Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, пам’ятаю, обіцяв до осені «Сірано де Бержерака» Ростана (кажуть, витратний спектакль передбачався). І от у новому сезоні з’явилася річ малобюджетна — на новій (малій) сцені: «СолдАтики» («Чморик, або Підсобне господарство») за п’єсою Володимира Жеребцова, журналіста й драматурга з Башкортостану. Режисер — Кирило Кашликов. Робота, як на мій смак, вийшла душевна. Хто не дивився — рекомендую.
Перш ніж покликати за собою читача (який поки що не глядач) у темну-темну кімнату (місць на двісті), у чорні-чорні декорації (інших у цій п’єсі не потрібно), на смутну-смутну історію про нестатутні стосунки в Радянській армії, затримаюся на секунду в фойє. І проведу тут безплатну «екскурсію»...
Ні-ні, я не лукавлю й навіть не збираюся бути уїдливим. А тільки настійно рекомендую: директорам усіх столичних і обласних драмтеатрів побувати в цьому фойє — напередодні чергового з’їзду НСТД, скажімо. Щоб передовим досвідом підживитися. Нехай милуються, як люди до народного майна ставляться. Нехай насолодяться, як в інших усе блищить. Навіть порошинка й та стомиться сідати на стерильну вішалку. А вже прямуючи до малого залу (новобуд Російської драми), дослівно хочеться цитувати героїню Галини Польских із фільму «Суєта-суєт»: «Зійдіть із килима!..» Таких доглянутих покриттів на підлозі не топтав у жодному держтеатрі. Навіть ступати по ньому тривожно. І, можливо, вже ця супутня обставина мимоволі спонукає перейнятися довірою й до наступного видовища: але ж як і про людей піклуються...
«СолдАтики» — зауважу відразу — не якась оглушлива або етапна перемога для Російської драми в унісон з її ще одним торжеством. Нічого такого, нічого масштабного. Швидше, це просто «маленька радість». По-перше, для маловідомих артистів, які «від усієї душі» грають свої ролі й рольки. А ще для аудиторії — деякі глядачі нібито навіть за другим заходом дивляться спектакль. І по-третє, мабуть, для критика, котрий на двадцятій хвилині зобов’язаний здивуватися: бач, і ці актори можуть відкритися несподівано: схвилювати, подати образ об’ємно й строго. І режисура не «надлишкова», не агресивна, а якась гуманна, у хорошому сенсі — учнівська.
Що ж, буває.
П’єса Жеребцова — матеріал радянської публіцистики початку кінця Союзу. Коли без утоми теревенили про непогоду-розруху в збройних силах. Начебто країна валилася, а разом із нею й армія розкладалася. А нестатутні стосунки при цьому ставали в усьому статутними.
Для відносно молодого автора ця проблема, мабуть, особиста. Хто ж знає, в які бездонні прірви опускала пана Жеребцова армійська доля... Суто з тексту помітно, що тема для нього — непережитий комплекс (ще з часів служби на Байконурі).
Такі п’єси не пишуться, а видихаються.
Драматург і намагається поєднати як високі пориви, так і низькі істини (куди ж без них у новій драматургії?). При цьому автор демонструє досконале знання люмпенської психології, армійського побуту. Героїв своїх — «солдатушек-бравых ребятушек» — драматург закидає в «глухомань-тмутаракань». Там начебто й дуже секретні гармати дислокуються, і на сторожі слід бути щомиті. Проте: одні — коло гармат, а інші — коло свинячого корита, у госпчастині. Такий собі Хрустяшин (актор Віталій Іванченко), сержант Радянської армії, свинарем тут служить — не тужить. Жирок нагуляв, «дідівського» досвіду набрався. Знає, як підсолодити пілюлю старшому лейтенантові (актор Михайло Аугуст), і не сумнівається, чим піддобрити свавільного лисого завідувача армійського складу (актор Володимир Осадчий). Цей Хрустяшин — наша людина, добряга, хитрюга, селюк, душа широка, інтелект вузький, а політ регульований.
І от зведе ж зла доля незадовго до дембелю цього «симпатягу» на триклятому свинарнику з одним слабаком… Із рядовим Новиковим (Андрій Пономаренко), слухняним хлопчиком із Ленінграда. Цей із «прошарку», значить. Звичайно, не уникнути після такої зустрічі в армійських низах «культурного» і «світоглядного» конфліктів.
Вогнище амбіцій не забариться розгорітися! Все це доволі прозоро: селюк «переоре» слухняного хлопчика. А останній, своєю чергою, пограє (уявною скрипкою) на душевних струнах телепня, якому в рідному селі ведмідь не один раз на вухо наступав.
А вже коли в програмці посеред облікового складу значиться: «Аня, місцева шалава» або «Катя, сестра Новикова» — передчуття знову не обмане: й про «це» також...
Що в спектаклі пана Кашликова добре? Те, що з окремих картинок армійського життя-буття створюється, уявіть, картина цілісна. Причому з емоційною рамкою. І ще з історичним саундтреком — хіти 80-х. Хоча щодо цього постановнику —несувора догана. Як приречений споживач поп-шлаків з усією відповідальністю заявляю: пісенька «Крошка моя, я по тебе скучаю!» (група «Руки вверх!») — це безшабашні 90-і, а отже, інша армія й інші ритми естради. Про гуркіт космодрому й траву біля дому більше б підійшло.
У іншому ж призовник-режисер пристойно здав бойову й «політичну» (що особливо важливо в Російській драмі) підготовку. В артиста Кашликова несподівано (як на мене) прорізалася ціннісна тактична риса — по-режисерськи нікому не заважати... Ні артистам, ні драматургові. А, знявши всі затискачі, дати змогу самій сценісторії дихати на повні груди.
У репертуарі театру саме цей спектакль — із легким диханням.
От уже воістину не знаєш, де спіткнешся, а де полетиш на місцевому «аеродромі». Це якщо про останні театральні враження. Ну от, наприклад, досвідчений і майстерний А.Лісовець допіру з тріском завалює легковажну поп-п’єсу Кауарда Star Quality (для бенефісу А.Роговцевої). А артист К.Кашликов, який особливих зірок із неба раніше не хапав, випускає доволі пристойну вивірену роботу. Гляди, залишиться незабаром для нас єдиний фаховий критерій — у театрі «правий той, хто щирий». Не беззаперечно, звичайно, зате по-чеховськи. Адже ніша «щирого» театру — без зламаних драматургічних хребтів і безглуздих режисерських перегонів по вертикалі (п’єс) — не тільки в нас помітно пустує.
Треба зауважити, що й драматургічна основа, й режисерські правила гри молоді артисти приймають доволі щиро. Без недовіри. Все всерйоз, і ще на «великих планах». А на малій сцені ні за що не сховаєшся і не збрешеш. Лицемірство з другого ряду помічу відразу.
Граючись в солдатиків, вони говорять начебто не тільки про «тих» — про «радянських» — але й про «цих», про наших... Однолітки ж, брати навік. Армія ж (у споконвічному значенні) майже завжди (скрізь) однакова... Навіть з урахуванням різниці в зарплаті й історичних статутах. Це завжди модель світу, держави, простору (начебто наївно, але ще раз нагадую), де є суто свої закони, переможці, жертви, праві, ліві. І кожна дитина, вкинута в це середовище, в цю систему, або деформується, або розчиняється, або приживається. Ну аякже! Все це явно прочитується в малоформатній постановці. Чудово відчуває такий внутрішній взаємозворотний «процес» деформації — самовивищення молодий артист Віталій Іванченко — сержант Хрустяшкін (він же Хруст, він же Свинар). І жодної тобі екстатичної натуги чи театрального резонерства при цьому не потрібно. Очевидно, що його артистична природа безпосередня, рухлива. І його лицедійське чуття не дозволить перелитися зайвим емоціям із флакона заданої режисером форми: всього й так вистачає в міру. Важливо, що йому вже вистачає дихання — майже на дві години дійства. І, гадаю, навіть на довшій дистанції він би не скиснув, оскільки є почуття перспективи, а «за пазухою» немов прихований додатковий енергоресурс. Якщо дуже пройнятися, то можна припустити, що є в природі цього артиста навіть щось «фоменківське»... Його органічна здатність строгими засобами сценічної промовистості відкривати просте в складному, а в складному — очевидно ясне. І не те, щоб на біс когось оспівую... Лише відбиваю те, що виникає під час спектаклю. Адже при їхній літчастині в піарниках не служу, у приймальнях чаї не попиваю. Та й навіщо мені це?.. Але от хочеться, щоб і хтось інший те ж відчув — те, який важливий для нас такий різкий типаж для репертуарної палітри. Тільки б не проморгали, а то спритні серіальщики швидко заберуть!
На підтримку заслуговує й артист Андрій Пономаренко — у спектаклі це Новиков, слабак-скрипаль, скрипаль — виконавець тонких рефлексій і неприкритого внутрішнього болю. Але поруч із сильним партнером він не тьмяніє, а наче навіть додатково висвічує в колезі й у собі самому те, що без ліхтарика відразу й не роздивишся…
Це — мерехтливий другий план (який, по суті, — перший).
Адже всі вони — «солдатики» ці (рядові, сержанти, лейтенанти, майори, шалави й інші) — не стільки вояки біля бойових гармат (або нехлюї на будівництві генеральських дач), а... діти наші, брати, друзі, ми самі, загалом. Не завжди стійкі, не дуже олов’яні, а часом лише іграшки в руках долі. А доля ж, коли вона зла, у статути не дивиться... І от уже у фіналі на чорному квадраті маленької сцени замість армійських табуреток — їхні могилки. І хто ж винуватий, що почалася отака фатальна гра в «солдатики» — й обидва... Бідні дурники, ну як же так сталося?