Ларс фон Трієр — єдиний геній кіно початку ХХI століття — у своїй новій стрічці «Найголовніший бос» знущально натякає: весь світ — один офіс, а всі люди в ньому (у світі-офісі) — жалюгідні акторки. Втім, це не єдине одкровення провокатора. Є й дошкульніші.
Днями на Хрещатику зустрів А.Халпахчі. «Привіт!» — «Привіт!» — «Як справи?» — «Щойно з Канн. Там усі зачаровані нашою К.Чумаченко. От, кажуть, пощастило ж вам із першою леді...» — «А як тобі останній фон Трієр?» — «Та ну... Видихається».
Отже, треба дивитися.
«Найголовніший бос» Ларса фон Трієра (обмежений прокат в Україні) — недобрий жарт цинічного генія. Або гримаса видатного «кінозлочинця» (як про нього інколи кажуть). Оскільки ж із негідника нічого не візьмеш і оскільки фон Трієр здатен знімати велике кіно хоч у коморі, хоч в акваріумі, хоч у консервній банці, хоч в офісі, то... То — неодмінно чекай нової пастки або ще одного «моделювання світів». Адже це одне з улюблених «дозвіль» режисера — моделювати й знущатися.
Технічні засоби, або ж «декорації» — це, вибачите, для класиків-маргіналів. Ось вам, будь ласка, порожній павільйон, де крейдою розкреслено асфальт на квадратики («Доггвіль», «Мандерлей»). Або — середньостатистичний офіс, напханий технікою. Можна, звичайно, використати тремтячу камеру за всіма заповітами «Догми». Але ліпше — новітню технологію Automavision (як у «Босі»), коли завдяки комп’ютерним штучкам посада оператора самоліквідується, а композиція кадру вибудовується начебто самостійно. (І в цьому фон Трієр, уявіть, теж піонер броунівського кіноруху.)
Сюжет його національної комедії з міжнаціональною мораллю — мрія класицистів. Одне місце, один простір — і фактично завмерлий час. «Офісний класицизм»! Привіт Мольєру, якого Трієр, мабуть, так само зневажає, як і Генріка Ібсена.
Відповідно до сюжету, батько приватної IT-компанії, що хиріє, на ім’я Равн (актор Петер Ганцлер) ще десять років тому організував свою «справу». Але не знайшов у собі сил і здібностей ефективно керувати персоналом. І ось Равн (сповнений шарму тип із бородою, портретно схожий на київського продюсера С.Галузіна) придумує для каральних та заохочувальних офісних функцій міфічного «боса» — Найголовнішого Боса. Фантома, який нібито живе в Америці. Нібито спілкується з персоналом по «милу». І нібито тільки через електронку й sms-ки роздає своїм підлеглим стусани та заохочення (а також не цурається заочних любовних примх стосовно деяких співробітниць). Ось тільки фірма — на межі... Й ісландські покупці цього «бізнесу» вимагають Найголовішного Боса за стіл на торги — як живого! І обманщик-Равн підмовляє приятеля — актора-невдаху Крістоффера (Йенс Альбінус) — зіграти найкращу роль у його житті… Завіса, панове!..
Немає нічого приємнішого спекотним вульгарним літом, спотвореним поточними репертуарними шлаками (на кшталт «Шрека-3», «Павука-3», «Піратів-3» та інших чудасій-333), ніж півтори години спостерігати за ексцентричним офісним життям — очима Ларса фон Трієра. Тут тобі всі жанри, крім «нудьги». Комедія становищ. Психологічна драма. Відчувається, звичайно, що зйомки без оператора просяться на смітник. Інколи, здається, все невпопад — і ракурси жахливі, і начебто професіонали так не працюють. Але хіба в генія бувають відходи? З будь-якого сміття в нього виростають троянди. Як розумна людина фон Трієр одразу дає зрозуміти кіноглядачеві, що той — дурень із дурнів! Мовляв, прийшов на одне, а побачиш — інше. Тобто ти нібито й очікуєш пікантного офісного адюльтера, коли чужий серед своїх (той-таки матеріалізований фантом) управляється на столі й під столом із трохи зів’ялими красунями. І, здається, все так і є. Як є й інше. Багатовимірний і багаторівневий простір: 1) офіс — 2) театр — 3) Данія — 4) світ... І весь світ, як банка з тарганами яким не жити один без одного. І ще обов’язково мікроскоп над цими тарганячими перегонами: а ну хто швидше, а ну хто дурніший...
Що за чудо ці офісні усобиці за Ларсом фон Трієром. Сільський телепень, що на кожне криве слово відпускає стусан — прямо в око (навіть шефові). Або дівчина-вереск, що репетує після кожного скрипу свого принтера. Або безпосередньо Равн, повноважний представник Найголовнішого Боса (Равн позичив у кожного з шести співробітників тисячі, віддавати не збирається, а має намір усіх їх розігнати, хоча так ніжно любить людей, що навіть боїться їм у цьому признаватися; і з цією метою, як ви вже зрозуміли, наймає на службу таке чуперадло).
А вже театральна стихія всередині й поза кіноофісом, як на мене, найважливіше й сенсовизначальне «нутро» цього «Боса». Уявіть, з’являється актор-з «погорілого театру». Пом’ятий, пошарпаний, банькуватий. Мабуть, навіть не мріяв про роль Гамлета чи Пер Гюнта. І боготворить тільки п’єсу «Повішений кіт», обожнює творчість якогось там драматурга Гамбіні і зневажає великого Ібсена. Переймаєшся симпатією до цього театрального люмпена — миттю! (Один із акторів, яких шанує Ларс, Йенс Альбінус — окраса стрічки, хоча чудові всі.) На який шлях виводить глядача банальна логіка? Зайняв самозванець чужий стілець, загрався (як персонажі «Ідіотів» — тільки в іншому вимірі) — і дустом його не витруїш. Тільки Трієр здатен на блискучу фінальну штуку — на «хохму» з оскалом. Здавалося б, усе вирішено, як у данській народній казці. І будуть тільки мир-дружба між народами (перипетії з підписанням договору купівлі-продажу нарешті схиляються на користь підвішених у повітрі клерків); і навіть Равн зізнається, мовляв, усе це виключно обман слабака. Герої братаються-обнімаються — плачуть... Не помітивши страждань-старань невдахи-артиста. Не помітили? Не оцінили? Ось і отримайте підпис під вироком — «звільнено всіх!» Фантом тріумфує. Тінь грає свою найкращу роль — тільки в цьому сезоні. А лукавий фон Трієр, дражнячи свою публіку, начебто скалить зуби: ось так профнепридатність і підводить під монастир трудові колективи. Ось як небезпечно захоплюватися підміною!
Підміна — ключовий мотив на поверхні малобюджетного шедевра Ларса фон Трієра. По-суті, це не новина, не відкриття. Просто — нагадування. Підміна почуттів, підміна понять, підміна дружби, підміна ділових стосунків. Підміна всього. Інколи здається, що й тебе самого давно підмінили, втиснувши в примарні декорації шизофренічного світу початку цього століття. І чим стрімкіше видозмінюється цей божевільний-божевільний... світ — тим ефективніші масові підміни. Актори-нездари підмінили хороших артистів — у всіх телевізорах і на всіх сценічних майданчиках. Жалюгідні комедіанти — замість притомних можновладців. Фальшивки — замість оригіналів на екранах, на вітринах, навіть на музейних руїнах... Далі — скрізь. Найостанніший симптоматичний приклад, який ніби сканував сюжет «Боса» і підтвердив кон’юнктурну прозірливість Ларса. Весь світ днями струснуло голландське шоу «Великий донор», де смертельно хвора мадам на ім’я Ліза вибирала «найдостойнішого» — того, кому б могла віддати свою дорогоцінну нирку. Глядачі протестували: це ж аморально! А потім у фіналі вийшов ведучий і прошепотів: «Спокійно, країно, це ж не навсправжки: наша хвора — акторка, її звуть Леоні, а ми — пожартували. Ха-ха!»
Ось так ці «тіні», за фон Трієром, Шварцом та останніми інформповідомленнями, і займають чужі місця, дурячи громадськість.
І, на перший погляд, безглуздо в данській картині шифрувати «метафори» або шукати «філософську» відповідь на запитання: то хто ж він (за великим рахунком) — цей Найголовніший Бос? Бог? Долар? Сам Режисер (маніпулятор)? Чи якийсь інший невизначений суб’єкт? Гадаю, шпаргалка з правильним варіантом написана занадто кострубато... Розібрати б... Принаймні режисер ніби натякає: а це — Ніхто... Можна простіше — Нікчема. Із тих, що подумають про себе бозна-що, переможуть, а потім... накоять...
Правда, і тут не «the end». Не слід забувати про лукавство данського скандаліста (і заручника численних фобій), навіть якщо ви в страшних муках додивилися його кіно крізь рябизну субтитрів із помилками (картина йде мовою оригіналу).
…Мудруй-гадай-складай, а все як у тому шоу — жарт, шарада. Підстава. І дурнем буде той, хто зведе її до рівня «одкровень» (особисто я в такому разі беру всі свої слова назад!). Адже він — режисер — час від часу, зазираючи у кіноофіс зі своїми закадровими коментарями, ніби зануда-вчитель, бурчить: ось вийдете з кінотеатру, комусь мій фільм сподобається, а комусь не сподобається (і різниці від цього ніякої), адже все одно — тут-таки все забудете...
І не чекай, і не сподівайся... На зло всім «концепціям»будемо пам’ятати тебе завжди.