За короткий (осінній) період у двох архаїчних громадських структурах - Спілці кінематографістів України та Спілці театральних діячів України (НСТДУ) - відбулися раптові кадрові зміни. Ці Спілки, що переживали за останні роки далебі не ренесанс, несподівано очолили різні люди, представники одного покоління - сорокалітні. Пост здав, пост прийняв. Їм і присвячується цей пост.
З'їзд НСКУ (Національної Спілки кінематографістів України) проходив днями у Будинку кіно. Під грифом "позачерговий". Формальна причина чергової зустрічі любителів кіно: до кінця 2016-го треба внести й зареєструвати в Міністерстві юстиції зміни до Статуту кіноспілки, привівши його у відповідність до вимог чинного законодавства і зберігши для цієї ж спілки статус неприбуткової організації.
До речі, аналогічний маневр має здійснити і НСТДУ (театральна), зберігши й свою організацію як неприбуткову, а то буде ще гірше, ніж погано.
За підсумками позачергового з'їзду кінематографістів - саме слово "з'їзд" новому поколінню художників помітно ріже слух, - новим очільником кіноспілки обрано режисера Тараса Ткаченка. Висувався, правда, актор Артур Лі, але, чесно кажучи, не бачив його в жодній картині, тому, даруйте, нічого додаткового повідомити не можу.
Тарас Ткаченко заздалегідь опублікував передвиборну програму. У перших рядках якої констатував: "На жаль, роль Спілки, як потужного інструменту соціального і професійного захисту неухильно знижується..."
І ось програмні тези від нового голови, що складаються з шести пунктів: 1) реалізувати ідею кіноспілки як об'єднання професійних гільдій; 2) залучити до кіноспілки продюсерський цех; 3) створити на базі кіноспілки консультаційні й навчальні центри, а також центр профзахисту; 4) модернізація Будинку кіно та повернення йому статусу фестивального центру; 5) робота з молоддю; 6) участь у законотворчих процесах.
Стисло і зрозуміло.
Тарасу Ткаченку - 40. Викладає на кінофакультеті університету ім. І.Карпенка-Карого. Його короткометражні фільми відзначені критиками та фестивалями. Не один рік він знімав і, слава Богу, все ж таки зняв "Гніздо горлиці", в якому свою останню головну роль зіграв талановитий Віталій Лінецький. Вигляд у нового голови - досить упевнений, навіть вселяє відчуття надійності розтривоженому старшому кінопоколінню: все ж таки всіх не розжене, а, безперечно, багатьох пожаліє.
Про це він, до речі, сам і каже в програмі - про проблему соціального захисту членів спілки. Але тут-таки сам себе й осмикує (в документі): "А що ж робити, аби утримати позиції в соціальному захисті?"
Справді, а що ж тут робити, коли, практично, всі творчі спілки в Україні - бідні як церковні миші?
В окремих, як у кінематографістів, правда, вирував хоча б творчий запал, завдяки Сергію Васильовичу. Але навряд чи це позначалося на масштабах і потребах соціальних гарантій.
Та якщо кіноспілчани мають хоча б дах над головою (в Будинку кіно), то театрали, як відомо, рік у рік орендують скромні апартаменти в популярному будинку навпроти знесеного Леніна. Праворуч (на приміщенні) - вивіска Департаменту культури столиці, а ліворуч - Бюро похоронних послуг. На жаль, табличка навіює різноманітні метафізичні смисли.
Національну Спілку театральних діячів, за підсумками недавнього з'їзду в Будинку актора (під яким, до речі, теж періодично ходуном ходить земля), очолив театральний режисер Богдан Струтинський. Йому - 46. Він - художній керівник і директор Київської Національної оперети. Чоловік такої непогамованої активності, що не встигаю крутити головою, відстежуючи всі процеси, пов'язані з його безпосередньою діяльністю. Фестивалі, конкурси, концерти. Міжнародні проекти. Зовсім недавно - майстерня молодих режисерів музичного театру.
Ну й, у руслі старовинної приказки - мовляв, зустрічають усе ж таки за одежиною, він привів одежину свого театру біля стадіону практично в ідеальний вигляд. Позолота, гламур, червоний оксамит. Я хочу там жити.
Оперетою він керує з 2003-го. Тобто це майже героїчний період керівництва конкретним театром, який складається, в тому числі, з невловимих месників та неприборканих норовливих, що з'їли не одного героя СРСР. Цей керівник, очевидно, згадав приказку Г. Товстоногова, якою той приборкав свого часу апетити старого БДТ: "Я - неїстівний!"
Недавній театральний з'їзд, як і всі аналогічні зібрання, за словами учасників, проходив дуже емоційно. Не дивно. Середній вік учасників таких засідань - 70+. І це не межа. Може бути й 90.
Природно, ті й інші спілки, згідно з природними циклами, поступово і помітно - старіють. Оновлення і приплив свіжої крові - "все складно". Творчу молодь сьогодні тотально цікавить інша спільнота - СВС, як ніби Спілка Виробників Серіалів. І на тому "з'їзді" юних багатеньких Буратіно завжди буде незаперечний кворум.
А теперішні спілки, і театральна, і концертна, і кінематографічна (і всі інші), у найбільш піднесеному значенні наступного словосполучення, - ніби клуби чудесних пенсіонерів за колишніми професійними інтересами.
І в цьому немає абсолютно нічого поганого чи принизливого.
Але й нічого конструктивного і прогресивного в цьому теж - немає.
Творчі спілки в поточну нашу епоху переживають справжню кризу - ідей, задумів, інновацій. Про кризу фінансів навіть безглуздо каркати.
І товариство українських театралів (засноване 1944-го), і товариство українських кінематографістів (засноване 1958-го) - по суті своїй були ідеологічними навколосталінськими утвореннями. Що колись сито годувалися з невичерпного джерела державних щедрот, яке годувало-напувало ідеологію й пропаганду, - у вигляді таких ось різних, але системно послужливих спілок.
З 90-х ХХ ст. ці ж таки спілки переживають не те щоб драми ідеологічні (шапки й вивіски стрімко змінилися). Саме до зміни ідеологій прилаштуватися неважко. На першому плані часто тут була - розгубленість. Перед періодом дикого накопичення капіталу. Перед новими писаними і неписаними правилами соціально-політичних ігор, у яких таким колишнім спілкам відводилося дедалі менше й менше місця.
Багато людей чесно й корисно працювали всередині таких структур, але за складний час - час дикого накопичення - різні спілки, як відомо, "розгубили" стільки колишніх радянських "активів", що навіть Шерлок Холмс вкупі із забороненою в нас телеКаменською не знайдуть ні крайнього, ні винного. Тут, як мовиться, "пропало все". Майже все.
І теперішні 40-літні, що утвердилися на українському художньому горизонті у різних сферах прекрасного, хочеш не хочеш, стають активними гравцями, яким, можливо, і належить знайти "зникле безвісти"? І ці відносно молоді люди потрібні відносно старим спілкам ще й з огляду на свій корисний вік, себто соціальну активність та творчу потенцію.
У тому ж таки театральному середовищі нині переважно найактивніші й найуспішніші саме 40-літні: Андрій Білоус у Молодому театрі, Ростислав Держипільський в Івано-Франківську, Макс Голенко (йому скоро 40, і він повсюди, вже навіть у цирку), Сергій Павлюк у Херсоні, Павло Ар'є у Львові. До 40-літніх підтягуються 30-річні активісти, на кшталт Станіслава Ігоровича Жиркова ("Золоті Ворота").
У кінематографі "лупають сю скалу" теж 40-літні бійці екранного фронту: Мирослав Слабошпицький - 42 роки, Володимир Тихий - 46, Олександр Ітигілов-молодший - 42, Ахтем Сеїтаблаєв - 43, багато інших.
Список, природно, можна продовжувати. Бо неприборкані закони природи. А в неї немає поганої погоди, оскільки кожен творчий вік - прекрасний (виключно художніми результатами).
Очоливши дві нещасні й злиденні спілки (театральну і кінематографічну), 40-літні- Т.Ткаченко та Б.Струтинський - упевнений, не збираються борсатись у якось ідеологічних пастках. Їм уготована нова западня - фінансова.
Тобто обом начальникам належить вирішити серйозне й кардинальне питання: а як тут можна працювати, щоб заробити, щоб цим спілкам хоча б самозберегтися? На держбюджет надії примарні.
Якщо в давно не ремонтованому Будинку кіно якась оренда ще може слугувати ілюзією засобів для прохарчування, то театралам можна здати в оренду тільки рожеву мрію. Більше нічого.
І всі наступні спілчанські проблеми (для 40-літніх) - не менш тяжкі.
Наприклад, проблема "інтеграційна". Так чи інакше, але з різних причин ці спілки, на жаль, в ар'єргарді нових модних і передових творчих процесів-явищ. Студійне, фестивальне життя, співпраця з багатими європейськими фондами, радами й інституціями (тепер тільки там і дають гроші) - все це вирує й піниться часто "без" наших спілок.
Тому важливо вже не наздоганяти, не манкірувати й не підлаштовуватися, а моделювати і форматувати - своє і нове. Аби підтягнути до себе покоління, яке ще не остаточно отримало "посвідчення" СВС. Тобто важливо бути ініціатором, а не підспівувачем.
Тяжка, але відповідальна місія спілок - соціальний захист літніх і знедолених творчих людей, яким у періоди тарифного терору (а також у інші світлі смуги нашого соціального раю) особливо боляче. Як тут викрутитися 40-літнім, щоб і молодих підтягнути, і літніх не забути, - знову ж таки, завдання не для слабаків.
У плані якогось негайного "ренесансу" тієї чи іншої спілки рожевих ілюзій - немає.
Вони з'являться у тому разі, якщо самі спілки будуть не боязкими конкурентами (на певному полі), а лідерами серед громадських організацій. Впливовими рупорами, горластими адвокатами, невгамовними креаторами. Чи станеться це, чи збережуться й оновляться такі спілки - скоро розкажуть і покажуть 40-літні. У найближчих числах DT.UA сподіваюся на зустрічі з ними.