Столичний концертний сезон відкрився помітним концертом дуже модного сьогодні піаніста Дениса Мацуєва та «золотого саксофона Росії» Георгія Гараняна, але, на жаль, без обіцяного в афіші світського лева і ведучого Святослава Белзи.
Згадуючи бородатий музикантський анекдот, почну майже з тих же слів — дивний концерт відбувся в залі національної Опери.
Георгій Гаранян, якого було б зовсім класно послухати з оркестром Лундстрема чи з керованим ним бендом «Мелодія», перші півгодини старанно намагався доповнювати дует із Денисом Мацуєвим. Цим відомим піаністом хотілося б помилуватися в сольній програмі чи джазовій, класичній...
Жерстяний звук, невідповідність акустичних можливостей залу програмі і складу учасників, явно програшне розташування бенду всередині сцени, а не на покритій настилом оркестровій ямі (так виходять зі становища, замість того, щоб просто поміняти концертний майданчик) — всі мінуси разом, усупереч математичним законам, плюса не дали. Різкий тембр саксофона, котрий різонув вухо, ніякого стосунку до Гараняна та його інструмента не мав — у мікрофон летів не солодкоголосий спів і воркування духового, а щось металеве й відразливе.
Не пощастило й Мацуєву: завжди тонкий і чуйний Steinway — інструмент не вельми джазовий, для таких цілей краще б «Ямаху» пристосувати. Але мікрофонний варіант виявився просто жахливим — закономірний наслідок апаратурно-звукової безграмотності інженерів.
Але досить про звук — із самісінького початку справа не пішла на лад. Втім, провини музикантів у цьому не було: літак «Аерофлоту» спізнився більш ніж на годину. Через це зібрані на прес-конференцію журналісти прониділи до початку концерту, завісу підняли не о сьомій, як заведено, а на початку дев’ятої. Не було й обіцяного Святослава Белзи, чий інтелігентний стиль і імпозантний вигляд могли б гарно пом’якшити ситуацію. За відсутності ведучого імпровізований сейшн довірили найбільш досвідченому музиканту — Георгію Гараняну.
Проект Мацуєва «І класика, і джаз», на суб’єктивний погляд автора, концепції не виправдав. Імпровізації в джазовому настрої на класичні теми — давно не ноу-хау, а от класична арія у виконанні українського оперного метра Гришка видалася невиправданою драматургією джазового концерту. Та й сама драматургія нагадувала погнуту вилочку крещендо, невміло намальовану в нотах. Тільки до останньої композиції слідами еллінгтонівського «Каравану» музиканти розкочегарилися остаточно і стали командою. До цього кожен окремо сприймався на ура, а от єдиної джаз-сімейки не виходило.
У черговий раз переконалася — навіть коли зібрати таких зубрів, як саксофоніст Георгій Гаранян, контрабасист Андрій Іванов та чудо-ударник Дмитро Севастьянов, і розбавити їх «окласиченим» джазовим настроєм піаніста Дениса Мацуєва, гарантії загального масового смакування немає. Тим більше що замість відповідного залу філармонії — акустично програшна сцена Оперного, де звук летить угору, ще до того, як його почує сам музикант, а замість злагодженої команди — змучені затримками, втомлені музиканти, котрі не встигли не тільки порепетирувати, а й переодягалися в авральному порядку.
У тому, що Денис Мацуєв — гарний піаніст, ніхто не сумнівався. Його віртуозна техніка не підлягає сумніву. Однак його сольні композиції, авторські особливо, були значно багатшими, аніж виконання джазових стандартів у дуеті з Гараняном. Денис артистичний, це й у класиці, і в джазі — дуже важливо. Миле хуліганство над хрестоматійною дитячою «Ялинкою» — ні що інше, як прочитання невигадливого «шедевра» а-ля Моцарт, Чайковський, Рахманінов, усе те, чим балують душу учні десятирічки ім. Лисенка на перервах, хоча, звісно, із зовсім іншим рівнем майстерності. Соло Андрія Іванова на контрабасі було б чудовим, якби так не фонили динаміки, хриплячи в басах до непристойності.
Більш радісне враження залишив дует Мацуєв — Струльов (Нью-Йорк). Борис Струльов на віолончелі здатний творити чудеса, але дозовано, на публіку. Іншим є артистизм у Дмитра Севастьянова, котрий хвилин десять демонстрував своє вміння перетворювати різні предмети на ударні інструменти, і публіка сиділа, затамувавши подих — із барабанів музикант переїхав на ніжки інструментів, потім пройшовся паличками по мікрофону та його підставці, перевіривши на міцність покриття сцени і навіть її бортик, мимохідь спародіював «Кармен-сюїту» Щедріна і — зірвав гучні оплески зголоднілої за трюками публіки...
І от що дивно: загальне відчуття від концерту — здивування. Не тому, що грали погано. А тому, що не було гармонії — музики із залом, аудиторії — з програмою концерту (природно, що квитки по 140—700 гривень київські джазомани не потягли), музикантів — із атмосферою, акустики й апаратури — з інструментами...