Микола Ставрогін — В.Вєтров, Петро Верховенський — А.Хованський |
Якби, як наполягали деякі безумці, ми протистояли мовчанням і не робили фільмів, спектаклів, не писали книжок і музики, Польща була б сьогодні... Білоруссю
З інтерв’ю Анджея Вайди
Театр «Современник», очолюваний Галиною Волчек, попри бурхливі події, що відбуваються в нашій країні, приїхав з гастролями в розцвічений помаранчевим Київ. У репертуарній афіші — довго виношувана Майстром (Аджеєм Вайдою) мрія — спектакль «Біси» за однойменним твором Федора Достоєвського.
Для автора «Біси» були книжкою «програмною», точкою відліку духовного очищення, спробою порятунку від темних сил. Для Альбера Камю, який колись зробив інсценівку цього роману для театру, — спробою вкотре намалювати західному світу огидний груповий портрет тоталітаризму. Для Анджея Вайди, який, як і раніше, вірить, що мистецтво здатне змінювати світ, це четверте, нарешті мовою оригіналу, звернення до «Бісів» — не лише втілення більш ніж тридцятирічної мрії, а й можливість поговорити з глядачем про насущне. Адже біси, змінюючи зовнішність, лексику, продовжують виповзати з усіх кутів, захищаючи свій темний світ брехні, лицемірства та вседозволеності.
Режисер не калькує спектакль, поставлений ним до цього чотири рази в різних країнах світу — від Польщі (знаменита краківська постановка), через Європу та Америку до Японії. Хоча і використовує основні елементи сценографії, знайдені дружиною і соратницею Крістіною Захватович ще в давньому польському спектаклі. Сіре похмуре небо — швидше дух постановки, ніж повторення. Вайда ж «переводить» із постановки в постановку «чорних людей» — чи це прислужники сцени дзанні, чи ті, хто веде на очах публіки ляльок у японському театрі — куроко, чи це самі біси, які зусібіч оволодівають людьми, дістаючи з дна їхніх душ всю каламуть.
Для самого ж «Современника» цей спектакль у репертуарній афіші не менш важливий, ніж «Крутой маршрут», що йде на його сцені, і за змістом, вируванням пристрастей, камертоном правди та акторської щирості не застаріває, переконуючи глядачів і світ у своїй сьогоднішній актуальності.
Можна пред’являти скільки завгодно претензій театру й постановнику, що стосуються відповідності або невідповідності літературного оригіналу театральній інтерпретації — у театру й літератури різні закони. Ще Камю, написавши «Одержимих», явив театру лише одну романну лінію. У цих рамках Вайді було тісно ще в Кракові, а в Росії він «дав волю акторам», які добре знали текст першоджерела, дозволивши їм включати окремі репліки й навіть сцени. Як, наприклад, читання капітаном Лебядкіним (запаморочливо точна робота Сергія Гармаша) байки «Таракан». Майже недоступні для втілення, завжди «придумані» Достоєвським, досить схематичні жіночі образи «скорилися» не лише Олені Яковлєвій, яка зуміла виписати яскравими мазками Хромоножку, а й Ользі Дроздовій (Лізавета), і Тамарі Дегтярьовій (Ставрогіна).
Кожний з артистів чітко веде свій характерний лейтмотив. Метушливо-жалісний краснобай, невиправний ідеаліст Степан Верховенський (Ігор Кваша). Однозначний Шигалєв (Олександр Кахун) зі своєю теорією «соціальної рівності», при якій 10% процвітають, а 90% покірно і мовчки обслуговують. Огидний неук, позбавлений всяких моральних принципів, Петро Верховенський (Олександр Хованський), який рветься до безроздільної влади над людьми. І страшний своєю чорною двоїстістю головний для Достоєвського персонаж, зламаний біс-титан Микола Ставрогін (Владислав Вєтров), «казалось бы писаный красавец, а в то же время будто и отвратителен» — головна «ремарка» у тексті письменника.
Спектакль не обіцяє легкості сприйняття, у ньому немає звичної сучасному комерційному театру легкості, він закликає знати першоджерело й думати. Думати, щоб розглянути сучасних бісів, які шукають будь-яку лазівку, не шкодують коштів для брехні і прагнуть правити німотною масою.
Перший показ «Бісів» в «Современнике» пройшов 14 березня. Цього дня Росія майже одноголосно вибирала свого президента. У цей день палав Манеж. Російські політтехнологи тільки розпочинали підготовку до майбутніх виборів у нашій країні. А я з артистами розмовляла про вже готовий спектакль.
Ігор Кваша
— «Біси» для вас знаковий роман? Кого вам хотілося б там зіграти і чому?
— Вайда сам мені сказав, і, думаю, правильно: якби ми тоді, тридцять років тому, ставили, ти б зіграв Петра Верховенського.
— Кілька днів спектакль уже йде для глядача. Яке сприйняття, чи є контакт із залом?
— Учора так, сьогодні — не дуже. ...Я повсякчас боявся несприйняття. Вважають, що прем’єрний зал — найважчий. Та спектакль йшов чудово. Це мене дуже здивувало. У мене все одно залишаються побоювання. Це дуже складний твір, і Камю написав дуже фрагментарну інсценівку. Глядачі не зобов’язані читати роман, не зобов’язані його пам’ятати, але я сподіваюся, що вони його сприймуть.
— Театр «Современник» швидше для молодого глядача, позбавленого громадянських начал, що були сильними в 60-х. Чим для цього молодого глядача може бути такий спектакль?
— Він не має сприйматися як політичний, громадянський. Це спектакль про те, у чому ми живемо, що ми собою уявляємо. Дуже багато больових точок...
Сергій Гармаш
— Сергію, вам колись доводилося зіштовхуватися у вашій творчості з Достоєвським?
— Достоєвський зіграв вирішальну роль у моїй долі в театрі «Современник». Ми на перегляді показали уривок, який худрада вже колись бачила, — «Розмова на великій дорозі» Тургенєва. Вони подивилися, а потім кажуть: «У вас ще є щось?» Відповідаю: «Монолог», Достоєвський, Дмитро Карамазов. Я його прочитав від початку до кінця. Це була перша серйозна зустріч. Дипломна робота. Дуже допоміг мій педагог Володимир Богомолов. Відтоді я назавжди зрозумів, що Достоєвський — професіональна частина роботи актора. Якби запитали, що обов’язково має грати актор — я передусім назвав би Достоєвського. Саме для усвідомлення, для проникнення в професію. Для розкриття власних внутрішніх можливостей.
— А з людської точки зору, що для вас «Біси»?
— Уперше прочитав «Бісів» студентом, потім перечитував. Щоразу, коли читаєш роман, знаходиш щось нове для себе. З найпершого читання зрозумів: Достоєвський — пророк. Він пише, що колись, у XXI столітті, якась людина розріже Сикстинську Мадонну на частини в ім’я всесвітнього торжества свободи, рівності та братерства. Коли письменник закидає таку думку аж на 150 років наперед, а ти, живучи в XXI столітті, відчуваєш це шкірою, стає зрозуміло, що маєш справу з пророком.
— Ви дуже яскраво малюєте образ капітана Лебядкіна. Це один із узагальнених образів. Що для вас головне в Лебядкіні?
— Ніколи не ставлю завдання щось витягнути з публіки. Мене вчили отримувати задоволення від перебування на сцені. Колись Алла Тарасова запитала в студентів: знаєте, чим відрізняються сльози на сцені від сліз у житті? На нашому курсі ніхто правильно не відповів. Вона сказала: плачете ви на сцені чи з радості, чи з горя, вони доставляють величезне задоволення. Тому працюємо ми для того, щоб відчути момент, коли можеш злитися з тим піджаком, у який одягнений, відчути моторошну тишу залу, момент єднання з ним. Лебядкін — паяц, поет-графоман, п’яниця, тиран, боягуз. Це дуже яскраві якості. Графомани — цікаві люди.
— А якби вам дали можливість вибрати роль у «Бісах»?
— Радий, що зіграв Лебядкіна. Спочатку трохи лякався. Взагалі я б із задоволенням зіграв Кирилова. Він у нас вийшов нерозкритим. Це величезна, найцікавіша роль, на межі істерики, філософії, розпачу, страху. Роль могутня. Зіграти таку людину, від якої мороз поза шкірою йде, який може віддати життя за свою маячну ідею, це не епатаж. Це виклик поняттю вчинку, поняттю страху. Мені цікаво.
— А вам не здається, що в «Бісах» усі пороки людські «розподілені» по персонажах?
— Ви знаєте, таке можна й у «Карамазових» знайти... «Біси» — найсучасніший роман Достоєвського, хоч як це парадоксально. Почитайте сьогоднішні газети. Усе в «десятку»! Мало того, що він перелічив усі пороки, — роман страшний. І позбутися цього страху важко, оскільки це реальність. Реальність, яка нікуди від нас не пішла. І от, мені здається, загадка роману в тому, що автор захлопнув двері й не залишив щілини. І в результаті став сучасним. Він ніби написав заповіт і опечатав його, щоб не можна було відкрити. У будь-якому іншому романі є каяття. У «Бісах» — лише темрява й чорнота. Я завжди уявляв «Біси» голими осінніми деревами, намоченими дощем, ніби осінь ніколи не закінчиться.
— А як працювалося з метром?
— Мені було комфортно з першої секунди. Усе розумів. Коли розпочинали, Вайда розповів про свої відчуття. Дуже лаконічно розповів... Я був готовий до того, що Вайда, людина інтелігентна, приїхавши ставити в Росії «Бісів», розраховує на підготовленість. Він кожному видав стільки, скільки потрібно. Інша річ, що російські актори розбещені тривалими репетиціями. Вайду треба було дуже уважно слухати. Мені дуже сподобалося. Він любить акторську породу.
— Коли роман «Біси» було вперше опубліковано, критики назвали його памфлетом...
— Поруч із Достоєвським у той час був такий солодкий Тургенєв, непоганий Гончаров, а це література іншої якості. Не памфлет. Це «послання в пляшці». Достоєвський розповів про початок XXI століття.
— Ви розцінюєте сьогоднішню постановку Вайди як акт творчий чи політичний?
— Намагаюся не відповідати на такі запитання. Не оцінюю спектакль, в якому граю.
— Як ви вважаєте, глядач спектакль прийняв?
— Мені здається, у цього спектаклю буде важка доля. З ним потрібно дуже бережно поводитися. Половина публіки Достоєвського не читала. Це основне лихо.
Владислав Вєтров
— Ваші враження після першого прогону на публіці.
— Спектакль тривав три з половиною години. Була повна спустошеність, якийсь приголомшливий ефект як у глядачів, так і в акторів. Згусток чорної енергії нависав над сценою. Мене завжди це хвилювало. Вважаю роман Достоєвського гуманним. Домінуюча інформація про те, як швидко добро піддається роз’їданню зла, — гуманна ідея. Як хороша людина стає підлою, як вона йде на злочин?
— Для вас «Біси» — роман-пророцтво чи він у низці творів російської літератури, які старанно розбираються у витоках, причинах і в трансформації добра й зла?
— Важко сказати, не задумувався над цим запитанням. Та якщо це й пророцтво, то на найближчий час. Передчуття якогось глобального перевороту. Тоді атеїзм знаходив силу, панував нігілізм. Там є якісь архаїчні речі, на нинішній погляд, вони вже здаються не такими болісними, дитячим белькотінням здаються.
— Що є біси? Як ви це розумієте?
— Слабкість. Небажання бути сильним духом. Це і є поразка.
— Слабкість — це сумнів?
— Так, звісно. У будь-якому випадку, коли людина переконана, що вона потрібна Богу і Бог її любить... В основному доводиться напирати на свою значимість.
— Вайда — живий класик. Наскільки ця робота розрахована на глядача майбутнього?
— Мені здається, пан Анджей трохи простодушний. Він про людей думає краще, ніж вони є насправді. Він не агресивний. Це таке покоління. Всі сили пішли на боротьбу, і тепер, коли вони вільні від політики, все віддають мистецтву.
— Чи актуальна сама тема сьогодні?
— Тема ця актуальна завжди. Інша річ — спосіб викладу, щоб вона звучала актуально сьогодні.
— Якби ви зі своїм сином розмовляли про Достоєвського, що сказали б?
— Йдеться про порожнечу. Коли людина намагається знайти силу, має бути якийсь напрямок... Може, коли людина шукає сили в тому, що під рукою, врешті-решт виходить порожнеча. Хоча якийсь учинок, для себе лише, ти здійсниш. Зрозумієш, що таке людина, на що вона спроможна. Злочин — не спосіб пізнання.
— Ставрогін для вас живий персонаж?
— Він дуже суперечливий. Тому ніхто не знає, як його грати та як до нього ставитися. Мені здається, Ставрогін живе, щоб догодити власній ідеї. Він навіть десь романтик. Людина, наділена такими якостями, напевно існує.
— Жінки якимось чином впливають на Ставрогіна?
— Це запитання не до мене, а до Вайди. Ставрогін — якась таємниця. І незрозуміло, як він ставиться до тієї чи іншої жінки. Чому він з’явився в цьому місті? Він сам цього не знає. У мене ця роль викликає безліч запитань. Граю її на не до кінця сформульованих відчуттях.
— Для вас особисто що таке біси?
— Біси — сумніви, із якими потрібно боротися. Це порожнеча, непевність, неможливість зорієнтуватися. Всесвітня апатія та вседозволеність. Ставрогін боїться втратити відчуття життя.
— Як режисер складав для вас схему образу?
— Ця людина не показує, що в неї всередині та своє ставлення до подій. Начебто вона з іншого спектаклю. Це дуже складно. Людина все-таки органічна за своєю природою.
Олена Яковлєва
— Олено, «Біси» — актуальний роман?
— Мені дуже важко визначитися... У мене до Достоєвського дуже складне ставлення. Ця інсценівка допомагає більше зрозуміти його. Захворювання на сказ у людей загострюється навесні та восени, у нас зараз дуже підхожий момент для постановки «Бісів».
— Для чого Достоєвському потрібні жіночі образи?
— Мені здається, чоловічі образи в нього набагато яскравіші та емоційніші за жіночі.
— Як працювалося з Вайдою?
— Спочатку ніхто не вірив йому, казали: а чому так, а не ось так? Він терпляче пояснював. Пан Анджей точно знає, чого він хоче.