— Ваша вистава розпочалася цікавим сюжетом: ви намагалися відтворити неймовірне зусилля, з яким народжується звук, вимовляється слово. З чим пов’язані ці зусилля, і чи маю я рацію, кажучи, що саме мова стає об’єктом вашої мистецької інтерпретації?
Вікторія Ханна: Мене справді дуже цікавить мова. Сюжет, з якого починається дійство, мабуть, із мого дитинства. Я пригадую, як ще не могла вимовляти слова, коли рот не слухав мене. Для народження кожного слова справді були необхідні величезні зусилля. І тоді я замислилась: а що відбувається перед тим, як народжується слово? І що це за інтенція, з якої все починається? Очевидно, спочатку є якесь відчуття, потім ви трансформуєте його у слово, і далі відчуваєте слово фізично — склад, чи звук. Ця дія також є наслідком бажання вашого тіла — інакше ви нічого не зможете вимовити. При вимові слово виходить із вас. Отже, це діалог із собою: бо коли ви говорите, ви також і чуєте себе. Власне, говоріння — це діалог з тим, що ви чуєте. Пригадайте, як розмовляють глухі: в них немає цього діалогу, вони не налаштовані на самих себе.
Я не вивчаю науку про звуки з книжок. Те, що ви почули, — це моя власна інтерпретація звуків. Мене дуже цікавить зв’язок між словом, складом, приголосними й голосними. Цікаво, як ці «дрібнички» впливають на значення слова, і як один і той самий зміст відтворюється в різних мовах, який зв’язок між місцем творення звуків та їхнім значенням. Мова пов’язана з тілом. В ньому є певні місця, де творяться звуки кожної мови, — їх багато і вони різні.
— А що тоді для вас означає «говорити тілом»?
В.Х.: Звуки одних мов творяться у горлі, інших — у роті, деякі мови мають багато грудних звуків. Це дуже складне, глибоке явище. Мова — дзеркало, яке відбиває ціле тіло. Коли я почала грати, багато думала про те, що мені зовсім не варто просто виголошувати монологи івритом. Не можу, наприклад, читати Шекспіра цією мовою — адже немає між ними зв’язку. Навіть співати на івриті не так вже й легко. Я часто себе запитувала, чому? Нарешті, я почала розуміти. В Ізраїлі з івритом багато проблем. Звичайно, з одного боку, це дуже стара мова, цією мовою ми читаємо Біблійні тексти. З іншого боку, це дуже нова мова — ніхто не розмовляв нею раніше, це не дозволялося. Вона відновлена, однак ми досі не користуємося нею в побуті. Так само, як не говорять на санскриті чи латиною. Але кожна з цих мов мала своє довге життя, нею говорили багато поколінь, кожне з них дало мові якийсь окремий вимір, рівень буття.
Усі євреї, які приїхали з різних країн, зібралися в Ізраїлі для того, аби відбудувати свою країну. Певною мірою це була божевільна ідея, адже протягом довгих років євреї жили розкидані по всьому світі. Їх об’єднувала тільки мова, алфавіт, священні книги, написані цією мовою, свята. Втім, ця спільна мова не мала усного вияву, вона зберегла лише письмо. Єврейська культура — культура книг. Але вимова — дуже важлива річ. Наша мова чимось близька до арабської, її звуки утворюються горлом. Євреї довго жили, в умовах європейської культури, і органи, за допомогою яких творяться звуки цієї мови, у них стали трохи іншими. Таким чином, нинішній варіант мови й досі відрізняється від первинної. Мій батько походить з Єгипту. Він говорить на івриті, який дуже близький до тієї давньої мови. Власне, всі євреї, що походять з арабських країн, мають таку вимову. Однак, оскільки Ізраїль відтворювали саме євреї — прибульці з так званих європейських країн, ця стара традиція нехтується. Так само, як на ваших вулицях не чути української мови. І навіть нова генерація намагається спілкуватися не вимовою своїх батьків, а вимовою європейських євреїв. Коли підсміюються над нецивілізованими, примітивними людьми, імітують ту стару мову, її звуки. Завжди запитувала себе, чому ж так? Чому іврит, ця священна мова, якою написано стільки книжок, втратив свою вимову?
— А які твої особисті стосунки з цією мовою?
В.Х.: Я також, напевне, не маю її у своєму тілі. Вона вся у роті. Коли я збираюсь вимовити якийсь старовинний текст, я ніби збираюся його з’їсти. І таке налаштовування допомагає мені збагнути, що ж таке іврит. Я хочу його собі повернути. Коли я раптом переходжу на цю мову, мене запитують, якою мовою я говорю, адже вона звучить, як арабська. Та саме так говорить мій батько — як говорять рабини в арабських країнах. Звичайно, поки що я не спілкуюся на івриті у повсякденному житті, але постійно відроджую цю мову. У своїх п’єсах я граю лише себе, свою власну потребу говорити про це. А я прагну сама віднайти цю мову.
— Як ви, людина традиційної культури, перебуваєте у сучасній?
В.Х.: Коли я чую гіп-гоп, я перш за все згадую ритм старовинних текстів. Це, звичайно, означає, що сучасна музика має дуже глибоке коріння, втрачена лише сила звучання мови. З цих старовинних текстів я навіть робила пісні у стилі гіп-гоп. Між іншим, такий діалог також належить до нашої традиції. На полях старовинних текстів завжди писалися коментарі. Моя робота — це також своєрідний коментар.
— Мар’яно, а як відбувається твоя гра з мовою?
Мар’яна Садовська: Мене страшенно цікавить межа — місце, де закінчується мовлення і починається спів. Коли для вираження почуттів уже бракує простих слів і навіть не вистачає поетичних — починаєш співати. Пригадуєте «Марусю Чурай» Ліни Костенко: «Сказати… не можу, а от у пісні виспіваю все». Записуючи пісні, я не могла не дивуватись, як із суперечки, спогадів, зауважень раптом починається спів, так що вловити початок, зауважити межу майже неможливо. Починають співати без приготування, настройки, попередження. Часом коментар є органічною частиною пісні, який з’являється поміж складів одного слова. Колись у Сварицевичах, на Поліссі, на свято Трійці я була свідком, як молода жінка голосила над могилою батька. Її «співо-розмова» перепліталась з побутовими зауваженнями: «Ой звідки тебе виглядать» чи «Подайте мені води, бо захрипла вже». Простіше інакше розмовляємо з живими, а інакше з померлими. По-іншому звертаємось до рослин, тварин, до стихій, до Бога. Кожна пісня — це своєрідна розмова, звертання, закликання, діалог. І тут ще один важливий для мене аспект — сила звучання окремих складів, співзвуччя. Деякі обрядові пісні, наприклад, весільні — це своєрідні речитативи, побудовані на промовлянні, скандуванні якихось заклинань. Мене цікавить мова як молитва, її вертикальний вимір, повторювання якихось фраз, які мусять тебе напевно з’єднати з якимось вищим світом. Ці слова не просто передають певну інформацію, а вони мають своє надзавдання.
— Розкажи про гурт «Евое», який ти з іншими митцями створила в Дюссельдорфі.
М.С.: «Евое» — це вигук на славу бога Діоніса у Стародавній Греції, на славу бога покровителя театру, в якому поезія, музика і танець були нероздільні. Тому ми й вирішили обрати таку назву. Об’єднує нас нестримне бажання виступити всупереч попсовим потребам «цивілізації» — творити динамічне, пристрасне, палке, бунтівне мистецтво. Ми віримо в те, що слово має величезну силу. Словом можна замовити, заворожити, зашептати, проклясти. Зі словом треба бути особливо обережним. Зрештою, Ним було створено світ.
Я відчуваю мову фізично. Вона має і форму, і запах.
— Та все це стосується перш за все рідної мови, а от як ти пояснюєш постійну співпрацю з митцями — представниками інших культур? Що дають тобі такі перетини?
М.С.: Цікаво, що я спеціально не намагалася шукати контактів. Вони виникали самі, знаходилися люди, відкривалися двері. Таку потребу, очевидно, сьогодні мають дуже багато людей, й, звичайно, митців. Можливо, не всі можуть пояснити, чому саме, але вони просто йдуть назустріч один одному. Мене завжди захоплювали порівняння — відкривати подібні символи, образи, архетипи, музичні формули. Я не науковець — мені можна фантазувати. Найменше мені хотілося замикатися на українськості. Я завжди прагнула зустрічей з іншими культурами. Адже тільки з перспективи, з віддалі починаєш насправді бачити скарби у власному домі. Я мала велике щастя, працюючи в театрі «Гардженіце» (Польща), подорожувати до місць, де ще збереглась жива і пульсуюча традиція. На коптійському весіллі в Каїрі я співала українські народні пісні, в ірландських селах у відповідь на меланхолійні балади — лемківські і т.д.
Шукати паралелі не означає уподібнюватись. Навпаки — унікальність і неповторність кристалізуються у співставленні, співзвучанні, в діалозі. Я не маю остаточної відповіді на запитання, звідки у мене ця потреба знову і знову їхати в села. Просто, коли довго перебуваю у мегаполісі, поза Україною, відчуваю, ніби мої пісні міліють. І тоді єдиною радою є подорож, дорога туди, де не тільки люди, де кожне дерево, рослина наповнені звучанням, співом. Де живе пам’ять.
Мені, звичайно, хочеться, аби й бабцям у наших селах краще жилося, аби там з’явилися дороги, тепло в хатах, вода, умови добрі для життя тощо. Але також і страшно — бо парадокс, коли дивлюся на цівілізовані села деяких високорозвинених країн, усвідомлюю, як цивілізація нищить усе те, заради чого ми долаємо кілометри. І не знаю, чи їм вже захочеться у якусь мить кинути все та співати, ділитися тим, що береже пам’ять. Моя улюблена австралійська легенда вчить, що коли виростаєш, треба вирушати в дорогу, слідами прабатьків, виспівуючи світ — тим самим повторюючи акт творіння, створюючи світ наново.
— А як твоя особистісна інтерпретація співіснує з традиційною піснею?
М.С.: Я не співаю точно так, як співають бабці. Пісня народилася дуже давно, а я живу сьогодні. Але всіх «злочинів» я навчилася від них. Коли їх збирається кілька з різних сіл, починають сперечатися, як треба певну пісню співати, й кожна каже: «А в нас співають не так!». Тому я теж дозволяю собі відійти від усталеного, віднаходжу свій особистісний варіант. Якщо записати не гуртовий спів, а кожну бабусю окремо, то можна почути, скільки там буде індивідуального, орнаментів, зітхань, словесних вставок, переплетінь говоріння та співу, всього такого, що й відтворити неможливо. Я приймаю від них пісню та відкриваю у ній, наприклад, сучасні ритми, адже я сучасна людина і «маю на це вухо». Тому співаю її як можу — своїм голосом, своїм досвідом і життям.
|