Кіно народилося десь між Люм’єром та Едісоном. І померло десь між Луцьком та Єнакієвом. Власне, кінематограф був винайдений тієї миті, коли винайшли… перелаз. Файна краля роздяглася просто неба узяти літнього тепленького душу, і миттєво налетіли хлопці підглянути ту красу в щілини перелазу. Та надворі жив злий собака, який волів цапнути навіть через перелаз, — хлопчики могли зирити красу лише на бігу. Бігли швидко, дірки миготіли зі швидкістю 24 щілини в секунду — все було видко краще, ніж у житті… Оскільки перелаз — це суто українська національна «китайська стіна», то й кінематограф народився, звичайно, в Україні. А хто не згоден, той сам — перелаз…
Кому потрібен балаган?
Першими кінематографістами у світі були… конокради та їхні клієнти, тобто жертви. Після пограбування очманілі власники коней репетували спросоння: «Ой лишенько — Кіно! Кіно! Кіно вкрали! Кіно… бррр, ой-ай-ой, тобто… Коні! Коні! Коней вкрали!..» З надійних джерел відомо, що великі стайні коней були в Америці. А секрети першої коні-кіно-матографічної професії зберігав тоді переважно циганський народ, тому всі кінематографісти з’явилися десь між Се-Ше-ГА та Румуно-Молдовою, тобто знову — в Україні.
Взагалі, вся історія світового кіна — то історія помилок.
Починаючи з першого кінооператора, в якого насправді просто заїло плівку в фотоапараті, й він зациклено став знімати один і той самий кадр кожні 1/24 сек. І надалі — до перших режисерів, які, не петраючи, що його робити, аби зняти фільму, напивалися-набивалися до безтями. Вранці в горілкоголових усе крутилося-подвоювалося — так з’явилися напливи-мікшера; світ здавався жорстоким монстром — так виходили фільми жахів; усе пливло або дуже швидко летіло перед очима — так було винайдено прискорену й уповільнену зйомки, відповідно.
Першою акторкою-красунею стала жінка, яка випадково висипала собі на обличчя всю пудру.
Першим актором-коміком — чоловік, у якого була «швидка Настя» й він весь час бігав — бігав та ніяк не міг добігти й помилково забіг, аби той… прямо на знімальний майданчик. (До речі, саме відтоді започатковується мода на фізіологічний гумор в гамериканському кіні.)
Одні актори помилково вставали у кадрі, прийнявши в себе 100 куль. Інші чомусь весь час крутили очима, чи стискували свою начебтокінокохану в кадрі так, що в неї ламалися ребра, чи дивилися з такою ненавистю в найзапеклішого ворога, що здавалося, зараз вони... поцілуються. Й сьогодні актори теж іноді помиляються, думаючи, що попали в роздягальню (фільм «Стриптиз»), чи на ринг («Роккі»-1, 2, 3, 4, 5, 6 — «Роккі Бальбоа», «Бій з Тінню»-1, 2), чи у цирк («Матриця» — 1, 2, 3), чи взагалі отримали повістку в армію («Солдат Джейн», «9 рота», «Перл Харбор»), куди чомусь беруть лише зі… стоматологом, який має обов’язково зробити «голлівудську посмішку». Помиляється і помилявся й глядач. 100 років тому (під час перегляду кінокадрів бійки): «Хіба так можна! Щоб за кілька копійок чоловіка на смерть забивати! Скільки народу тут і там, усі дивляться, і ніхто не розбороняє» (М. Ландесман «Так починалося кіно»). І сьогодні (ще до кінозалу, у касі українського кінотеатру):
« — А чєй фільм?
— Ну как чєй — наш!
— Как наш?
— Ну да — наш.
— Наш???!!!
— Наш! Наш... Ну амеріканскій в смислє...» І теде , і тепе.
І кому потрібен такий балаган? Тоді теж ніхто не хотів цього балагану, він годився хіба для того, щоб попритулюватися та поцьоматися в темряві. Правителі були нікчемні та старі, притулюватися їм не хотілося, тому, приміром, цар Микола ІІ казав: «Я считаю, что кинематография — пустое, никому не нужное и даже вредное развлечение. Только ненормальный человек может ставить этот балаганный промысел в уровень с искусством. Все это вздор, и никакого значения таким пустякам придавать не следует». (Цит. за Н.Зоркая «Советские фильмы на зарубежном экране».)
Комедія помилок
Доцьомкалися-допритулялися з цим «врєдним развлєчєнієм» до того, що через певний термін з’явилося… мистецтво кіно. Настала черга інших помилок. Щодо перспектив синхронного звуку у фільмах: «Але все ж таки не можна прогнозувати повну невдачу говорячої фільми — очевидно, має бути створений спеціальний тип картин. Де дія буде побудована з таким розрахунком, щоб звуки та мова доповнювали картину й зливалися з нею органічно…»
(Ж-л «Радянський екран», 1925—1926 рр.) Аналогічною була реакція й по той бік океану: «Та кого, до біса, цікавлять розмови акторів?!» (H.M. Warner, президент Warner Brothers, 1927 р.)
Навіть сам Луї Люм’єр геніально помилявся: «…мені, винахідникові кольорової фотографії, доводиться, на свій великий сором, зізнатися, що повне вдосконалення кольорової фільми нездійсненне». Метр вважав, що тоді вийде щось на кшталт непотрібної пародії на життя, яка до того ж буде гіршою за саме життя: «…врешті-решт, якби екран зміг дати нам колір, рельєф та мову, то це просто був би театр, але, в силу необхідності, — гірший від справжнього театру, бо йому не вистачало б вібрацій та багатообразності, які властиві природі людини, внаслідок чого, наприклад, одна вистава не буває схожа на іншу…». (Ж-л «Життя мистецтва», 1929 р.)
Згодом, «напрогнозувавшись» про всі можливі шляхи розвитку кінематографу, перейшли на «правду» про окремих митців: «Усі, навіть найталановитіші майстри американських графічних фільмів, у тому числі й славетний Волт Дісней, — художники невисокого рівня. Певну свою «філософію» вдалося провести у своїх короткометражках навіть мультиплікатору Діснею. Філософія та, у підсумку (в картині про крилате мишеня), зводиться до формули «народжений повзати — літати не може», а у фільмі «Троє маленьких поросят» — до прославляння буржуазної успішності». (Ж-л «Радянське кіно», №10, 1934 р. № 4, 1935 р.)
Коли митці «закінчувалися», то переходили до «прогнозів» на 30, 40, 50 років наперед: «Цікаво знати, як молодь 2000 року сприйме фільм «Людина-Амфібія», поряд з іншими фільмами, випущеними в наші часи? Ми (ред. РЕ — 1962) впевнені, що значно раніше 2000 року глядачі забудуть цей фільм». (Ж-л «Радянський екран», №10, 1963 р.)
Отже, якщо ми хочемо, аби хтось став генієм, видатною людиною, класиком кінематографу, то добряче його… полаймо.
Трагедія комедії
Комедії лаяли вчора, лають сьогодні й лаятимуть завтра. Проте лають лише улюблені комедії. У більшості країн серед найкращих фільмів усіх часів до 50% посідають саме комедії. Приміром, серед перших десяти глядацьких супергітів СРСР 1940—1991 рр. — п’ять комедійних стрічок: «Діамантова рука» — 76,7 млн. глядачів; «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» — 76,54 млн.; «Весілля в Малинівці» — 74,6 млн.; «Операція «Ы» та інші пригоди Шурика» — 69,6 млн., «Нові пригоди невловимих» (героїчно-пригодницький фільм з купою ексцентрично-комедійних ситуацій, гегів) — 66,2 млн.
Загалом, з-поміж усіх 687 успішних фільмів СРСР, кожен із яких переглянуло за перший рік кінотеатрального прокату понад 20 млн. глядачів, — 155 комедійних стрічок (за даними: С.Кудрявцев «Своє кіно», С.Зємлянухін та М.Сєгіда «Домашня сінематека. Вітчизняне кіно. 1918—1996» та власних досліджень). У США 2006 року Американський кіноінститут серед 100 найбільш піднесених стрічок Голівуду назвав комедію… 1931 року «Вогні Великого Міста» (City Lights, реж. Чарльз Спенсер Чаплін). Навіть у Німеччині, яка традиційно погано товаришує із власним кіногумором, 2001 року рекорд касових зборів серед вітчизняних фільмів встановила кінопародія «Мокасини Маніту» зібравши 65 млн. євро (Manitou’s Shoe, реж. Міхаель Хербіг, за інформацією компанії Beta Cinema). Згадаймо також той факт, що комедія — найстаріший жанр художнього кіно: 1895 року на найпершому кіносеансі братів Люм’єр серед інших стрічок демонструвалася короткометражна комедія «Политий Поливальник» (L’Arroseur Arrosee).
Абсолютно інакша ситуація з кінокомедіями, власне, українськими.
Лише 17 зі 120 українських стрічок-гітів кінотеатрального прокату всіх часів (див. матеріал: «Українське сіНЕМА — Є!», ДТ № 50 (679) від 29.12.2007р.) — комедії. Три з них — це історії про Тарапуньку і Штепселя, які належать до кінематографу дуже опосередковано: складаються з набору естрадних номерів, поєднаних... плівкою. Ще купа оптимістичних розповідей про село, про армію з деякими елементами комедії. Таким чином, лише чотири-п’ять фільмів — власне «чисті» комедії-гіти, створені кіностудіями України.
При тому що кожен видатний письменник-сатирик-гуморист — з України (за винятком хіба що Салтикова-Щедріна): Гоголь, Аверченко, Булгаков, Жванецький тощо. З точністю до навпаки, кожен видатний режисер-комедіограф — НЕ з України: Рязанов, Данелія, Гайдай… Країна, де всі знаються на політиці й гуморі, мабуть, приречена бачити, як політики стають гумористами, а гумор набуває політичного забарвлення. Чи то просто специфіка жанру? Що сьогодні смішно, завтра — не смішно, що сьогодні — «попсово» й дивно, завтра — класика, і навпаки. Кожен, мабуть, помічав, що при розповіді дуже «ржачного» анекдоту хтось та й не сміється. Комедія — це завжди постріл навмання, публіка може дотумкати, а може — й ні. Завжди знайдуться люди, яким не подобаються найсмішніші трюки та діалоги. Свого часу не визнавали Чарльза Спенсера Чапліна, Бастера Кітона. Відомо, як спочатку важко сприймали українські комедії «За двома зайцями», «Королева бензоколонки» тощо: «Королева бензоколонки» — найбездарніше, нікому не потрібне кінопартачення. Дуже жаль Н.Румянцеву». (Ж-л «Радянський екран», №10, 1963 р.)
Робити комедії — справа камікадзе?.. Отже, смійтеся, панове!