Критик авангардний — той нині далеко. Десь в Авіньйоні, де самий пік фестивального маскараду. А нам, патріотам, знову на «західний фронт». Де традиційно — «без змін». Знову — намети, листівки. Страшилки. Цивільні пекельні фізіономії у вигляді моделей із політреклами, примари чортових виборів… Мій же вибір шляху до міста Станіслав (Івано-Франківськ) обумовлений абсолютно аполітичним мотивом. З СТД телефонують. І кажуть, що в тім регіоні є один хороший спектакль, варто поїхати, подивитися — це має зачепити… Тільки один? Ще й хороший? Їду негайно.
Путь-дорога до Івано-Франківська між горами-долинами в’ється, як змія підколодна. На поворотах трясе. А по ходу маршруту не можна це не помітити — і піднесений «хоровод» богородиць (майже у кожному селі), і суцільно гарні тини. І ще — ошатні хатки, ніби у тому ж романі… Далебі, якщо не в кожному обійсті, то частенько там цвіте за тинами ружа трояка. Про яку у тій книжці вона написала: «…на то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш…»
Хто пам’ятає, це «Солодкої Дарусі» фінал. Ніби мораль усієї притчі від Марії Матіос. Її настанова — і попередження нам… Відносно того, що в житті не буває лише однієї фарби, а в окремій долі не шукай і одноманітного жанру (і комічне, і трагічне трапляється). Ніби під сентенцію Мопассана (з його роману «Життя») сиділа й вишивала свої узори з тривогою пополам вже наша Марія. «Ось бачите, яке воно, життя: не таке хороше, але не таке вже й погане, як думається», — написав колись Гі де… І в неї — про це. Але по-іншому, автентично.
Ось прожили ми з тобою, читачу, вже дев’ять літ у новітньому …літті. І багато різних фільмів бачили, а вже серіалів — й поготів. Різну кількість сторінок перегорнули. Тільки ось у чому я переконаний твердо: кращого, щирішого і болючішого тексту, ніж цей, — у новому тисячолітті в Україні — поки що, ви мене вибачте…
Бо ж такі тексти служать знаками та зарубками саме цього дивовижного часу. Вони ж визначають і настрій нашого «хронотопу», яскравим контрастом відтіняючи сіру убогість поточної заробітчанської «творчості».
Такі тексти, природно, підносять в суспільстві як жупели. Про них частенько сурмлять і на «ідеологічному» рівні. Тільки у таких рідкісних витворах ніби особлива карма: лишатися «річчю в собі», не загравати з пафосом, служити не якійсь доктрині на одну годину, а лише серцю читацькому.
…І скільки завгодно ображайтеся на мене, любі дівчата, але те, що ви клацаєте на своїх комп’ютерах про «перламутрове порно», — то все лише ваша белетристична сверблячка-болячка, частіш «нижче пояса».
А там, де «вище» — за тином, де цвіте троякая ружа, — то все-таки література. Хтось каже — псевдонародна, отже, той, хто це каже, — просто телепень, якщо порожніми словами розкидається на вітер. «Під народ» за бажанням не підлаштуєшся, там відразу відчують й висміють фальш та удаваність.
«Дарусі» кожен рік не пишуться, вони — видихаються. І вже потім, після прочитання, ти залишаєшся як після осінньої зливи: мокрий, холодний. Хворий, розгублений. Прямо не знаєш — куди ж далі…
«Поза» цим, сподіваюся, всім відомим сюжетом, мене окремо тривожило: як реактивно з’являться на наших провінційних та столичних сценах бойові загони таких собі «дарусь» (усе-таки важлива для батьківщини ця книжка)? І як своєчасно у цій ролі відзначаться дружини художніх керівників? (І за якою такою «системою» вони «мукатимуть» чи мовчатимуть на своїх приватизованих сценах?)
На щастя, зазіхнули — поки — не всі. Ніби бояться її німоти. Навколо книжки — ніби гоголівське магічне коло: перевертні, а ну подалі від тексту!
Одні поки взагалі не ризикують переносити роман до театрів («А як таке поставиш?»). Інші, як Юра Одинокий, може, й хотіли б, але світське життя інколи заважає.
Є, до речі, сценічна версія цього роману на Буковині, у Чернівцях. Навіть до Києва виставу привозили, і були присутні на ній президент України з дружиною Катериною Михайлівною.
То була не зовсім жахлива постава, а провінційна. Історія великої німої — сільської Дарусі — притча, в якій зійшлося метафізичне з приватним, тим театром подана надпобутово. Обманулися сільським колоритом, буковинське повітря їх отруїло.
А там не «про село», там — про космос… Який у великій душі маленької людини.
Там треба вичитувати не тільки «в» тексті, а й «над» ним. «Під» ним, «поруч» із ним. Чи хоча б «біля» нього.
Тому театральний час і сценічний простір досить часто й розходяться врізнобіч при можливих адаптаціях такої оманливої прози.
Для таких текстів не підходить лише побутова відмичка, там шукай «щось» інше.
***
Івано-Франківський музично-драматичний театр — досить дивне утворення в центрі тихого міста. На цьому місці, кажуть, колись були поховання, потім збудували палац для розваг… Усе як у «Дарусі»: і горе, і сміх (на одній площині). Ця громіздка коробка, очевидно, створювалася за якимось поточним радянським генпланом, певно — дисциплінованим, але не театральним архітектором. Оскільки його простір — із величезним фойє (там вистачить місця ще на три малі сцени), з різьбленнями по дереву (під місцевий колорит) — був би доречним для регулярних естрадних погромів, скажімо С.Вакарчука чи Т.Повалій (із відповідним репертуаром).
Проте місцевим митцям у цій же великій, але чистенькій будівлі все ж таки доводиться жити і грати – майже щодня. Ще й зал збирати. Куди дінешся від міністерського вказівного рядка — «заповнюваність»?
Художня доля івано-франківського «організму» далека від якихось взірцево-показових доль. Змінювалися керманичі, спектаклі були то гіршими, то ще гіршими. Траплялися й винятки.
Програмної ж, творчої, лінії, судячи з усього, не спостерігалося. І вітчизняний театральний літопис саме у цьому питанні — перед регіональними колективами — «як і раніше, у неоплатному боргу…». Звісно, деякі псевдоісторики, ставши чиновниками, частенько їздили в провінцію, але частіше по побори, по данину. (Це окрема тема.) Та все ж об’єктивної історичної картини життя таких от нестоличних театрів — як не було, так і немає. Чим, запитую, займалися? За що стягували побори?! І заради кого ті артисти мучилися, граючи, в своїх «коробках»?
***
Ніби відхрещуючись від бородатої естетики театрального провінціалізму, івано-франківську «Дарусю» спеціально представляють не для великої глядацької зали. Усі на сцені! Артисти і глядачі. Усі в «одному флаконі». В одному селі, в одній українській родині.
Не новий цей формат — «усі на сцені» — неодноразово був використаний світовим сценічним рухом. Пригадую, як вдалого «Гамлета» (із Євгеном Мироновим) видатний Петер Штайн також ставив для «черева» сцени. Вийшло тоді ефектно, багатомірно: Шекспір не став від цього менш масштабним.
Ось і «Даруся» (постановка Ростислава Держипольського) — вже ближче й нікуди: роздивляться її з усіх боків.
За її «спиною» — екран-серпанок. Те, що слугує умовною стіною між густонаселеною сценою і порожнім залом. Там — у залі — неначе царство мертвих. А тут, на сценмайданчику, простір для поки живих. Принцип «німого кіно» лише окреслений: на екрані — титри кожного нового розділу. Бо ж далі вже — не гра світлотіні, а трагічні ігрища долі.
Вистава починається без яскравих ефектів. Без них вона й завершиться. Постановка ритмічна, але некваплива, як народна пісня: то перерветься де, то знову мотив виникне, то додатковий голос вплететься.
Немає принципових відступів і від композиційних особливостей книжки. Як і там — три частини у відповідному порядку: «драма щоденна», «драма попередня», «драма найголовніша».
Може, дещо зміщено заданий «хронотоп» автора: у тексті час тече від «кінця» до «початку». Але ж і сценічні композиції, як відомо, мають свої закони, і «час» тут по-своєму владний.
Даруся (актриса Галина Баранкевич) — відірвана від земного тяжіння німа жінка-дівчинка (взагалі без віку) — дзигою кружляє посеред свого «села». Між світом «мертвих» (зал) і трупою живих (сцена). Рученята розпростерла, як крильця. І невтомно тріпоче, кружляє, кружляє… Наче в який темний чорторий тягнуть і тягнуть її пекельні підводні сили.
Її призначення у конкретній виставі — ще до «драми найголовнішої» — це магічне мовчання дівчинки-жінки, яка чує лише «свої» звуки у всьому Всесвіті. І саме вони стають головною мелодією її сумної долі. І вже за ними вона звіряє кожну мить своїх скорботних і радісних днів: битим шляхом на цвинтар до батька чи сільською дорогою до чергової втрати.
Точно і вдало розведено й поєднано два різних тла. Те, що у вухах (і в голові) — самої німої Дарусі: тобто тривожні ритми її заплутаного внутрішнього світу. І те, що дано почути нам: голоси сільських вулиць, пісенні переливи буковинських обійсть.
Різні мелодії, то зустрічаючись, то роз’єднуючись, становлять один із смислоутворюючих ефектів. Тільки глядач чує те, чого не дано почути іншим героям, сценічним… От я, наприклад, почув.
Сам собою цей спектакль неначе виріс на досвіді давніх якісних робіт львівського режисера Кучинського, який дуже любив «хоральний» струмінь, перечитуючи деякі тексти крізь призми символів, знаків, пісень, народного жесту, фольклорного дійства.
Створити пісенну партитуру вже спеціально для «Дарусі» в Івано-Франківськ і запросили Наталю Половинку, одну з колишніх соратниць Кучинського. Режисер вистави (Ростислав Держипольський) разом із Половинкою в результаті і задають ритуальний, обрядовий настрій у своєму сценічному видиві. Життя — солодке й гірке — проходить крізь будні і свята таким собі дзвінким «хороводом» юнаків та дівчат. І кожен із них вплітає свою квітку у спільний вінок цієї символічної, аскетичної, надпобутової постановки.
Політична лінія — «про москалів» — досить поміркована, без гротескних кривлянь.
Немає надмірностей і в сценічних пристосуваннях: мінімум реквізиту, але фатально сокира чомусь особливо запам’ятовується.
Мереживо епізодів не сприймається вставними номерами: це має вигляд суцільної і туго сплетеної композиції.
Все в певній канві — пісенні ритми, хореографічні фрагменти і відчуття драматизму практично в усіх сценах.
В доволі негучній поставі взагалі не побачиш сцен порожніх або недодуманих. Навіть у тому, як вони збивають масло чи лущать кукурудзу — також «саме життя». Постійно щось роблять — живуть, одне слово… Оскільки частіше з буденного і складається в основному це саме життя: інколи — німе, інколи — надаремно гучномовне. Отож бо й є, кумко-любко, Васютко злотна, а ви, що колись на селі казали…
Як і в книжці, «провідниками» історії Дарусі слугують сільські пліткарки Марія й Варвара, в однієї з яких більше співчуття до німої, в іншої ж — зле бурчання. При цьому «партитура» грамотно розкладена на дуже різні акторські «вокалізи». Як у пісні. Вони наче й не грають — а співають собі граючи.
Беруть високу-високу ноту, потім раз — обрив: у якусь прірву. Чи у вир фатуму, який уже затягує в своє нутро героїню разом із її хворобливою музикою.
Особливість камерної постановки ще й в тому, що мелодії «Дарусі» якраз і вивірені на голосах молодих та чистих. Ще не скаламучених повсякденною театральщиною, не засмічених неминучими штампами (це в них попереду).
Очевидна успішність роботи, знову-таки, десь між студійним запалом і вже очевидною професійною впевненістю.
Але, знову-таки, — мінне поле під текстом. Як казав колись один розумний чоловік, «порожня душа може спотворити обличчя…» Обличчя ж книги ці, молоді, на щастя, не спотворюють. І художня вартість роботи — а така вартість незаперечна (навіть попри окремі можливі претензії) — у тому, що молодим вдалося практично неможливе…
Їм — через свої непорожні душі й ті самі чисті голоси — пощастило «витягнути» з виру самої Матіос прихований, глибинний, може теоретиками й не передбачений, але важливий для нас і для автора «жанр» — здавлений крик. Те, що постійно проривається у книжці. І вже мимоволі прикриваєш долонею рот, щоб…
Вже у маленькій виставі — через слово, спів, їхні рухи та режисерські асоціації — справді це чуєш… Притлумлений крик розчавленої, але гордої людини. Здушений зойк усього гіркого життя-буття — з розбитим дитинством, розчахнутою юністю, німою старістю. З безмовним небуттям… З однією дивною долею, через яку переїхало не одне «колесо» історії. І не тільки «червоне».
Скрип цих «коліс» чуємо через притлумлений крик країни, яка й досі рот прикриває долонею…
***
Окремо підкоряє у зграйці артистів, об’єднаних у «хоровод», щоб не через побут перечитати головну українську книжку нового століття, — відсутність фальшу.
І — їхнє бажання (і вміння) не тільки читати, а й відчувати.
Така хитка в театрі субстанція, як щирість інтонації, не завжди передається на уроках навіть умілими педагогами. І нечасто вона зберігається як спадок від майстрів попередніх, великих. Це тепер — або є, або немає. І невідомо, чи буде в них надалі. Окрім талантів, багато що залежить від температури середовища, від якості подальшого матеріалу… Від любові до справи, якій відданий. Учасники «Дарусі» цьому віддані, поки що це помітно. Не даремно «регіональна» вистава і заманює у свій ритуал-хоровод. Омиває то крижаною водою, то літньою зливою. І маленька постать жінки-дівчинки — солодкої Дарусі — все ще невтішно і гірко кружляє, кружляє, наче вічна дзиґа… Без усяких там слів нам пояснюючи очевидне: не можеш нічого змінити у житті і в своїй гіркій долі, отже — кружляй… і терпи.
Імена в афіші
Режисура, сценічне вирішення, музичне оформлення вистави — заслужений артист України Ростислав Держипольський. Пісенна партитура — Наталя Половинка. Пластика — Андрій Кирильчук. У виставі грають: Галина Баранкевич (Даруся), Надія Левченко (Марія), Олеся Пасічняк (Варвара), Андрій Іванюк (Іван Цвічок), Роман Луцький (Михайло), Сніжана Винарчук (Матронка), Олексій Гнатковський (Дідушенко), Андрій Фелік (Емгебіст), Ярина Стринаглюк (Дівчинка).