Наприкінці минулого року Колегіум Східної Європи, що знаходиться у польському місті Вроцлаві, видав книгу під інтриґуючою назвою «Nie jestesmy ukrainofilami» («Ми не є українофілами»). Книга являє собою антологію польської політичної думки переважно ХХ століття щодо України й українців та охоплює виступи видатних діячів, представників різних політичних течій і таборів, але — що прикметно — виступи проукраїнські, позитивні щодо української ідеї в цілому та в конкретних історичних деталях. Текстів, написаних у часовому проміжку з 1891 по 1985 рік набралося чимало — обсяг виданої у Вроцлаві антології перевищує 400 сторінок. Іншими словами, вони, поляки, завжди в наш бік дивилися і про нас думали. І, як виявляється, думали не тільки погано.
Головна ідея книги — показати, що представники проукраїнських лобі у Польщі ніколи не були звихнутими ірраціоналами, захопленими українською піснею чи степовою романтикою ідеалістами. Навпаки — відстоювання інтересів України було справою цілком прагматичною.
«Зараз ми перекладаємо цю книгу англійською, — розповів мені один з її видавців. — Ми будемо поширювати її в Брюсселі серед найвищих європейських достойників. Ми хочемо, щоб такі люди, як Романо Проді, почали хоч трохи розумітися на істинному стані речей».
До чого тут Романо Проді?
Передусім до того, що він є президентом Європейської комісії. Не так давно він сформулював українську перспективу гранично відверто: Україні навіть у віддаленому майбутньому немає місця в розширеному Європейському Союзі. Говорити про можливий вступ України до ЄС так само абсурдно, як про вступ якого-небудь Марокко. Туреччина — так, оскільки вона є офіційним кандидатом. Балканські країни — так, оскільки вони є «невід’ємною часткою європейського простору». Але Україна — ні.
Щиро кажучи, такого безальтернативного присуду на тему «І не сподівайтеся!» — хай навіть у приватному висловлюванні для газетного інтерв’ю — не чекав ніхто. Звиклося якось до невизначеності і непевності, до тупцювання на місці і періодичних млявих заохочувань із західного боку. Звиклося до повчань і напучувань, як звиклося вже до цілком безвідповідального слоґану про «велику 50-мільйонну державу у центрі Європи». І справа, вочевидь, не в тому, що пан Проді того дня просто встав з лівої ноги, за що «велика 50-мільйонна держава» і поплатилася. Справа, на мій погляд, у задавненому, глибинному стереотипі, який українська влада за всі 11 років державної незалежності так і не спромоглася подолати. Бо й долати нічого їй не хотілося.
Я не зовсім добре знаюся на цих речах, але здогадуюся, що для країн—кандидатів до об’єднаної Європи мусять існувати якісь економічні, юридичні, соціальні, політичні та інші параметри, внаслідок чого ці країни умовно можна поділити на «більш готові» й «менш готові» до вступу, чи то пак розширення. Мені як українцеві залишається орієнтуватися на отих других, тобто «менш готових», адже перші здаються вже загалом недосяжними. Отже, у зоровій пам’яті постають якісь румунські, албанські, сербські чи, скажімо, македонські ландшафти. (Під ландшафтом я, звісно, розумію не стільки географічно-природний краєвид, скільки соціальний та антропологічний образ). Або навіть Латвія, латвійська провінція — ні, не блискуче відмита Стара Рига, а саме малі латвійські містечка. Особисто я дуже люблю ці ландшафти саме за їхню запущеність, «незализаність», людяність. І тому, що в нас вони вельми схожі.
Отже, я ставлю собі запитання: чому за такої схожості цих ландшафтів усім їм — так, а нам — зась?
Не можу позбутися враження, що Межа, котра до кінця 1991 року являла собою західний державний кордон Союзу РСР, виявилася чимось значно суттєвішим, ніж сам цей державний кордон. Ще трохи — і я почну приписувати цій Межі суто метафізичні властивості. За винятком «леґітимної» Балтії, що її в Європі, як з’ясувалося, чекали замалим не з обіймами, весь інший пострадянський простір уявляється Заходові передусім територією, чи краще сказати, зоною «неуспішного» реформування старої системи. Не беруся судити, наскільки це саме реформування є «успішним» у тій же, наприклад, Румунії чи Болгарії. Але припускаю, що менеджерам ЄС простіше і зручніше зафіксувати імперію зла в її радянських межах.
Саме тому небуденні кошти, вкладувані сьогодні в модернізацію східних кордонів розширеного ЄС (вони ж — західні кордони колишнього СРСР), швидше за все, покликані зафіксувати статус-кво назавжди. Переконаний: вдруге таких мільярдів не знайдеться. Тобто, як кажуть у таких випадках, наш потяг уже пішов. Точніше, він от-от рушить (часовідлік до 1 липня 2003 року вже можна переводити у секунди), але для нас усе одно не лишилося квитків, до того ж ніхто з кондукторів не хоче впустити нас зайцями — ані до першого класу, ані до другого. Що залишається?
Особисто я не певен, чи подобається мені Європейський Союз. Як проект технократичний і бюрократичний, з недвозначною тенденцією до згладжування «шкарубких поверхонь світу», стерильності та штучності — звичайно, не подобається. Проте я не можу бути цілком послідовним у своєму ставленні до нього вже хоча б тому, що загроза не потрапити всередину цього монстра є куди небезпечнішою від загрози потрапити в нього. Іншими словами, з двох лих вибирають те, яке менше. Опиняючись поза межами цього утворення, ми ризикуємо назавжди лишитися при власній другосортності, меншовартості, пасивній невдоволеності — поза сучасністю, поза історією, поза майбутнім та поза вічністю. Нам залишатиметься наш традиційний «вибір нелеґалів» і щорічний Рік Росії в Україні. Іншими словами — сіра зона, тінь і животіння на узбіччі.
Але я маю в запасі й більш оптимістичний варіант. Мені здається, західні суспільства ще навіть і не підозрюють, що самі вони вже суттєво дрейфують «на схід». Тобто я маю не зовсім чітке уявлення, хто кого насправді проковтне внаслідок вже найближчого «розширення», не кажучи про наступні — з Албанією, Чорногорією та Туреччиною. Не виключаю виникнення унаслідок цього всіляких нових геополітичних дивнот і катаклізмів. Україна тим часом і далі кшталтуватиметься, болісно формуватиме свою ідентичність і з притаманною їй повільністю дозріватиме до того, аби на тлі цієї справді нової європейської реальності врешті зіграти свою власну вельми цікаву гру.
Шкода лише, що на той далекий час ані Романо Проді, ані навіть автора цих рядків уже не буде серед живих.