правоту. Показово, що сам Дік не був об’єктом лемівської критики. Навпаки, це один із дуже небагатьох американських фантастів, чиє ім’я Лем зазвичай згадував позитивно. До історії з листом він поставився як до курйозу, тільки нагадував не без уїдливості про надмірне захоплення Діка ЛСД.
Американські письменники даремно хвилювалися. Лем не прагнув «монополізувати» НФ — навпаки, він постарався від неї віддалитися. З початком 70-х він узагалі заговорив про літературу, й особливо про фантастику, досить зневажливо. Навіть ті твори, які викликали в нього своєрідну письменницьку заздрість, — як «Пікнік на узбіччі» Стругацьких, — він критикував за «надмірну літературність». Чи то під час суперечок з американськими колегами, чи то в процесі власного старіння Лем із дедалі більшою осторогою ставився до читача та його інтересу. Можливо, він став заручником власного антигуманістичного світосприйняття — підвищений інтерес із боку середньостатистичної людини не тішив його, бо хіба може лестити популярність серед дурнів.
Однак остаточно з літературою він не порвав. Щоправда, повною мірою літературними з творів, написаних у 70-х, можна назвати хіба що «Нежить» і «Розповіді про пілота Піркса» — рідкісний у творчості Лема випадок створення рельєфного образу. «Футурологічний конгрес», так само, як і «Голем XIV», які зазвичай зараховують до наукової фантастики, скоріше науково-філософські трактати, написані «під літературу».
Голос його Господа
Есе «Мить», написане в 1998 році, розпочинається словами: «Вже час підбити підсумки того, що я зміг зробити не в царині нібито наукового вимислу, а головним чином у сфері пізнавально-прогностичній». Відмовляючись від лаврів «професійного футуролога», а заразом і підсміюючись над цими лаврами, Лем стверджує, що все життя не пророкував майбутнього, а намагався побудувати моделі ймовірного: як у навколишньому Всесвіті, так і в майбутньому розвитку людства. Лем із неабиякою мужністю до кінця життя сповідував віру в «безглуздість людства». Але мужність мужністю, а наближення закономірного кінця біологічної випадковості на ім’я Станіслав Лем не сприяло умиротворенню в старості.
Усвідомлення випадковості існування та відсутності як «найвищої мети», так і «найвищої опіки», посилювалося страхом перед надзвичайним прискоренням технологічного прогресу. «Ми живемо в період неймовірного прискорення, — зазначав Лем в інтерв’ю. — Ми схожі на людину, яка стрибнула з даху п’ятдесятиповерхового будинку і долетіла до тридцятого поверху. Хтось, виглядаючи у вікно, запитує: «Як справи?», а людина, падаючи, відповідає: «Поки що все гаразд». Ми не усвідомлюємо швидкості, в полоні якої опинилися».
Переконаний агностик-песиміст Лем, однак, зумів гідно зустріти смерть. Невір’я в Божий задум, яке принесло йому неспокійну старість, водночас дало письменникові змогу без зайвого публічного співчуття розстатися з випадковим і блискучим даром життя.
«Люди не хочуть жити вічно. Люди просто не хочуть умирати», — казав він. Але старість і вічні її соратники — хвороби та слабкості — в останні роки привчили Лема до думки про неминучу смерть, яка є не трагедією, а логічним фіналом, — за нього Лем у «Голосі неба» словами Суїнберна дякував Всесвіту. За те, що ніякий біль, ніякі людські страждання не обтяжують світу після зникнення самої людини.