Безпристрасні статистичні дані невтішні: із кожним роком читацький попит на художню літературу реалістичного напряму неухильно падає.
Звісно, йдеться про серйозну літературу, а не, скажімо, про детективи, які здебільшого і написані на реальному матеріалі, у реалістичній манері. Але навіть за часів Агати Крісті і Сіменона їхні витончені, психологічно виписані опуси хоча й були дуже популярні, усе ж відносилися до літератури так званого другого ряду. Що ж говорити про лавину сучасних детективів, у яких, як правило, море крові, гори трупів і непідвладні здоровій логіці мотивації тих чи інших вчинків персонажів.
У чому ж причина спаду інтересу до реалістичної літератури? Це тимчасова тенденція чи початок якихось еволюційних змін у літературній творчості? Чи можливий ренесанс художньої літератури просвітницького, критичного, соціалістичного й іншого реалізму в тому обсязі й значимості, у якому цей метод панував у літературі останні два століття?
На ці й подібні запитання може відповісти лише серйозне й об’єктивне літературознавче дослідження. Але одне очевидно: відбуваються суттєві зміни у світовій спільноті, а отже, у свідомості людей; традиційна, у нашому разі реалістична, література вже сприймається як застаріла, яка не відповідає реаліям і потребі часу.
Можливо, у цьому винна претензія реалістичної літератури на повчальність, на моральну монополію. Адже всяке менторство рано чи пізно викликає протидію — кожен хоче прожити дароване йому життя на власний розсуд і розуміння.
Історія світової літератури вже пережила епохальні періоди, коли з’являлися, а потім зникали різні художні напрями — сентименталізм, романтизм, класицизм, натуралізм. Але тільки реалізм зумів досягти вершин художнього мислення, коли в літературні тексти увірвався соціальний, філософський, інтелектуальний, духовний зміст, з’явилася образність викладу, психологізм, багатоплановість, мотивація вчинків персонажів і багато іншого, що заохотило силу-силенну людей до читання, а література набула ледь не першорядного значення серед усіх видів мистецтва.
Протягом так званого панування реалізму в мистецтві взагалі й у літературі зокрема неодноразово проводилися кампанії з дискредитації цього художнього методу. Це були авангардисти, модерністи різних течій, «новороманісти», котрі відносили себе до борців із «романами бальзаківського типу», постмодерністи... На якихось етапах, у короткі часові відрізки деякі з них досягали відносної популярності завдяки тому, що постійно були на слуху, навіть нагороджувалися престижними літературними преміями. Та все одно зажили слави «широко відомих у дуже вузьких колах», хоча й залишили слід у розвитку літературного процесу і зробили певний творчий вплив.
І ось уже самі письменники-реалісти вводять у свої тексти міфологічне, космічне, будують свої сюжети на сплетенні реального побуту і переказу, дійсності й фантазії (Маркес, Айтматов, Валерій Шевчук та ін.). Це були спроби втекти від чистої реальності, від роману соціального, типових характерів і образів у якусь багатозначну абстракцію, виправданість якої, а головне, значеннєва сутність, так і залишилися для багатьох непроясненими.
Однак усякі нововведення — це не плід чиїхось пустопорожніх вигадок, висмоктаних із пальця за письмовим столом. Лише сам час, у якому ми живемо, може підказати саме те, що буде сприйнято якщо не всіма, то більшістю як актуальне і сучасне. На жаль, саме нині ми опинилися в перехідному періоді, коли старе вже не сприймається, а нове ще не визріло.
Читацький вакуум намагаються заповнити постмодерністи, так і не навчені гірким досвідом своїх попередників. Але особливо заметушилися фантасти, котрі збираються на різні конференції, форуми, конвенти, де обговорюють написані ними опуси, рекламують їх у численних інтерв’ю і самі себе нагороджують призами та преміями, ними ж заснованими.
Не ставлячи перед собою мету вступати в якусь полеміку з досить амбітною і численною армією тих, хто іменує себе фантастами, в останні роки «розквітлими» буйно і пишно на літературній ниві, як бур’яни серед культурних рослин, зазначу лише, що твердження з приводу «фантобуму» явно перебільшені, що, судячи з багатьох показників, епоха наукової фантастики йде до природного свого завершення, судомно намагаючись долучитися до іншого, дуже відмінного від фантастики і самодостатнього жанру — фентезі.
Річ у тім, що фантастика набула своєї популярності і значимості, коли стала спонукати до наукових пошуків і пропагувати досягнення науки. Розповідаючи про можливі наукові відкриття, про прийдешній технічний прогрес у цікавій формі, фантастика давала поштовх фантазії, стимулювала допитливість. Яскравим прикладом тому може бути зізнання Костянтина Ціолковського, котрий привселюдно заявив, що його космічні проекти з’явилися під впливом прочитаних книг Жюля Верна.
І все ж хоч би яким майстерним був автор, фантастичний світ завжди сприймається вигаданим, де персонажі зображуються такими собі моделями, котрі несуть ті чи інші функції. Ось чому читати такі твори легко, тоді як читання реалістичних творів вимагає зусиль, викликає співпереживання, сплески емоцій, а головне — розмірковування.
Багато фантастів вважали б честю мати у своєму активі такі науково-фантастичні романи, як «Аеліта», «Гіперболоїд інженера Гаріна», але письменник, котрий написав їх, здобув світову популярність не за ці опуси, а за трилогію «Ходіння по муках» й інші реалістичні твори. Тож не варто лукавити, а слід усе чесно розставити по своїх місцях.
У наш час уява фантастів уже не може випередити науково-технічний прогрес. Інакше кажучи, поки визріє якась наукова ідея, напишеться книга, усе це вже може бути втілене в реальність. І для фантастів залишаються тільки «жахи», «хаос» й інші катастрофи всесвітнього масштабу у вигляді «зоряних війн», битви людей із повсталими роботами, створеними ними машинами та інші випробування, що можуть звалитися на людство. Але не варто забувати, що такі фантастичні твори з песимістичними прогнозами можуть насправді накликати біду, оскільки їхній зміст мимоволі проникає в свідомість і хтось щось подібне може спровокувати. Приміром, знищення двох хмарочосів до того, що сталося насправді, зображувалося у декількох фантастичних фільмах.
Якщо більшість творів фантастики створюється за законами реального життя, то фентезі — це геть чарівний світ, віддалений від проблем, конфліктів, пошуків і втрат, які відбуваються в світі. Тут усе одномірне, адже будується за заздалегідь задуманою моделлю, де є магія, чаклунство, певні істоти, наділені чудодійною силою і неодмінно безсмертям.
Саме Толкін зі своїм романом «Володар перснів» став першовідкривачем цього жанру, хоча до нього і були першопрохідники, «узаконив» фентезі теоретично, назвавши створюваний ним світ «вторинною реальністю». До речі, Толкін, наприклад, не визнавав Свіфта своїм однодумцем, стверджуючи, що описувані ним у «Подорожі Гуллівера» події — продовження світу реального, де діють людські закони.
Світ фентезі визначений до примітиву, у ньому все розкладено по закріплених поличках без права на якісь зміни. Якщо цей персонаж лиходій, то викінчений, якщо позитивний типаж, то без будь-якої вади. У цьому світі немає необхідності в якихось рефлексіях, пошуках — тут усе заздалегідь визначено. Щоправда, споконвічний конфлікт добра і зла в цьому світі теж, як то кажуть, має місце, але смерть і таємниці смерті повністю ігноруються. Сам Толкін не приховував того, що «у казках є багато прикладів і засобів втечі (від смерті) і, можна сказати, у них присутній істинно ескапістський дух».
Ажіотаж, який виник навколо творів Роллінг про Гаррі Поттера, насамперед має комерційну основу: потужний, досить винахідливий (аж до викрадення частини накладу з видавництва до початку продажу книги) рекламний пресинг. Потенційному покупцю навіюють, що ці книги не лише для дітей, а й для дорослих, що вони допоможуть прилучити підлітків до читання, захистять їх від існуючих проблем або пом’якшать їхнє зіткнення з дійсністю, у якій так багато жорстокості, недосконалості, нерівноправності.
Задля справедливості слід зазначити, що і Толкін, і Роллінг мають обдарування белетристів: цікаво будується сюжет і тексти читабельні, заповнені метафорами, алегоріями, легкою іронічністю. Та все ж затребуваність книг такого змісту не завжди означає, що ці книги стануть необхідними. На жаль, а може, й на щастя, книги, як і одяг, схильні до моди, метушливої поголоски. А ці книги, з огляду на свою жанрову обмеженість, не можуть поставити найважливіші для людства питання, тим більше спробувати дати на них хоч якісь відповіді.
І тому реалістична література навряд чи поступиться у доступному для огляду майбутньому своїми позиціями, хоча безсумнівно трансформується, знайшовши якісно нове художнє втілення.
На підтвердження такої гіпотези, гадаю, доречно навести думку великого реаліста і мислителя Льва Толстого, до речі, у період розквіту реалізму. Він висловив переконаність, що згодом письменники взагалі перестануть творити художні твори — вони не писатимуть, а лише розповідатимуть те значне і цікаве, що їм траплялося пережити і спостерігати в житті.
Не менш цікавим є і висловлювання нашого сучасника, відомого італійського письменника Італо Кальвіно: «Якщо всяка книга вміщає лише істину окремої особистості — варто написати таку книгу і висловити в ній свою істину... Єдина істина, яку я можу описати, — це істина прожитої мною миті...»
Якщо цими письменниками передбачалася мемуарна література, то вона дійсно набуває масової популярності, автобіографії відомих особистостей, як правило, усі бестселери. Але насмілюся припустити, що малися на увазі все ж життєписи, подібні тим, які залишив нам Гомер, щоправда, на більш високому художньому і розумовому рівні.
Втіливши у творчому процесі досвід і практику минулих століть, ми зміцнили б настільки необхідний людству зв’язок часів.