У видавництві «Критика» вийшла досить помітна книжка «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників». Автор-упорядник — Леся Ставицька, доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН. Цей словник (він включає 3200 слів і 650 словосполучень українського жаргоновживання кінця ХХ — початку ХХІ століття) може «похвалитися» підвищеним читацьким інтересом. Адже свідомість багатьох людей є невіддільною від смаженого і перченого слівця.
На презентації в книгарні «Є» пані Леся зауважила: «Якщо хтось захоче придумати людині велике покарання, то нехай посадить складати словник...»
Втім, автор-упорядник свідомо приносить себе в жертву українському слову. У неї вже вийшло чимало монографій: «Естетика слова в українській поезії 10—30 рр. ХХ ст.», «Жанри і стилі в історії української літературної мови», а також резонансний «Короткий словник жаргонної лексики української мови». Нинішнє видання, зважаючи на все, викличе і дискусії, і обговорення.
Цитувати перли з цього словника, та ще й на газетній шпальті — якось ніяково... Але у виданні подаються ще й довідки про походження того чи іншого матюка чи висловлювання, варіанти нестандартних вживань, історико-культурні коментарі. Майже найбільш цнотливий приклад: Джигун. (Те саме, що Бабій. Бабовал зрозумів лише одне: його сприймають не за того, ким він є, або найняли таким собі джигуном, і він має задовольнити якусь високопоставлену, або, як тепер кажуть, «круту» бабу. (О.Чорногуз, Міністр без портфеля).
У когось виникне запитання, мовляв, звідки взагалі матюки в українській мові? Адже є думка, що вона надзвичайно цнотлива, а нецензурщина принесена «ззовні» — або з російської, або з татарської. Є навіть український вислів «лаятися по-московському», тобто матюками... Завжди вважалося, що «погане слово» — це парафія «великої і могутньої», а в українській — співучій, солов’їній — їх немає. Насправді всі слова, які зазвичай називають «матом», — праслов’янського походження. І їхня споконвічна етимологія безневинна... Проте культура накладає певні «табу» на тілесний низ. Тому й лексеми, що позначають певну частину тіла (або її функції), вважаються непристойними...
До речі, в одному зі вступних розділів словника «До епістемології обсценного лексикону» наводиться навіть значення поняття «табу» («це заборона на певну дію, слово, предмет; у первісному суспільстві уважалося, що порушення цієї заборони викличе кару з боку надприродних сил...»).
Тому різні соціальні й комунікативні «табу» групуються навколо ідеї людського «низу» — матеріального, земного, низинного початку. Українці не вживали непристойностей при жінках і дітях. Може, тому й склалася думка, що ми такі цнотливі. А тут просто різниця в ментальності. І в різному ступені табуйованості цих слів для кожного народу.
Авторка «Мови без табу» вважає, що в українців існувало табу на «лайку». «Лайка — це гріх» («не лайся, бо піч у хаті!»). Це один із психоментальних українських стереотипів. Але все ж «ступінь публічності» матірних слів різний в різних регіонах України. Це з одного боку. А з другого — українська нецензурна лексика дуже надійно ховалася не лише в пісенному фольклорі, а й у народних приповідках. «Чужорідність українського — матюка — абсолютний міф. Плюс прагнення відгородитися від усього російського», — робить висновок Леся Ставицька.
Що стосується джерел, які дослідниця використала для упорядкування словника, то їй довелося вивчити лексикографічні зібрання непристойної лексики в слов’янському світі, в американській культурі. Використані і наробітки поляків, чехів, сербів. До словника увійшов фольклор і всі доступні джерела, які сповна могли ілюструвати обсценний і водночас еротичний простір української мови. Наприклад, це «сороміцький» фольклор Східної України, дещо інший за своїм духом закарпатський русинський фольклор.
Використовувались усні висловлювання, що їх упорядниця словника записувала по всій Україні, де їй довелося побувати.
Як зізнавалася пані Леся, «найважчим у складанні словника був добір цих самих ілюстрацій до слів... Адже самі слова, попри пікантність, знають багато людей. Значення деяких можна також дізнатися з російських словників. Але мені довелося надзвичайно багато перечитати української поезії, прози, драматургії, публіцистики, і це забирало чимало часу...»
На думку науковця, досить важко прогнозувати читацьке коло даного видання. Адже багато людей сприймають той чи інший «перл» під власним кутом зору. Комусь цікаві евфемізми. Комусь — крутий матюк.
Напевно, багато залежить все ж таки й від зовнішнього або внутрішнього посилу людини. Адже бути епатажним і матюкливим у слові — це одне, а бути внутрішньо обсценним — зовсім інший коленкор.
Читайте також коментар Олега Вергеліса «Те, що доктор прописав».