Серед низки ювілейних театральних заходів, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, цей стоїть окремо… У Київському академічному Молодому театрі зважилися на екстремальний творчий крок і організували "сеанс" міжчасового духовного зв'язку великого Кобзаря з його прапраправнуками, молодими українськими поетами вже нашого, XXI ст. Проект так і назвали: "Молода поезія - Молодий театр". Вірші Тараса Шевченка і наших 20-річних авторів - Мирослава Лаюка, Олени Герасим'юк, Олександри Шевченко, Юлії Нестерової, Василя Карп'юка.
Чорний квадрат залу для глядачів (Мала сцена) Молодого театру заповнений ущерть. Чимало цих поетів уже відомі, в кожного своя аудиторія. Деякі тісно інтегровані в культурне життя Києво-Могилянської академії. А це додаткова порція уваги й інтересу до молодої поезії. Нинішній проект (а в майбутньому обіцяний цикл зустрічей із молодими поетами) - своєрідний майданчик для презентації нашої творчої молоді. В одному місці, не важливо - велика це чи мала сцена, переплітаються творчі напрями, стираються жанрові обмеження. Але зберігається баланс театру й поезії, традиції і новаторства, загадки й пошуку.
Форма вистави, запропонована режисером Анатолієм Петровим, - поетичний полілог різних поетів і діалог двох епох. Між цими епохами дзеркало - на сцені людства. Сучасна поезія вдивляється в це дзеркало і бачить не тільки свої відображення, а й потужні силуети минулого. Сильні ритми й тексти епохи Шевченка. Дзеркало не роз'єднує сучасних поетів і "світ Кобзаря", а ніби віддзеркалює їхнє душевне сум'яття, творчі пориви. Об'єднує їх у площині внутрішніх рефлексій, любові до України, любові до ближніх. П'ять поетів розсідаються на стільчиках у коло перед дзеркалом, запалюють свічки. І в цьому літературному колі "поетів-медіумів" вони ніби викликають великий дух минулого - голос Шевченка, його слова. Актор Молодого театру Володимир Кокотунов чудово читає вірші Шевченка, він навіть перетворюється на Тараса Григоровича й крізь дзеркало часу позирає на своїх нащадків… На тих, хто об'єднався у вузьке коло сучасної української поезії. Хто вони, ці молоді люди, по суті, ще діти? Яку благу звістку несуть у наш Богом забутий світ? Може, вони провісники якоїсь нової моди? Може, самоучки-філософи? З перших рядків молодих ловиш пронизливий ліризм їхньої поезії, зворушливу емоційність. Це викликає захоплення, жаль, замилування. Образ Кобзаря в білій сорочці "за склом" - образ ангела-хранителя українського слова, яким і є для нас Тарас Григорович. А зграйка молодих поетів по інший бік скла часів - це і слухачі Кобзаря, і його шанувальники, і продовжувачі. Молодий талановитий поет Мирослав Лаюк упивається владою свого слова: чимось він схожий на проповідника Ілаю в знаменитому романі "Нафта".
Міняються вірші, сцени, глядач у напрузі, очікуванні нового образу, сюжету або пісні, з якою молода авторка Юлія Нестерова не розлучається весь вечір. Дивний образ дівчини-пророка створює молода поетеса Олександра Шевченко: енергетика її текстів виходить за поле поетичної гри. Здається, її слова можуть стати фатальними, пророчими, схожими на молитву. У кожній строфі - глибока суть. Мислителем і мандрівником постає в цьому колі молодих поетів Василь Карп'юк. Він говорить про глибину й складність життя, здавалося б, простими, ясними словами, але за кожним цим словом - саме глибина і складність. Пронизливий, драматичний образ сучасного поета - у віршах та іміджі Олени Герасим'юк. Чесно кажучи, навіть важко якось характеризувати цього молодого автора. Тут той випадок, коли потрібно неодмінно бачити й чути, оскільки в кожному рядку і навіть у кожному повороті голови - творчість.
Усі вони, ці молоді поети, люди по цей бік скла, діти нашої сучасної України. Країни, в якій, на жаль, часто перемагає проза життя. А тривожний голос поета ледь-ледь пробивається крізь товщу технологій, піару й метушні. Але вони не мовчать. Вони пишуть, читають. Їм невідомо, що таке "донос", "заборона на видання творів" або, не дай Боже, заслання в якісь заполярні широти. Вони живуть у своєму колі, зовні вільному світі, де несвобода може бути тільки внутрішньою, а агресор - зовнішнім.
Здається, вони бачать якесь далеке світло, ніби Прометей тримає смолоскип у руці. Зв'язок епох і політичних поколінь - не просто гарні слова, а творча реальність, що складається з ось такої мозаїки голосів, слів, емоцій, індивідуальностей. Місія цих нових прапраправнуків Кобзаря - повна свобода творчого пошуку, вільність і вседозволеність у виборі теми, прагнення донести своє світло (як вогонь Прометея) до абсолютно різних людей - навіть глухих і сліпих. У своєму виступі поет Василь Карп'юк зауважив особливість взаємозв'язку між поетом і читачем (глядачем).
От я й кажу, що цей струмок
Набагато могутніший
за вірш про нього
Бо поет - егоїст,
а глядачі - лінивці.
Отже треба йти дивитися
не на поета, а на струмок.
Комусь це коло нових українських поетів нагадає такі ж "кола" на воді - поетичні покоління 60-70-х. Тих, кому, зважаючи на цензуру та обставини часу, звісно ж, доводилося важче. Тепер же, здавалося б, наші сучасники-поети можуть творити, вдихнувши на повні груди, - інший час… Але дуже важливо, хто розчує і прочує це дихання молодих… Чи багато сьогодні таких цінителів? У бажанні зберігати традицію безперервного діалогу між минулим і сьогоденням поезії, у прагненні дивитися не тільки на поета, а й на струмок - головна ідея поетичного вечора в Молодому театрі. До речі, епіграфом до цієї акції могли б стати крилаті слова Тараса Шевченка:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос - більш нічого.
А серце б'ється - ожива,
як їх почує!..
Знать од Бога і голос той,
і ті слова
ідуть меж люди!