Зруйновані надгробки на Замковій горі: професора Київської духовної академії П.Ліницького, священика А.Жалобовського |
Але час могил ще прийде на Замкову гору… Розширення та централізація держави за візантійським еталоном потребували більших територій, і центр Києва перемістився в нинішні межі. Втім, життя на Замковій горі та її околицях не завмерло — міжнародна економічна інтеграція ще не сягнула нинішніх масштабів, — тому ремісники (понад 60 спеціальностей, як стверджують дослідники) на місці забезпечували дедалі більші потреби народних мас.
До речі, вибіркові археологічні дослідження на Замковій горі засвідчили, що культурний шар (чи, якщо хочете, — шар сміття під ногами) сягає 4 метрів.
Прикро усвідомлювати, що в період кількасотлітньої історії хрестових походів, у яких об’єдналась і нагуляла військові м’язи західна Європа, — Київська Русь чубилась в усобицях, поглядаючи, коли впаде Візантія, щоб підхопити із ослаблих рук хоругву Другого Риму. Дочекались. Розвідка працювала паскудно: лихо прийшло зі сходу. 1240 рік — Київ упав. Тоді як європейські рицарі усвідомили переваги кам’яних оборонних споруд і натренувались будувати їх у північній Африці та на Близькому Сході — у нас домінували дерев’яні й земляні укріплення. Ліньки було з овруцьких кар’єрів каміння возити? Може, саме тому лише уява може підказати, якими були київські редути.
Наші флюгери-історики стільки нагнали туману в ординський та постординський періоди, що українці по сьогодні намагаються нести на собі чужий тягар. Але ж уже Данило Галицький не надибав у Києві жодного окупанта, а згодом «агресор з людським обличчям» — Велике князівство Литовське, — за активної підтримки місцевого люду, потурило монголів разом із їхніми російськомовними намісниками за межі майбутніх Малої та Білої Росії, на територію майбутньої Великоросії. Замкова гора тепер цілком законно могла носити свою назву — в замку містилася резиденція литовських намісників та воєвод. Є підозра, що вже наприкінці XIV ст. на її вершині виріс цей неодмінний атрибут середньовічних романів. Споруда, мабуть, була досить міцною, тому золотоординський хан Едігей у 1416 році, пограбувавши Київ, замок штурмувати не наважився. Правда, через 8 років дерев’яні будівельні конструкції, мабуть, досить підгнили, й ординці вщент поруйнували замок. Хоч і називала рада князівства цю твердиню у листі до великого князя Сигізмунда І Старого «воротами всього паньства вашої милості», однак відбудовували її вперто лише з дерева, вік якого при нашому кліматі зовсім нетривкий, та й ліс будівельний сплавляли по Дніпру аж із далекої Білорусі.
Мабуть, пожежа, викликана ударом блискавки, що 1608 року вщент (укотре?) зруйнувала замок, підштовхнула до будівництва «цегелень», які добре попід’їдали схили київських круч. Закони про працю в ті часи були явно нікудишні — на цеглинах чітко видно відбитки дитячих пальчиків.
Останнім періодом занепаду власне замкової частини історії гори стали часи правління Адама Киселя: воєвода він був польський (з 1569 року після Люблінської унії литовські володіння в Україні перейшли до Речі Посполитої), але походження — православного й українського (родом з Волині). Хоч воєвода відзначався колоритністю й енергійністю, для Польщі вже настали невеселі часи. Їй було не до будівництва серйозних цитаделей — дав би Бог Краківський замок уберегти. Зараз із Адама Киселя ліплять національного героя, але козаки вважали його колабораціоністом, тому через 2 роки киселевого воєводства вони знову вщент (тепер навіки) знищили і так уже захирілий замок. Але нова назва гори — Кисилівка — прижилася в народі.
Чергові визволителі після Переяславської угоди походили по замкових руїнах, влаштували інженерну експертизу, напланували чергову відбудову і поклали її під сукно… Замкова гора втратила своє стратегічне значення.
1819 року замчище перейшло у володіння Флорівського монастиря, а той обладнав там цвинтар. Як пише у путівнику «Кіевъ» (1917 р.) Костянтин Шероцький, «теперь ветер среди могил напевает о исчезнувших временах свой скорбный псалом…»
Логічно на цій події було б поставити крапку в буремній історії Замкової гори і зупинити машину часу. Але мертві не мають спокою й донині.
1935 року було прийнято рішення перетворити цвинтар на паркову зону — завдання руйнування розв’язали в щонайударнішому темпі. Сліду не залишилось від більшості могил та збудованої в 1857 році Троїцької церкви, рештки стіни, яка височіла навколо цвинтаря, і зараз методично демонтують хазяйновиті люди — поверхня Замкової гори встелена цеглинами, маркованими 1847—48 рр. Зрозуміло, що влада, яка чхати хотіла на своїх живих громадян, тричі чхати хотіла на покійників, та ще й із якогось позаминулого століття. Зрозуміло, що жебрацьке фінансування археології ще довго штовхатиме дослідників не на пересіювання пороху Замкової гори, а в літню Ольвію чи Херсонес (тепле море, дешеві фрукти, античні артефакти коштують дорожче). Ось ухвалимо найчудовіший закон про охорону минувшини, «варвари» його прочитають — і підуть, заплакані та розкаяні, служити чорноробами в пріоритетно фінансовані археологічні експедиції. Зрозуміло, що чекати такого щастя доведеться дуже довго. Хоч навіть далеким від шліманівських талантів людям цілком зрозуміло: кожен сантиметр київських пагорбів — клондайк для дослідників. Також зрозуміло, як божий день, що дозволи охоронців пам’яток культури на копання грандіозних «чорних квадратів» в історичній частині Києва — «фільчині грамоти», серйозне вивчення культурного шару стахановськими темпами неможливе. Абсолютно зрозуміло також, що місто — живий організм, воно змушене безперервно будувати і руйнувати своє тіло. Як поєднати конвульсії формування столиці із бажанням зберегти земляну книгу історії? Мабуть, єдиний шанс на сьогодні пригасити перманентну конфліктність ситуації — це заборонити будь-які будівельні й інженерні роботи на окреслених археологами територіях. Не довічно, а лише до завершення вивчення цих ділянок. А хто ж платитиме? Не жебрацьке ж Міністерство культури. Логічно. Тому в кошторис кожного нового будівництва (навіть якщо воно ведеться за межами історичних територій) обов’язково необхідно закладати кошти на археологічні роботи. Праця археологів кропітка, вона може розтягнутися на багато років. Тому кошти мають акумулюватись на пріоритетних напрямах. Складно? Бюрократично? Так. Але є справи, які потребують втручання розумної державної машини.
Замкова гора оточена діючими культовими спорудами. Коли ми, сковзаючись, добирались до вершини, під її підніжжям лунав приємний баритон священика та хор прихожан. А на кілька десятків метрів ближче до неба лежать під поваленими хрестами й розбитими могильними плитами неприкаяні людські останки. Чи потрібні їм ці алілуйні співи? Вони чекають — може, професійні рятівники людських душ піднімуться до них та захистять їхні збілілі кістки від наруги. Але де там — стільки ще пивних заводів і супермаркетів треба освятити…
Тому торжествують на Замковій недоумки-«сатаністи», котрі навіть бісівського покликання свого на стіні пограбованого склепу без помилок написати не здатні.
Ми не впевнені, що завтра на Замковій залишиться бодай якийсь слід історії. Тому дозвольте хоч на нетривкому газетному папері відтворити осколки імен, дат, переписані нами з розбитих могильних плит.