На початку наступного тижня — 23 вересня — у Києві виступить знаменитий «космічний музикант» Дідьє Маруані, чий проект Space, по суті, визначив розвиток електронної музики ще наприкінці 70-х ХХ століття. Цієї ж осені у видавництві «Глобус-прес» виходить і книжка Дідьє Маруані «Дванадцять монологів», над якою як упорядник і перекладач працював друг нашої газети Максим Ілляшенко (він же директор кінофестивалю «Молодість»). Сам Маруані вважає, що ця книжка — не мемуари, а лише розповіді про минуле, в якому було чимало незабутніх зустрічей. З люб’язного дозволу мсьє Маруані та пана Ілляшенка «ДТ» пропонує своїм читачам першими ознайомитися з кількома фрагментами з майбутньої книжки.
Свою першу мелодію я написав іще в десять років. Вона присвячувалася моїй мамі і була приурочена до свята — Дня матері. Це була пісня, і пізніше, коли я став професійним співаком, я часто її виконував.
Іноді мені було тяжко змусити себе піти на уроки музики в той час, коли мої друзі йшли поганяти м’яч чи поплавати в басейні. І, чесно кажучи, іноді це мене дратувало, терпіння було на межі. Музика позбавляла мене друзів, вимагала часу й сил. Потрібно було вигадати щось нове, що утримало б мій інтерес і стимулювало до занять. Батько відчув це й звернувся до свого брата, мого дядька, музичного видавця в Парижі:
— Тут Дідьє склав пісню, може, глянеш?
Пісня дядькові сподобалася, і він її записав. Цікаво, що заспівав пісню мій одноліток — хлопчик десяти років. Про це багато писали в той час: «Дідьє і Фаб’єн — десятирічні композитор і співак». До речі, вірші написав теж дуже талановитий хлопчик — Мішель Жордан... Таким чином усе зійшлося. Ну а випущена платівка справила на мене дуже сильне враження — я тримав у руках річ, яка містила частинку моєї душі. Я був гордий, що на обкладинці написане моє ім’я. Тепер я точно не шкодував про час, витрачений на музичне навчання! Як автор платівки я мав можливість вступити в композиторську спілку. Успішно склавши тест на фахову майстерність, я став наймолодшим композитором у спілці.
До того ж я отримав свій перший у житті гонорар — чек на суму, еквівалентну трьом євро. Тато довго зберігав цей чек і казав, що треба було б уставити його в рамку. Так і не знаю, куди він подівся...
Після такого «тріумфу» я почав писати музику регулярно...
…Хоча, можливо, я став би ветеринаром? Оскільки дуже люблю тварин, і в мене з ними особливі стосунки, особливий контакт. Навіть певна влада: наприклад, я точно знаю, що мене ніколи не вкусить собака. У моєму житті було кілька випадків, коли я вгамовував розлючених псів самою своєю присутністю.
***
У батьковій родині було семеро дітей, і майже всі вони пов’язані із шоу-бізнесом. Є понад сорок Маруані, які присвятили своє життя розвиткові музичного бізнесу у Франції. Свого часу мої родичі працювали з такими велетнями пісенного олімпу, як Моріс Шевальє, Едіт Піаф, Сальваторе Адамо, Джо Дассен, Жак Брель.
Батько багато працював — він був імпресаріо відомих артистів на Лазурному узбережжі. Нелегке нічне життя — казино, клуби, цирк. Спав уранці і вдень. Нами здебільшого опікувалася мама: вона була зразковою матір’ю, яка віддавала всю себе сім’ї. Взагалі, мої батьки були надзвичайно щедрі люди. Я тепер розумію, що жити тільки для себе немає сенсу, в такому житті мало радості. Але коли ти присвячуєш себе іншим — це велике щастя, головне — щоб у тебе в житті такі люди були. Знаєте, той-таки Білл Гейтс, котрий уже давно міг би не працювати, активно працює, займається благодійністю. Адже краще боротися зі СНІДом, ніж винаходити, скажімо, досконалий атомний човен чи новий винищувач. Якби бодай частина величезних грошей, що виділяються на озброєння, ішла на соціальні програми, то, можливо, у Франції нарешті не було б бездомних — ганьби моєї країни. А скільки у світі людей умирає від голоду? Кожен повинен допомагати людям, з якими його зводить життя. Коли я можу допомогти комусь, я роблю це з великою радістю.
Мій батько виріс у традиційній єврейській сім’ї, а моя мати була католичкою. Проте я ніколи не надавав великого значення релігії. Мене завжди дивувала мамина ревність у дотриманні церковних догм і настанов. Хоча релігійні свята мені подобалися завжди — адже ці дні ми проводили разом, і це було чудово! Але я агностик і не вірю в Бога тієї чи іншої конфесії.
Люди, які пережили клінічну смерть, свідчать, що Бог існує. Але для мене це не є доказом. Мене більше хвилюють трагедії цього світу. Чому від цунамі гинуть безневинні діти? Чому страждають добрі віруючі люди? Релігія має еволюціонувати разом із суспільством, наукою. Скажімо, мені незрозуміло, чому церква забороняє презервативи. Коли це було, щоб люди займалися любов’ю виключно заради народження дітей?! А обітниця безшлюбності в католицизмі, яка провокує педофілію серед священнослужителів? Чому священикам — дорослим, здоровим чоловікам заборонено створювати сім’ю?
Я — громадянин світу, і мені байдуже до релігій. Серед моїх друзів і християни, і іудеї, і мусульмани, і буддисти.
***
У мене були надзвичайні друзі. Жан Маре, наприклад. Я близько познайомився з ним у Каннах під час театрального фестивалю, де ми разом працювали. Я був щасливий, що доля звела мене зі справжньою легендою французького кіно і театру.
Я також був знайомий з найнеординарнішим художником минулого століття — Сальвадором Далі. Передісторія цього знайомства така: якось, років у вісімнадцять, я відпочивав у Греції на улюбленому острові європейської богеми — Ідра. Одного разу на вулиці я побачив яскраво нафарбовану жінку, років на двадцять старшу за мене, і зробив їй комплімент. Вона пильно подивилася на мене й сказала:
— Мій друг — дуже відомий художник, і він точно захоче намалювати ваш портрет. Залишіть ваші координати. Я зв’яжуся з вами в Парижі.
І вона справді мені зателефонувала.
— Дідьє, пам’ятаєте острів Ідра?
— Аякже, чудово пам’ятаю!
— Далі зараз у Парижі, у готелі «Моріс». Не могли б ви сьогодні ввечері скласти мені компанію й відвідати його?
— Так, звісно!
Мене відрекомендували Далі. Він шокував мене своїм естетством. Я провів із Далі цілий тиждень, буваючи в нього щодня. У нього завжди було до двадцяти відвідувачів — художників, музикантів, письменників, діячів культури. Було неймовірно цікаво спостерігати за генієм-безумцем. В один із днів біля готелю влаштували акцію — Далі вийшов на вулицю Ріволі з циліндром, заповненим гудроном: навколо галас, преса, телебачення. Далі був неперевершеним майстром епатажу громадської думки, сьогодні сказали б — королем маркетингу. Достатньо було йому встромити лампу в асфальт, і вона злітала в ціні. А як художник він беззастережно був генієм. Його роботи вражають! Він тоді саме приїхав з Іспанії, де був уже досить відомим, і збирався завойовувати французьку публіку. Щойно відбулася його перша в Парижі виставка — людей було негусто, картин не купували. Під кінець виставки він спалив сто п’ятдесят картин... І відразу всі приїхали подивитися на божевільного художника...Усі тільки про це й говорили.
Далі мені дуже подобався, як і його дружина Гала, якій він тоді казав:
— Бачиш, Гала, це Дідьє, молодий композитор. Тепер у мене є мій власний музикант.
І з цікавістю дивився на мою реакцію: він був провокатором. Щовечора він знову запрошував мене. Мені було всього вісімнадцять, і мене надзвичайно тішила така увага майстра.
А жінка, котра познайомила мене з Далі, не хто інший, як Аманда Лір — його коханка і муза, перший транссексуал...
Ми разом ходили по ресторанах, у Далі завжди збиралися люди, просили сфотографуватися, автографи. В одному великому ресторані на Єлисейських Полях він підписав скатертину і сказав юрбі, що тепер цю скатертину можна обміняти на ресторан!
Через тиждень знайомства Далі запросив мене провести три-чотири тижні в його будинку в невеличкому іспанському містечку Кадакесі. Тепер там будинок-музей художника. Він запропонував написати мій портрет. Це було так заманливо — стати безсмертним завдяки пензлю великого майстра. Я вагався — мене бентежило його оточення, його гості. В його будинку відбувалися дивні речі. Скажімо, якось я зайшов до туалету й помітив, що дзеркало у ванній з секретом, і хтось крізь нього спостерігає за мною із сусідньої кімнати. У мене, звичайно, на той час уже був сексуальний досвід, але зовсім іншого роду... Я підозрював, що в Кадакесі на мене очікують найнесподіваніші сюрпризи. Та й усі ці розмови про гомосексуальні уподобання Далі... Одне слово, від поїздки я відмовився.
***
Пам’ятаю, як під час турне по Радянському Союзу багато радянських людей зважувалися на відчайдушні вчинки — порушували правопорядок, ризикували багато чим...
Особливо мені запам’ятався один випадок. Останній концерт наших перших гастролей у Радянському Союзі. Вже зіграно 20 концертів на найбільших сценах Москви, Ленінграда і Києва. Гастролі пройшли вдало, ми збирали повні зали і більш як півмільйона глядачів. Під час наших виступів глядачі, а особливо молоді дівчата, часто дарували нам квіти — троянди. Пам’ятаю, що в той час троянди були дорогим задоволенням. Та й подарувати нам квіти було непросто — сцену оточував кордон із міліціонерів. І раптом, після чергової композиції, коли одній з дівчат вдалося піднятися на авансцену, її відразу схопив і кинув на землю міліціонер. Я був шокований його вчинком! Як?! З людиною, яка тримає в руках подарунок, квіти для музиканта, і абсолютно мирно піднімається на сцену, поводяться так жорстоко, ніби вона бандитка! Не контролюючи себе, я підійшов до краю сцену і на очах п’ятнадцяти тисяч глядачів вдарив міліціонера ногою в обличчя... Публіка на мить завмерла, але відразу пролунали гучні овації. Глядачі аплодували і впродовж десяти хвилин кричали: «Браво, Маруані!». Я здійснив неймовірний для радянської людини вчинок — ударив представника влади! Влади, здатної і за меншу провинність запроторити людину в табори або й просто фізично знищити. П’ятнадцять тисяч моїх глядачів побачили, що й влада може дістати по пиці. Після цього концерту до мене підійшов чоловік, який тримав на руках маленьку дитину, і зі сльозами на очах дякував:
— Спасибі вам, але не від мене, а від моєї дитини, яка бачила ваш вчинок і запам’ятає.
***
Головне враження від перших гастролей в СРСР — шок. Було так багато всього і негативного, і позитивного, що ми спочатку не могли вмістити й усвідомити всі враження від пережитого. Повернення до Франції було жахливим. Місячні гастролі змучили нас настільки, що всі ми були фізично й морально дуже виснажені. Я відразу подався на Атлантику відпочивати. Тримався у формі тільки завдяки моїй сім’ї, батькам. З їхньою допомогою все проходило набагато легше. На гастролях разом зі мною були дружина і син. Коли я повернувся, то насамперед пішов до супермаркету за покупками — щоб знову відчути реальність. Адже під час подорожі про мене піклувалися інші... Коли тебе обожнюють фанати, коли тебе звеличують, оточують пильною увагою, про тебе з усіх боків розповідає преса, коли ти чуєш нескінченні компліменти й оплески — дуже складно залишатися адекватною людиною. І якщо з твоєму житті трапляється такий крен, то потрібна дуже істотна противага, центр інтересів має бути поза музикою, наприклад, у твоїй сім’ї. Та коли ти в центрі уваги найгарніших дівчат, у тебе вічні амурні пригоди — сім’ю створити дуже складно. Мені пощастило, що я не втратив голову. Ще в юності я дуже хотів мати сім’ю, пустити коріння. Якби в мене був вибір: сім’я або музика — я вибрав би друге. Недарма мій астролог сказав, що мій знак у картах таро — людина, яка двома ногами міцно стоїть на землі.