Сполучені Штати Америки по праву пишаються своїм телебаченням і радіомовленням — найпотужнішими у світі електронними ЗМІ. Ще на початку 20-х років минулого століття в американського радіо замість «пі-пі, та-та» азбуки Морзе першим у світі «прорізався» людський голос, і воно швидко перетворилося на широкомовлення (до чого безпосередньо долучився Давид Сарнов, про якого «Дзеркало тижня» розповідало в №14 від 13 квітня 2002 р.). Наприкінці тих-таки 20-х років у США ще один виходець з Росії Володимир Зворикін активно експериментував щодо впровадження електронного телебачення (і знов-таки у лабораторії, оснащеній Давидом Сарновим).
Або ж узяти неодмінну прикмету сучасного телевізійного буття як на обивательському, так і на професійному рівнях — відеомагнітофон. Найперший з них з’явився менш ніж півстоліття тому і був створений американською фірмою «Ампекс» (AMPEX), заснованою теж емігрантом з Росії Олександром Понятовим.
Так, і справді досягнення «Великого Невидимки» — радіо та «Домашнього Екрана» — телебачення у Новому Світі вражаючі. Та гордість Америки — її телевізію — творили переважно вихідці зі слов’янських країв Старого Світу ( і не лише з Росії, а й із українських та білоруських теренів). Про двох із них наша оповідь.
«…Скопія» інженера Володимира Зворикіна
Как хорошо,
что Зворыкин уехал
и телевиденье там изобрел!
Если бы он из страны
не уехал,
он бы, как все,
на Голгофу взошел.
Булат Окуджава
Ще у середині минулого століття імена двох найвидатніших особистостей з плеяди творців сучасного електронного телебачення — росіянина німецького походження Бориса Львовича РОЗІНГА та американця російського походження Володимира Козьмовича ЗВОРИКІНА — були відомі хіба що досить вузькому колу фахівців. Ще б пак: перший у сталінські зловісні 30-ті був оголошений «ворогом народу» і помер у засланні в Архангельську. Другий змушений був «за мандатом» адмірала Колчака в 1919 році емігрувати до США, тим самим не лише врятувавши своє життя, а й отримавши можливість подарувати людству телебачення.
Їхні ж життєві та творчі шляхи переплелися ще 1906 року в Петербурзькому технологічному інституті, де Володимир Зворикін навчався. Родом він був з древнього міста Мурома, де народився 30 липня 1889 року у сім’ї купця, який торгував хлібом, мав пароплави. Загалом рід Зворикіних ще у ХІХ столітті славився не лише діловими людьми, а й талановитими вченими та винахідниками. Цікаво, що один з його дядьків — Костянтин Олексійович — був професором Київського політехнічного інституту, став широко відомим як автор фундаментальних праць з теорії різання металів і технології машинобудування. Навчаючись у реальному училищі (нині СШ №16 у м. Муромі), Володимир у літні канікулярні місяці віддавав перевагу «копирсанню» в електропроводці на пароплавах батька. У бурхливому 1905-му вступив до Петербурзького університету, де брав участь у студентських сходках. Але скоро розчарувався в політиці і на вимогу батька перевівся до столичного технологічного вузу. І ось тут він зустрічається з професором Б.Розінгом. Це знайомство стало вирішальним для визначення всього подальшого життєвого шляху юнака. Професор помітив допитливого студента і запросив працювати у своїй лабораторії, де вже тоді розроблялася проблема передавання зображень на відстань з використанням електронно-променевої трубки (всупереч «моді» на механічний «диск Ніпкова»).
Студент Володимир Зворикін був свідком і учасником історичного експерименту 11 травня 1907 року, коли Б.Розінг демонстрував колегам-ученим перший сеанс передачі зображення на відстань з допомогою ще суміщеної електронно-механічної системи телебачення. З однієї кімнати в іншу, всього лише на відстань кількох метрів, транслювалося зображення перетину двох горизонтальних і двох вертикальних смуг. Ця електронна «решітка» — чи не була вона похмурим віщуванням щодо майбутньої долі самого Б. Розінга?
Проте далеко не всі однокурсники Володимира Зворикіна поділяли його ентузіазм щодо дослідів у сфері «далекобачення»: «Особливого інтересу електронне телебачення в інституті не викликало, — згадував він. — Мені говорили, що я прагну замінити людське око. Я ж запитав, у свою чергу: а ви можете побачити своїми очима зворотний бік Місяця?» Далеко наперед дивився студент зі старовинного російського міста Мурома! Від часу виголошення того пророчого передбачення промине рівно півстоліття, і в жовтні 1959 року радянський космічний апарат «Луна-3» сфотографує невидимий бік нашого природного супутника, через систему космічного телебачення передасть фотографії на Землю. Так наш земляк С.Корольов здійснив студентську мрію Володимира Козьмовича Зворикіна…
А тоді, у 1911 році, закінчивши Петербурзький технологічний інститут, юний Зворикін їде на практику до найкращих європейських лабораторій. Але стажування молодого вченого перервала Перша світова війна. З великими труднощами через Данію і Фінляндію Володимир Зворикін дістається Росії. Тут його негайно мобілізували до армії у чині рядового. Та рядовий з інженерним значком одразу привернув увагу командування і незабаром був призначений керівником радіостанції, яка у розібраному вигляді перебувала на залізничних складах в районі міста Гродно. Станцію швидко зібрали, налагодили і почали виходити в ефір з радіограмами. Попутно її стали використовувати і як «радіоперехоплювач» для прослуховування німецьких службових повідомлень.
1916 року у складі групи спеціалістів В.Зворикіна командирують до США для закупівлі радіообладнання. Тим часом помирає його батько, а трохи згодом — і мати. Повертається він додому вже після Лютневої революції і налагоджує роботу радіостанції Тимчасового уряду.
Лютневу революцію 1917 р. неоднозначно сприйняли в Петрограді. Уже в перші місяці після лютневих подій чимало колишніх царських офіцерів було взято «на мушку» революційними трибуналами: будь-яка скарга солдатів могла обернутися для офіцера особистою драмою навіть за колишні «гріхи». Викликали у такий трибунал і Володимира Зворикіна: один нижчий чин поскаржився, що Зворикін «знущався» над ним, примушуючи довго повторювати цифри в «дірочку» (мікрофон), а сам тим часом у сусідній кімнаті копирсався в якомусь апараті. На щастя, суд зрозумів усю дурість звинувачень і відпустив заарештованого. Але молодий вчений відчув, що далі спокійно вести дослідницьку роботу в Пітері навряд чи видасться можливим, і вирішив знову повернутися в регулярну армію. І тут доля закидає його в містечко Бровари під Києвом. Офіцером-зв’язківцем він служить у тій місцині, де через десять років буде споруджено одну з найпотужніших в Україні 500-кіловатну радіостанцію РВ-87, яка працює й дотепер. Як делегат від військової частини, В.Зворикін брав участь у загальнофронтових мітингах. Одного разу, повертаючись із такого заходу до Броварів потягом, він помітив, що в сусідніх вагонах арештовують і обеззброюють офіцерів. Розуміючи, чим це загрожує, Володимир Зворикін виплигує на ходу з вікна поїзда і під пострілами зникає в придорожньому сосняку. Повертатися до частини не було сенсу, тож, перевдягнувшись у цивільне, він добирається до столиці.
Коли владу в Петрограді захопили більшовики, В.Зворикін мало не стає однією з перших жертв «червоного терору». Врятував його знайомий ще з часів служби під Гродно шофер Лушин: працюючи в міліції, він дізнався, що Зворикіна внесено до списків білих офіцерів, які не з’явилися на реєстрацію, і на нього чекає неминучий розстріл. Перехопивши Володимира Козьмовича дорогою з роботи на радіозаводі Марконі, Лушин відвозить його машиною на вокзал. У Нижньому Новгороді юнака врятували службовці пароплавної компанії, яка колись належала його батьку. Далі шлях його проліг через Перм до Єкатеринбурга, де В.Зворикіна заарештували. Воєнна ситуація у краї була непевною. Щойно червоні розстріляли тут царську родину, а до міста вже наближалися чехи. В.Зворикін та його співкамерники зламали двері і втекли з в’язниці (тим паче що вартові й слідчий розбіглися ще раніше). З «білочехами» Володимир Козьмович прибуває до Омська. Звідси антибільшовицький Сибірський уряд відряджає його до США задля закупівлі радіоапаратури. Це був довгий шлях з розбурханої революцією Росії до урівноважених Штатів, для населення яких і Перша світова війна, і революційні вихори лютували десь там далеко, за великим океаном. Тож чи варто було йому, 28-річному вченому, повертатися додому, де не залишилося серед живих батьків і не чекали його батьківські статки? Але він, Володимир Козьмович Зворикін, був вихований на засадах чесного купецького слова, а також — офіцерської честі. І, закупивши в Штатах потрібну радіоапаратуру, він не менш складним маршрутом Сіетл — Йокогама — Владивосток — Омськ повертається до розташування білогвардійських військ. І наражається на ще більший хаос у Росії. Саме тоді В.Зворикін і приймає остаточне рішення емігрувати до США. «Правитель Сибіру» адмірал Колчак, сподіваючись, що Зворикін налагодить регулярне постачання армії радіоапаратурою, посилає його своїм повноважним представником до Штатів. Та прибуття Володимира Зворикіна до Нового Світу збіглося з падінням колчаківського уряду…
Втім, Америка не чекала емігрантів з Росії з розпростертими обіймами. Тим паче що, певне, на початку перебування у США Зворикін, як і чимало інших прибульців з Росії, трохи переоцінив свій телевізійний «багаж».
Але незабаром В.Зворикін усе ж таки стає співробітником дослідницької лабораторії знаменитої фірми «Вестингауз» у Піттсбурзі. Це був один з найустаткованіших на той час центрів дослідження проблем радіоелектроніки.
Умови контракту В.Зворикіна з фірмою «Вестингауз» були далекими від ідеальних (це ускладнювалося ще й тим, що на ту пору він не мав американського громадянства). 1921-го року він навіть переходить на роботу до однієї канзаської компанії. Але невдовзі повертається назад, обумовивши кращі умови контракту: тепер за ним зберігаються права на попередні відкриття, хоч усі нові мали належати фірмі. 1923-го року В.Зворикін подає заявку на одержання патенту на передавач зображення з електронно-променевою трубкою (іконоскоп), складовим елементом якої була пластина, покрита шаром фотоелектричного матеріалу парів аргону. І як він потім жалкував, що поспішив з оприлюдненням такої ідеї! Бо це стало предметом тривалих розглядів у судах — адже конкуренти з різних країн не дрімали. Бюрократичні інстанції патентного управління США тим часом явно не поспішали з висновками. Тим паче що винахідники різних країн вживали різну термінологію, до того ж своїми мовами. Зворикін хотів замінити у проекті один фотоелектричний матеріал на інший, але це не вдалося зробити. А тут ще почалося серйозне тертя з керівництвом компанії «Вестингауз», яка стала дедалі більше схилятися до електромеханічної системи ТБ («диск Ніпкова»), що на той час впроваджувалася у практичне мовлення в ряді країн світу. Зворикінський же проект суто електронного телебачення видавався їй «журавлем у небі». Тож гальмувалося фінансування розробок В.Зворикіна, навіть перешкоджали прийняттю його проектів. Тим часом його розробку системи кольорового ТБ визнала 1927-го року Велика Британія, а 1928 р. — і США.
У 1929 році Володимир Козьмович, який тоді ще працював у фірмі «Вестингауз», продемонстрував телевізійний приймач з досить високою якістю зображення, розроблений на основі створеного ним кінескопа. Показ пройшов «на ура!» На демонструванні був присутній Давид Сарнов — успішний капіталіст і підприємець. Цього ще одного вихідця з дореволюційної Росії (точніше — родом з Білорусії) американці нарекли «бароном технології» і вважали, що він дав Сполученим Штатам більше, ніж Едісон. Телевізор Зворикіна захопив Сарнова. Він одразу зрозумів, яку вигоду зможе отримати від винаходів Зворикіна, і тут-таки запросив його до своєї, на той час уже знаменитої фірми «Радіокорпорейшн оф Америка» (Ар-Сі-Ей). Відтоді протягом багатьох років вони трудилися поруч. Хоча на початковому етапі підхід кожного до призначення телебачення нерідко істотно різнився. Так, Давид Сарнов успішно просував думку про використання радіо (а згодом і телебачення) як засобу широкомовлення, для організації масових передач і трансляцій населенню та отримання комерційної вигоди від реклами. Практичні ж дії В. Зворикіна зі створення телевізійних систем нерідко були спрямовані у далеке від масового мовлення русло.
Перейшовши до фірми «Радіокорпорейшн оф Америка», В.Зворикін став директором електронної дослідницької лабораторії, де істотно вдосконалив свій іконоскоп. На даху найвищого тоді у Нью-Йорку хмарочоса «Емпайр стейт білдинг» корпорація встановила антену експериментальної телевізійної електронної системи і з 30 жовтня 1931 року почала пробні передачі. Цікаво, що того ж таки року й місяця почалися експериментальні телепередачі в Москві, але велися вони ще з допомогою оптико-механічної системи. Проте публікації В. Зворикіна кардинально вплинули на плани розвитку телебачення у нашій країні.
У 30-х роках почали налагоджуватися зв’язки В. Зворикіна з ученими Радянського Союзу. У 1933 році його лабораторію відвідали радянські фахівці в галузі радіоелектроніки Сергій Аркадійович Векшинський (пізніше академік) та Олександр Федорович Шорін (один із творців вітчизняної системи звуку в кіно). Того ж таки року Зворикін, хоч і не без вагань, приїхав на свою колишню батьківщину. Він виступив з грунтовною доповіддю про свою роботу в галузі електронного ТБ у московському Будинку вчених, побував у науково-дослідному інституті. Про це він згадував так: «Кілька лабораторій, які я відвідав, не справили на мене особливого враження. Вони розміщувалися, як правило, у старих будівлях, було погано оснащені, різко відрізнялися від нових, добре обладнаних лабораторій у США. Проте я побачив чимало оригінальних експериментів з новими для мене результатами».
А вже під час другого приїзду до СРСР у 1934 році доктор Зворикін був вражений тим, що побачив у лабораторіях Ленінградського інституту телемеханіки. «Перший раз я приїжджав ознайомити вас із моїми досягненнями. Вдруге — від’їжджаю колегою. Боюся, що втретє мені доведеться у вас багато чого повчитися», — сказав доктор Зворикін перед від’їздом.
Ці візити сприяли переведенню двох наявних тоді в Радянському Союзі телецентрів (у Ленінграді та Москві) з оптико-механічних моделей ТБ на електронні. Ленінградський оснащувався вітчизняним телевізійним обладнанням і діяв у стандарті розгортання зображення 240 рядків. Московський же, основу «теленачинки» якого становила «зворикінська» апаратура (точніше — закуплена у «Радіокорпорейшн оф Америка»), давала трохи більше рядків — 343.
Цікаві деталі про перебування В. Зворикіна у Радянському Союзі в 1933—1934 роках наводить завідуючий кафедрою телебачення і радіомовлення факультету журналістики Московського державного університету Г.Кузнєцов: «Коли знаменитого американця приймали в СРСР, у програмі поїздки було чимало цікавого. У Грузії його ласкаво зустрічав Л. Берія і навіть надав йому свого літака для польоту до моря, в Сухумі. А в Москві, на спектаклі «Дні Турбіних» у Художньому театрі, в людині, котра сиділа поруч із ним у першому ряду партеру, Зворикін з жахом упізнав… слідчого, який колись допитував його в єкатеринбурзькій в’язниці. «Вождь усіх часів і народів» був мастаком на такі «жарти». Можливо, і сам він дивився ту виставу. З архівів МХАТу відомо, що спектакль «Дні Турбіних» за М.Булгаковим Сталін переглядав багато разів. Залишається лише повторити вслід за Булатом Окуджавою: «Как хорошо, что Зворыкин уехал и телевиденье там изобрел!..»
У 1936 році Володимир Козьмович хотів навіть залишитися на своїй батьківщині. Проте, докладніше ознайомившись з обстановкою, яка складалася тоді в СРСР навколо «колишніх» та «перебіжчиків», він вирішив усе ж таки залишитися громадянином Сполучених Штатів. Але продовжував усіляко допомагати своїм радянським колегам. Зокрема у 1937–1940 роках сприяв організації їхнього стажування в дослідницьких лабораторіях Ар-Сі-Ей. Фахівці, котрі пройшли цю школу, надалі відіграли помітну роль у становленні радянського телебачення і радіоелектроніки.
У роки Другої світової війни В. Зворикін брав активну участь у допомозі своїй колишній батьківщині в її відчайдушній боротьбі проти фашизму. В рамках ленд-лізу він курирував постачання СРСР радіотехніки, а його дружина Катерина Андріївна — медикаментів, зокрема нового на той час препарату пеніциліну, що врятував життя тисячам поранених.
Він турбувався і про повоєнне переоснащення двох радянських телецентрів, які в 1945 році поновили роботу, американською телетехнікою вже нового стандарту. Зокрема, апаратуру для Шаболовки було замовлено в Америці на тій-таки фірмі Ар-Сі-Ей, віце-президентом якої В.Зворикін став 1947 року. Замовлення вже частково виготовили і партіями відправляли до СРСР. Так, до Москви надійшла «начинка» для пересувної телевізійної станції (ПТС) і навіть запасні колеса для автобуса, в якому вона мала монтуватися. Але саме тоді уряд США наклав ембарго на продаж електронної техніки Радянському Союзу. Розказують, що Давид Сарнов у формі бригадного генерала з’явився у Філадельфійський порт для прискорення відвантаження обладнання (яструб «холодної війни» пильнував свої економічні інтереси). Та було вже запізно: «залізна завіса» опустилася…
Минали роки, але потяг до рідної землі не полишав Володимира Козьмовича. У 1959 році, вже за часів хрущовської «відлиги», як почесний гість В.Зворикін брав участь у відкритті американської виставки в Москві. Серед інших експонатів там демонструвалася й апаратура кольорового телебачення (яке в СРСР ще тільки розроблялося). Спостерігати за нею господарі фірми доручили уповноваженому по Європі В. Зворикіну. Незадовго до відкриття виставки професор Зворикін приїхав у місто своєї юності. В Ленінграді, на прохання вчених, він виступив з доповіддю про застосування електроніки у медицині (після виходу у відставку Зворикін зайнявся медичною електронікою, став засновником-президентом Міжнародної федерації медичної і біологічної техніки). В.Зворикіну дуже кортіло тоді побувати у рідному Муромі. Свою відмову «органи» пояснювали тим, що в цьому старовинному місті немає готелю, який відповідав би міжнародним стандартам.
У 1963 році вчений демонстрував свої радіопілюлі у Всесоюзному онкологічному центрі в Москві. Для гостей були організовані екскурсії до Владимира і Суздаля. І тут сталася майже детективна історія. Опинившись у Владимирі, В.Зворикін узяв таксі й помчав на свою «малу батьківщину». І був дуже схвильований тим, що у його родинному гнізді обладнано Муромський історико-художній музей. Працівники музею дружелюбно зустріли свого знаменитого земляка, допомогли йому зазирнути в усі пам’ятні з дитинства куточки. Постояв він на березі Оки, вклонився могилам предків. І встиг своєчасно повернутися на таксі до Владимира й непомітно приєднатися до групи. А вже, так би мовити, легально він разом із дружиною Катериною Андріївною побував у Муромі лише в 1967 році. Нині на родинному будинку встановлено меморіальну дошку, де увічнено пам’ять видатного муромця Володимира Козьмовича Зворикіна.
…«Професор телебачення», Герой Соціалістичної Праці П.Шмаков і «батько американського телебачення» В. Зворикін — обидва вони зробили вагомий внесок у розвиток «електронної музи». Та сталінська пропаганда всіляко їх протиставляла. Першого підносила як «справжнього патріота», відданого радянській владі. Крізь зуби визнаючи заслуги другого перед світовою наукою, потай іменувала В.Зворикіна мало не «зрадником». Але Бог обох прийняв на небеса одного й того ж самого року — 1982-го. Перший не дожив усього три роки до свого століття, другий пішов з життя у 93-річному віці. І обох до глибокої старості не полишав усепоглинаючий інтерес до телебачення, якому вони віддали все життя і яке так бурхливо розвивається нині.
«Екселенц Понятов» — перший у світі відеомаг
До початку 60-х років минулого століття майже всі програми на радянському телебаченні йшли у «прямому ефірі». Винятком був хіба що показ художніх та документальних фільмів на 35-мм кіноплівці, які потрапляли на «домашні екрани» зі спеціальних телекіноустановок — масивних агрегатів, які, наприклад, на старому Київському телецентрі (Хрещатик, 26) займали площу, рівнозначну майже половині найбільшого (270 м2) студійного павільйону.
Правда, певний час (наприкінці 50-х — на початку 60-х років) в окремих найбільших телецентрах (зокрема Київському) застосовувався модернізований кінематографічний спосіб фіксації зображення з екрана кінескопа. Спочатку на кіноплівку з монітора перезнімалося телевізійне зображення, далі відбувався так званий мокрий процес (проявлення і сушіння 35-мм целулоїдної стрічки), за потреби — незначний монтаж. І твір був готовий до показу. Процес тривалий, а до того ж дорогий. І водночас неякісний, бо зображення виходило сіреньким, розмитим. Хоча все ж таки цим способом було відзнято, зокрема, чимало театральних вистав та концертів, у яких зафіксовані образи корифеїв української сцени середини ХХ століття. Але ці стрічки тепер можна побачити хіба що у переглядових кімнатах Державного архіву кінофотофонодокументів України, бо до показу в сучасному телеефірі вони технічно непридатні.
Справжню ж технологічну революцію на телецентрах зробили відеомагнітофони (ВМ), перша згадка про які в пресі з’явилася у 1956 році. Їхнім творцем стала американська фірма «Ампекс» (AMPEX). Історія появи цієї організації оповита чутками. Її батьком-засновником, що дав своєму дитяті власне кодифіковане ім’я, вважається Олександр Михайлович ПОНЯТОВ. Перші літери імені, по батькові та прізвища у російському написанні дають «АМП», в англійському — «АМР». Кажуть, що Понятов до революції був полковником царської армії, тож мав право на титулування «Ваше Превосходительство» або англійською Exellence. Отож до трьох перших іменних літер «АМР» додалося скорочене «ЕХ» — і вийшло у підсумку «AMPEX» — найменування всесвітньо відомої фірми США, якій судилося стати родоначальницею відеомагнітофонів.
Інженер-зв’язківець Олександр Понятов у 1917 році емігрує з розбурханої революцією батьківщини, потрапивши спочатку до Франції, а потім — до Сполучених Штатів Америки (повторивши цим у деталях біографію Володимира Зворикіна). Розпочав свою справу в гаражі на околиці Сан-Франциско, де вовтузився з електронікою. У роки Другої світової війни майстерня, за угодою з військово-морським відомством США, постачає на флот комплектуючі для радарних установок. На завершальному етапі бойових дій на європейському театрі, захоплюючи фашистську територію, американці як воєнні трофеї вивозили до Штатів перш за все передові наукові розробки німців разом з їхніми фахівцями. Широко відомий факт полонення конструктора ракет ФАУ-2 Вернера фон Брауна, роботи якого пізніше лягли в основу ракетно-космічного потенціалу США.
І менше знають, що серед решти трофеїв переможцям дістався й «реєстратор звуків на магнітну стрічку» — магнітофон, розроблений ще в 30-х роках німецькою фірмою «AEG». Апарат широко використовувався, зокрема, спецслужбами третього рейху (згадаймо епізоди фільму «Сімнадцять миттєвостей весни»). Отож, один зі зразків німецького звукового магнітофона потрапив до рук Олександра Понятова. І через три роки, 25 квітня 1948 р., фірма «Ампекс» випускає свою першу модель «реєстратора звукосигналів» — «Ampex200». Перший агрегат коштував значно дорожче за автомобіль — понад 4 тисячі доларів — і став застосовуватися у радіомовленні. Потім було ще кілька модифікацій аудіомагнітофонів (зокрема у 1954 році випущено перший багатодоріжковий пристрій). Та все частіше й частіше О.Понятов замислювався: якщо можна фіксувати на магнітну стрічку звук, то чому б у такий спосіб не записувати й зображення?
Проте першою на старт відеомагнітофонних «гонок» вийшла корпорація Д.Сарнова і В.Зворикіна Ар-Сі-Ей, яка одразу по закінченні Другої світової війни розпочала експерименти з відеоплівкою. Корпорація продемонструвала свою відеокамеру у 1953 році, але ще майже півтора десятиліття пішло на її доробку. І саме тоді могутню «Радіокорпорейшн оф Америка» обігнала молода напориста фірма «Ампекс», створена О.М.Понятовим у 1944 році. Йому вдалося зібрати дуже сильний колектив, до якого, наприклад, входив і такий знаменитий нині Р.Долбі (автор унікальної звукової системи кінопоказу, якою оснащені провідні кінотеатри світу, у тому числі й київський «Кінопалац»). У складі першої групи з шести чоловік працював творець відеомагнітофона Чарльз Гінзбург (1921—1992 рр.). Його конструкторська бригада змонтувала перший у світі плівковий (котушковий) ВМ, придатний для використання лише у студії (то був досить громіздкий агрегат).
14 березня 1956 року в Національній асоціації радіотелевізійних журналістів у Чикаго фірма О.Понятова вперше продемонструвала своє творіння — відеомагнітофон VRX-1000 (згодом перейменований на «Модель — IV»). А через півроку — 30 листопада 1956 року — Сі-Бі-Ес вперше використала «Ампекс» для відстроченого випуску в ефір програми «Вечірніх новин» з ведучим Дугласом Едвардсом. Відтоді фірма «Ампекс» стала провідним розробником відеомагнітофонної техніки.
У 1958 р. американське космічне агентство NASA обирає відеомагнітофони «Ампекс» для обслуговування космічних польотів, і досі не зраджуючи цього принципу. Через два роки Американська Кіноакадемія присуджує понятовській фірмі «Оскар» за технічні досягнення. З допомогою розробок «Ампекса» процес відеозапису з механічною фіксацією і відтворенням зображення та звуку вже у 1963 р. стає керованим, тобто з’являється електронний монтаж. Пройшовши етап освоєння запису кольорових зображень (1964 р.), фірма у 1967 р. створює апарат уповільненого відтворення сигналів «Ampex HS-100», який звершує революцію насамперед у висвітленні спортивних змагань, а далі широко «розкручується» при створенні музичних відеокліпів та реклами. Важко перелічити все, зроблене фірмою «Екселенца Понятова» у царині ВідеоМага. Назвемо ще дві новації «Ампекса»: у 1978 р. він розробляє систему відеографіки, а через три роки опановує цифрові спецефекти. Цю творчу невгамовність «Ампекс» демонструє й донині (хоча були у неї останніми роками й серйозні фінансові труднощі).
Створення «Ампексом» відеозапису справило дуже сильне враження на творців телепрограм. Протягом багатьох років в апаратних ВМЗ усього світу висіли фотографії О.Понятова, а сам процес запису тривалий час називали «ампексуванням» (як за назвою фірми «Ксерокс», що стала розробником методу й апаратури світлинного копіювання примірників тексту на паперових носіях, цей процес називають ксерокопіюванням).
У багатьох країнах прагнули повторити успіх «ампексівців», розробляючи свої моделі відеомагнітофонів.
Справжній скандал вибухнув 1959 року, коли в московських «Сокольниках» проходила виставка США, радіотелевізійним відділом якої опікувався легендарний «батько американського телебачення» Володимир Зворикін. На виставці відбулася зустріч американського посла з тодішнім радянським лідером Микитою Хрущовим, яку було записано на відеомагнітофон. Відеоплівку із записом подарували Микиті Сергійовичу, який відіслав її на перегляд у Всесоюзний науково-дослідний інститут звукозапису (ВНДІЗ). Наші фахівці вперше мали справу зі стрічкою завширшки 2 дюйми з поперечно-рядковим записом відеосигналу (формат «Ампекса») і… не змогли її «прочитати». В умовах «холодної війни» обидві сторони працювали над відеомагнітним записом у секретному режимі, обміну технічною інформацією між країнами практично не було.
Тож ЦК КПРС ухвалив термінове рішення про розширення досліджень у сфері створення апаратури відеозапису. Вони здійснювалися паралельно у двох науково-дослідних інститутах: московському ВНДІЗ та ленінградському (на базі колективів Ленкінапу та Всесоюзного науково-дослідного інституту телебачення — ВНДІТ). І хоча в основу тих проектних розробок закладався вже апробований «ампексівський» спосіб поперечно-рядкового запису головками, що обертаються, проте обидві групи пішли різними шляхами. Творці «Кадра» (так москвичі назвали свою модель), очолювані кандидатом технічних наук В.Пархоменком, від початку поставили завдання забезпечити взаємозамінність відеофонограм, створених не лише на ВМ однієї студії, а й інших у межах СРСР, а також телекомпаніями країн «соціалістичного табору» (адже обмін телепрограмами мав здійснюватися насамперед саме з ними). А ось ленінградські розробники, якими керував М.Шульман, вирішили запровадити у своєму відеомагнітофоні «КМЗІ» стрічку завширшки 70 мм. І це виявилося тупиковим рішенням — адже така відеоплівка не використовувалася ніде у світі. До речі, один з експериментальних апаратів «КМЗІ» проходив промислові випробування на Київській студії телебачення на початку 60-х років. Старожили згадують: ой, і намучилися ж із ним…
Ефірна прем’єра першого радянського відеомагнітофона «Кадр» відбулася 20 лютого 1960 року.
Для технологічно простеньких записів «Кадр» ще так-сяк годився. А ось коли з запису треба було «щось» вилучити — все одразу ускладнювалося. Адже спочатку апарати випускалися безмонтажними. І щоб здійснити перекомпонування відеозапису, треба було робити монтаж як на кіноплівці: тобто розрізали відеострічку вздовж вертикального рядка і склеювали липкою стрічкою.
Київський телецентр, як один з найбільших в СРСР, а головне — з високим потенціалом технічних кадрів, часто ставав полігоном випробування нової телевізійної техніки (звичайно ж, експериментальні зразки її були дуже «сирими»). Тож не оминув хрещатицького теледому і «Кадр-1». Разом з інженерами й техніками мучилися над його «доведенням» у процесі експлуатації й творчі працівники — режисери, редактори, оператори. А частенько у «ручному монтажі» особливо відповідальних записів брали участь голова Держтелерадіо М.Скачко, його перший заступник А.Яровенко та директор Республіканської студії телебачення (у 70—80-х роках — автор цих рядків). Пригадую, як одного разу записали на партгоспактиві виступ першого партійного керівника республіки. І, як на гріх, посеред промови оратор припустився прикрої обмовки. Тож довелося, так би мовити, різати «по-живому»…
Правда, «Ампекс» ще 1958 року випустив пристрій для механічного монтажу, що, власне, був мікроскопом з ножицями, встановленими на монтажному столі перпендикулярно напрямку руху магнітної стрічки.
Як відомо, у зв’язку з подіями в Афганістані західні держави (насамперед США) оголосили бойкот щодо участі своїх спортсменів у Московській Олімпіаді і відмовилися, зокрема, продавати новітню відеотехніку для переоснащення радянських телецентрів, насамперед новозбудованого «Останкіно-Олімпійського». Щоб якось забезпечити висвітлення Ігор-80, керівництво Держтелерадіо СРСР почало збирати до Москви «з миру по нитці». Так, із Києва до «головної столиці» поїхали 5 ПТС і ПВС з технічними екіпажами, операторами та режисерами, а також єдиний наявний тоді на головному українському телецентрі апарат повтору відеосюжетів (АПС) виробництва саме фірми «Ампекс». Його перед тим за валюту купили на спеціальну вказівку Володимира Щербицького, який дуже уболівав за футбол і хотів, щоб його кваліфіковано показували, особливо «смакуючи» у повторі гольові моменти з участю нападників київського «Динамо». З «першопрестольної» після олімпіади наш АПС повернувся до Києва у плачевному стані, тож технікам довелося повозитися з ним, аби продовжити термін експлуатації.
Та повернімося до «Екселенца Понятова». Збереглися спогади про нього Гаррі Орбеляна — сина репресованого сталінським режимом у 1936 році радянського партійного діяча. Емігрувавши до Штатів, де він пройшов шлях від вантажника до глави департаменту з міжнародної торгівлі, Г.Орбелян зблизився з О.М.Понятовим. «Пригадую, незадовго до його смерті сиділи ми, розмовляли, і він раптом говорить: «Гаррі, я всього досяг, у мене чудова фірма. Але у мене немає дітей, продовжити мою справу нікому… Все б передав своїй країні, увесь свій досвід! Але ж ти знаєш, що це неможливо. Навіть філію моєї фірми у Росії не дозволяють створити. І я страждаю…» У цьому він, Олександр Михайлович Понятов, був близьким по духу до «батька американського телебачення» Володимира Козьмовича Зворикіна.
… Кажуть, у відділеннях «Ампекса» по всьому світу глава фірми О. Понятов велів садити по дві берізки біля входу. Але в Африці берізки не ростуть. Тож довелося робити спеціальні скляні ковпаки з мікрокліматом. Можливо, і це легенда? Як і багато що з того, що оповиває історію зародження фірми «Ампекс» і створення найпершого у світі апарата відеозапису.