Нова доба, яка щойно народжувалася, була оповита таємничим, невідомим. Можливо, тому О.Архипенко так наполегливо й невпинно творив образи метафоричні, більше того, — утаємничені. Те саме є в поезіях французьких сюрреалістів, у футуристів Італії, України, Росії. Архипенко занотував власні думки про ролі недомовленого-метафоричного образу: «Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні, щоб той світ прийшов і без ніякого зусилля побачив усе. Я мислю, що в такому разі не було б ніякої творчості... Митець дає глядачеві імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно із законами універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати й сам творчо мислити... Символ підказує, наводить на думку, наводить на відчуття, символ існує тривимірно в просторі». Отже, скульптор вживає термін «символ», коли говорить про «повітряну скульптуру», про ті змодельовані ним пустоти або «просторові паузи» між матеріальною формою. Ці відкриття українського авангардиста дозволяють говорити про пластичну «форму таємниці». «Порожнини на моїх скульптурах мають творче коріння і психологічна значущість цих порожнин також спонукає до творчого акту. Порожнини сприймаються як символ відсутності форми і стають підставою для породження асоціацій та виникнення відчуття відносності...», — пише Архипенко. Природа метафоричного та символічного образів така, що, подразнюючи свідомість, активізуючи її, робить художнє (релігійне, інтелектуальне) враження довготривалим, навіть, фундаментальним. Стрункі, конструктивно-лаконічні фігури жінок, мадон, що навіюють думки про візантійську або готичну вишуканість та спіритуальність, бо об’єднують духовність з чуттєвістю. Нині образи Архипенка є абсолютом довершеності. Але так було не завжди. Навколо творів точилася війна думок. Ім’я Архипенка стало символом новацій у паризькому мистецькому житті. Його вважали своїм учителем такі майстри, як Манцу, Джакометті, Цадкін, Мур, Колдер, Кавалерідзе. Майстра шанували в «Салоні незалежних». Архипенка захоплено вітав Аполлінер. Тоді в Парижі була мода на південних слов’ян: О.Екстер, М.Синякову, М.Бойчука, братів Мурашків, М.Левицьку та інших. В 1914 році Аполлінер видав статтю, де, зокрема, писав: «Перш за все Архипенко шукає чистоти у формі. Він виплеканий найкращими традиціями. Чари його творів у внутрішній гармонії... В духовності його мистецтва відчутні релігійні віяння, що сформували його темперамент, церковні та наївні твори, без сумніву, причарували його в дитинстві». Ревнивий Париж, який обожнював тоді скульптуру Родена, не вибачив Аполлінерові компліментів — його було звільнено з газети. Іншою була оцінка А.Луначарського, який називав скульптора «фіглярем, шарлатаном». Навколо новацій авангардного українця точилася боротьба. Папа Римський виголосив на Архипенка анафему за спотворення пропорцій божественного людського тіла. Всі ці хвилі, так само, як і дуже хиткий політичний клімат Європи, а пізніше — Америки, ніби-то не торкалися материка на ім’я Олександр Архипенко. Він був стовідсотково аполітичним, тому постійно декларував: «Я — сам по собі, я — незалежний». Шануючи власний геній, скульптор проклав навколо себе кордони мистецтва і ніколи за них не виходив. Він працює, виступає з доповідями, лекціями, відкриває школи в Парижі, в Берліні, після 1923 року — в Америці. В таланті Архипенка-вчителя, мабуть, проявила себе спадковість — батькове професорство. Скульптор щедро дарує ідеї. Від його контррельєфів народжується напрям «залізного конкретництва». Ним було винайдено скульптуру з плексигласу, до цього долучили штучне освітлення скульптури зсередини — це додало їй духовності, неначе дематеріалізувало її. Це знову був подарунок генія мистецькому світу, «Просторові паузи» скульптури, осмислені автором і глядачами як пластична форма, втілюють поняття «таємниці» — від утаємниченого в бутті до філософської категорії. Межу між «знання — незнання» Олександр Архипенко першим втілив у переконливі окреслені і водночас відкриті, злиті з реальним простором образи «повітряної скульптури». Енергоінформаційний потенціал О.Архипенка могутній, незаперечний: в ньому органічно синтезовано раціональне, свідоме (закони статики — динаміки, механіки, фізична структура матеріалів, логіка конструкцій) та інтуїтивно-художнє осяяння як прорив у вищі духовно-утаємничені виміри. Такий синтез — ознака геніальності. Тема втілення таємниці в мистецтві зближує Архипенка із засадами Дзен-Буддизму. «Просторова пластика» українського авангардиста унаочнює зародження нових берегів некласичної естетики початку XX століття. Архипенко розчинив двері в космос найновітнішого мислення, але інколи, ніби-то озираючись, він малював ясними фарбами квіти на керамічному глечику. Зовсім, як на українських вишитих рушниках. Ностальгія не відпускала. В цому зізнався уславлений майстер, коли в 1964 році мріяв приїхати в Україну на Шевченківські свята. Ще в 1933 році зробив портрет Т.Шевченка. Його мрією була Україна. Зважмо на Архипенкові слова: «Хто знає, чи думав би я саме в такий спосіб, якби українське сонце не запалило в мені туги за невідомим, якого я навіть не усвідомлюю». Тільки смерть майстра стала на перешкоді його обіймам з батьківщиною. Понад півстоліття ім’я Архипенка офіційним мистецтвознавством замовчувалося в Україні так само, як імена К.Малевича, Б.Кандинського, О.Екстер, Д.Бурлюка, М.Бойчука. Їхні образи існували в переказах старшого покоління художників. Вони були не лише міфом про свободу, але й активно впливали на формування нової художньої думки в мистецькому андеграунді за радянських часів, а особливо в пострадянське десятиліття. |