Фестивальний рух лялькових театрів в Україні досить розвинений. Існують цікаві, різнопланові фестивалі в Ужгороді, Луцьку, Львові, Чернігові, Івано-Франківську. Кілька років тому в дружному ляльковому хороводі з’явилася нова, маленька й симпатична лялечка. Створили її у вінницькому театрі ляльок «Золотий ключик», і вона стала емблемою фестивалю «Подільська лялька», нинішнього року проведеного втретє. Директор театру Михайло Байдюк, він же директор фестивалю, за підтримки Міністерства культури та мистецтв України й місцевої влади вирішив збирати на своєму фестивалі найкращі прем’єри українських і зарубіжних лялькарів.
Після перегляду насиченої фестивальної програми (за чотири дні 12 спектаклів) подумалося, наскільки ж відповідальне це мистецтво для дітей, яке непросте завдання стоїть перед театрами, котрі «беруть» у полон чисті, незіпсовані дитячі душі. Адже влада мистецтва не має меж — може підняти до висот духовності або кинути в безодню несмаку. Дитячий спектакль у спрощеній, дохідливій формі має емоційно закодувати всі складності буття через казку. Це вельми непросто, але саме в інтуїтивному визначенні грані, на якій зійдуться доступність і мораль, вгадується справжній талант майстрів, котрі працюють для дітей.
Чим лялька, ця чарівна, мила людинка, відрізняється від артиста? За всієї умовності існування, у неї подвоєні можливості, бо до її власної додається ще й природа ляльковода. У буквальному значенні слова ляльки «сіли» на голову своїм господарям у спектаклі «Підкова на щастя» Волинського театру ляльок. Вивернуті навиворіт шапки артистів перетворюються на фігурки симпатичних діда й бабки, у котрих живе ледачий віслюк. Лише три актори зайняті в спектаклі. Вони вивозять на сцену дерев’яний візок і на порожньому просторі починають творити дива трансформації. На що тільки не перетворюється візок: на будиночок із парканом, на ліс, на озеро, на дорогу. Актори використовують у грі все — голови, руки, ноги. Винахідлива захоплююча фантазія режисера полонить глядача. У спектаклі наявні всі обов’язкові атрибути дійства для дитячої аудиторії — ненав’язливий виховний висновок, приваблива форма, яскрава видовищність. Присутність цього й забезпечила Волинському театру нагороду — Гран-прі фестивалю. Актриса Брянського театру ляльок Н.Ісаєва в моноспектаклі «Гуси-лебеди» повідала дітям «не шутковину и не дурковину каку». В образі російської розповідачки, використовуючи справжній фольклорний матеріал, актриса зіграла всіх персонажів, віртуозно перевтілюючись в образи своїх маленьких лялечок. Колорит відомої казки передавався ігровими моментами спілкування з залом, малюки і хлібця житнього покуштували, й яблучками пригостилися.
Найчастіше, аби «ожила» лише одна лялька, до неї мають прикласти руки три-чотири актори. Так працювали в спектаклі «Зачарована фея» Донецького театру ляльок. Нетрадиційне вирішення ширми, цікаві сценічні ефекти, які зуміли передати таїнство чаклунства, продемонстрував спектакль у режисерському дебюті В.Грекова. Попри те, що він існує уже вісім років, київський приватний театр ляльок «Равлик» не вельми широко відомий у Києві, він багато гастролює, бере участь у театральних фестивалях. Три нагороди одержав театр за спектакль «Чарівна скрипка» — диплом ІІ ступеня, за музичне оформлення (Ю.Шевченко), за ляльки (В.Нікітін). Дива ляльководіння показали Ю.Тітаров і Л.Міхня, їхні голоси органічно відповідали характерам лялькових персонажів і всі вони вийшли живими, колоритними образами звірят, котрих подружила музика. Режисер С.Єфремов став переможцем у номінації «Найкраща режисура» за спектакль Житомирського театру ляльок «Про добре чортеня». У ньому використано принцип вертепу, дія відбувається на трьох рівнях. Паралелі з реальністю простежуються, але тут світ перевернувся своєрідно. Можете уявити чортеня, котре всупереч усім настановам батька, що дає погане виховання, мріє стати ангелом і творити добро? Беручи парадоксальність ситуації за основу, режисер через образ чарівного чортеняти підводить дитину до думки про вічні істини, прищеплюючи тим самим прагнення до доброти.
Ляльки дивовижні самі по собі, але в іншій якості вони виступають, коли на правах партнера на сцені існує актор, так званий живий план. Яскравим прикладом такого талановитого співіснування був спектакль «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат» Київського міського театру ляльок, у якому найкращим визнано акторський дует Е.Смирнової та Д.Базая. На жаль, дисонансно звучав ляльково-акторський ансамбль у спектаклі «Не сумуй, принцесо» Чернігівського театру ляльок. У спектаклі відсутня цікава драматургія, це і змусило актрис шукати вихід в образотворчих засобах, а вони виявилися одноманітними та примітивними. А в спектаклі «Бридке каченя» Запорізького театру ляльок, попри досконалість літературного матеріалу — алегоричної казки Андерсена, не зуміли знайти оригінальне сценічне вирішення. Досить цікаво в живому плані працювали Черкаський театр ляльок і польський театр-ревю «Селяба». Традиційний ляльковий спектакль «Хто розбудить сонце?» показав Вінницький театр, не зумівши використати потенціал, закладений у драматургії. Одноманітність режисерського прийому збіднила сценічну розповідь і вбила на пні поле дитячої фантазії, яка, поза сумнівом, виникла б за іншої, жвавішої й винахідливішої режисерської думки. «Марк Шагал. Подолання» Одеського театру-студії «Арт-терапія» визнано найкращою експериментальною роботою. Завдяки синтезу лялькового спектаклю, живого плану, тіньового театру, образотворчого ряду з використанням копій полотен художника виник пронизливий монолог-спогад, монолог-повість про власне життя, кохання, про час і його страшні жорна. Цей спектакль складно розцінити як суто ляльковий, у ньому мистецтво — як стан душі.
Утім, для лялькарів, цього славного, особливого акторського братства мистецтво лише з душею й асоціюється. І очевидно, саме на фестивалях, де можна порівняти себе з іншими, побачити нове та прослідкувати тенденцію чи руху, чи застою, це відчувається особливо. «Подільська лялька» своїм тоненьким ляльковим голоском розповіла про дорослі проблеми не лише дитячих театрів: брак хорошої драматургії, дефіцит талановитої режисури, відсутність нормальної матеріальної бази. Але в лялькарів є віра в себе, надія на ляльку й любов до глядача.