Гете-інститут у Києві вирішив розвинути свій торішній приголомшливий успіх із проектом «Кіно та музика». Нагадаю, йдеться про сформовану в дев’яності роки минулого століття ідею адаптації фільмів «німого періоду» до сприйняття сучасною публікою — через внесення в архівне видовище колірних і музичних компонентів. Нині існує навіть Європейська кінофілармонія, що розробляє цей напрям. Показати його досягнення і ще залучити до нього представників української музичної культури — такий задум київських гетеінститутівців на чолі з Йоханнесом Ебертом. За словами пана Еберта, діалог наших культур через практичну співтворчість їхніх представників — така принципова лінія в його поточній діяльності.
Отже, з 22 до 24 березня ц.р. у Будинку кіно демонструвалися п’ять фільмів, чотири з яких було подано з «живим» (!) акомпанементом. Причому «Скарб» Г.-В.Пабста (1922) і «Пригоди принца Ахмета» піонери повнометражної анімації Лотти Райнігер (1923—1926) супроводжували автентичні симфонічні твори, написані Максом Дойчем тоді ж, у 20-ті роки. Відновив партитури відомий сучасний диригент Франк Штробель, котрий, до речі, є художнім керівником згаданої Єврокінофілармонії. Він же на тлі безмовного екрана й управляв нині в Києві вітчизняним ансамблем солістів «Київська камерата». Аншлаг, овації, повторні виходи на поклони — повний тріумф.
Професійне око кіноексперта не могло не зауважити також дивовижну якість зображення в стародавніх, але ніби щойно знятих фільмах. Гіркоти додавало лише занепокоєння генеральною проблемою: де грань між оригіналом і нехай навіть поліпшеною, але копією, між реконструкцією та модернізацією? Так, мені здалося, що вся розкіш симфонізму в звуковому ряді «Принца Ахмета» цілком узяла гору над вельми скромною ізосуттю архівного видовища. Грубо кажучи, хотілося слухати та слухати, а наївні тіні мультика ніби применшували такий порив. Більш гармонійними видалися взаємини «аудіо» й «відео» зі «Стомленою смертю» Фріца Ланга (1922). Тут німецькому фільму свою музику (і не лише) подарував наш рідний композитор-експериментатор Олександр Кохановський. Екранна романтико-містична притча про всевладдя смерті, занурена в акустично непередбачене середовище авангардистської композиції, явно збагатилася новими виразними властивостями. Експресія гарнесенько «лягла» на експресію, і вийшло славно. А коли у фіналі музиканти «зірвалися» у стилізований вокал, публіка відповідно — в овацію. Художньо оновлений «Кабінет доктора Калігарі» Роберта Віне (1920) збагатився колірними й соляризаційними ефектами, а роль звукового посередника між шедевром кіноархеології й сучасним глядачем узяв на себе інший український композитор «нової імпровізаційної музики» — Олександр Нєстєров. Ця версія відносин живого з музейним мені також видалася бездоганною — діалог, емоційний самопрояв з приводу «експоната», але не на повідку в нього. Можливо, це і є оптимальний варіант зближення художніх епох.
Цього разу іменинником ретроспективи виявився Ф.Ланг. У програмі був ще один його фільм, уже звуковий. З назвою як для наших часів тривожно-символічною: «М» («Убивця серед нас», 1931). Ні, тут не про те, про що ви подумали, а про маніяка, котрий винищує маленьких дівчаток. Свого часу в назві запідозрили щось недобре й нацисти, тому заважали розпочати зйомки. Проте похмурий сюжет завершується дуже оптимістично: загальна солідарність городян, включаючи навіть співтовариство «чесних» злочинців, залишає кіллера у викривальній самотності, у звідусіль помітній ізоляції. А ще Лангу присвячувалася фотовиставка, яка в дусі німого кіно — без слів — демонструвала наочно, звідки народжуються вражаючі кінообрази цього майстра. Подібне мовчазне кінознавство, як і власне «німе» кіно, для нас поки що — далека мрія. Завидки беруть. Проте акція Гете-інституту попутно довела давно відоме: ми також можемо, коли захочемо. Залишається опанувати мистецтво хотіти на «їхньому» рівні.
На фото: Кадр з «Мегаполісу» Фріца Ланга (1926).