UA / RU
Підтримати ZN.ua

Скрипка знає…

Одна з наших найвідоміших молодих скрипальок Богдана Півненко поїхала на великі гастролі по Малайзії, Австрії, Німеччині, Швеції, де грає у складі оркестру «Філармонія націй»...

Автор: Катерина Константинова

Одна з наших найвідоміших молодих скрипальок Богдана Півненко поїхала на великі гастролі по Малайзії, Австрії, Німеччині, Швеції, де грає у складі оркестру «Філармонія націй». Нещодавно вона також показала велику сольну концертну програму в Національній філармонії, виступила і як солістка в складі Національного ансамблю «Київська камерата». Напередодні відповідальних зарубіжних гастролей скрипалька поділилася з «ДТ» своїми думками стосовно проблем серйозного музичного жанру на вітчизняних гастрольних теренах.

— Наскільки легко (чи важко) сьогодні молодому виконавцеві виступати у таких престижних залах, як Національна філармонія?

— Це взагалі проблема багатьох наших артистів. У нас немає структури, яка б займалася організацією класичних концертів. Проте маємо багато агенцій з пропаганди поп-музики. І тому академконцерти у нас влаштовуються спонтанно. Наприклад, мені телефонує диригент і каже: «Чи змогла б ти виступити такого-то числа?» Але ж диригент — не організаційна одиниця, не менеджер, він музикант і виконавець. Тобто сказати як саме влаштувати концерт, я навіть не знаю… Раніше були такі організації, як Держконцерт СРСР, Держконцерт України. В Інституті культури є факультет менеджерів, але вони теж майбутні спеціалісти з організації поп-концертів. Пояснюють це тим, що, мовляв, академічною музикою зараз ніхто не цікавиться, окрім пенсіонерів, в яких є виховання, і це їхня культура ще з дитинства, а нова еліта не піде на концерт класичної музики. Літні люди часто не мають фінансових можливостей. Може, треба чекати, поки ця «нова еліта» виросте та зрозуміє, що культура — це не на Майдані Незалежності пританцьовувати… Адже рівень культури й економічний стан в країні знаходяться в прямо пропорційній залежності.

— Чи відчуваєте ви потребу в своїй музиці за межами столиці? Наскільки великий інтерес до таких концертів поза Києвом?

— Я знаю, що і в Запоріжжі, і в Львові, і в Одесі, і в Дніпропетровську, і в Харкові люди відвідують концерти. Їм це цікаво. От хотіла в Полтаві собі афішу напам’ять забрати, а мені кажуть, що немає, оскільки вже всі розібрали. Мій викладач Богодар Которович казав: «Треба після концерту вийти з відчуттям чесно зробленої роботи». Мабуть, щось подібне відчуває фігуристка, виходячи на лід. Якщо є відчуття професійно зробленої роботи, то це добре. Саме це тепер я намагаюся передати і своїм студентам: виходячи на сцену, чесно зробити те, що ти можеш на даний момент, адже, можливо, завтра твої здібності будуть набагато більшими. І дуже добре, що в нашій роботі є куди рости…

— Як ви формуєте свій репертуар — це суб’єктивні уподобання чи певний стереотип загальних модних музичних тенденцій?

— Граю те, до чого лежить серце. Мені цікаві роботи українських митців, тому що, гадаю, вони заслуговують на те, аби їх твори виконувались на великих сценах. Адже років через п’ятдесят цей модерн вже буде класикою… Адже Баха теж відкрив Мендельсон лише через багато років після його смерті. Тому на музику, котра не дуже легка для сприйняття, можна сказати: «А, це щось дивне, я не хочу це грати або слухати!» Мені імпонують такі українські композитори, як Станкович, Скорик, Зубицький. Коли грала концерт в Одесі, то поряд з творами Паганіні в репертуарі був наш композитор Станкович. Я і намагаюся так поєднувати твори, наприклад, Чайковського зі Станковичем — і ніби першому віддаю дань, бо це традиція, і тут я можу показати свої здібності музиканта, а потім обов’язково звучить наш український композитор. Я була в багатьох країнах і знаю, яку музику там пишуть. І дійшла думки, що треба жити саме в Україні і мати стільки проблем, щоб писати музику, над котрою треба замислюватись. Наприклад, у Станковича один твір називається «Шляхи-кроки», в якому закладена філософська основа, адже кроки — це шлях людини, і тут є велике поле, щоб виразити своє «я». А якщо цей саунд грати лише формально, то він не відтворить тих емоцій композитора, котрі передували його написанню…

— Як ви вважаєте, чи можливий якісний перелом у ставленні держави до серйозного мистецтва і з точки зору економічної, і моральної? Коли б сильні світу цього відвідували концертні зали та були просто зацікавленими слухачами?

— У деяких пострадянських країнах зараз теж економічна й політична криза, але там зробили гранти для найкращих колективів і завдяки їм помітно збільшилась зарплата музикантів. Адже в якийсь момент весь пострадянський простір зіштовхнувся з тим, що культура лишилася позаду. І переважна більшість найкращих її представників виїхали за кордон, оскільки вони хочуть не просто виживати, але й гідно жити. Так, наприклад, Москва завжди тримала високий культурний рейтинг і там дійсно є колосальний потенціал митців: Ростропович, Башмет, Співаков, Коган… От і нам треба зрозуміти, що класична музика — це візитна картка, престиж країни. Мені завжди хотілося жити і працювати саме тут, в Україні. Але на даний момент я рада, що можу подорожувати, адже це розширює кругозір. Зараз, на жаль, «залізна завіса» стала фінансовою. Всюди можна їздити, але музикантам кажуть: «Шукайте спонсорів!» Навіть своїм студентам я відразу сказала, що буду гастролювати, і не ображусь, якщо вони перейдуть до класу іншого викладача, та ніхто цього не зробив. Хоча, коли я в Києві, то займаюся з ними майже щодня.

— Який же стаж вашої викладацької діяльності?

— Вже п’ять років. Саме на цей рік припадає перший випускний курс. У мене лише п’ять студентів, і вони не набагато молодші за мене. Роботу в консерваторії сприймаю як велику відповідальність, адже мій обов’язок не просто дати знання, а й навчити їх практично реалізувати свої здібності.

— А як вперше ви відкрили для себе саме цей інструмент?

— Моя мама вважала, що скрипка коштує дешевше за фортепіано... Так, вона не знала, що скрипки бувають різні і що якісний інструмент не з дешевих. Взагалі, це велика проблема для музикантів — знайти досконалий інструмент. Потім гра на скрипці мені дуже сподобалась, це стало своєрідним спортивним інтересом, коли я відкрила, що за допомогою «живих» звуків можна змусити людей плакати, сміятись, згадувати щось ностальгічне, це одномоментне, чого неможливо відчути в записі. Коли я грала концерт, то з реакції залу зрозуміла, що люди задоволені, вони не залишились байдужими, хоча переважна більшість публіки взагалі до музики не мала жодного стосунку — лікарі, вчителі, бізнесмени… Один мій знайомий (фізик за фахом) ішов на концерт задля того, щоб послухати українську сучасну музику, саме концерт Станковича в моєму виконанні, а на музику Чайковського казав: «Це така попса!» А от після концерту він змінив свою думку про класика: «А Чайковський — це все ж Чайковський, дуже цікаво, я аж не чекав!» Просто він думав, що то таке щось заїжджене і всіма загране. Мені дуже важливі відчуття людей, котрі не мають професійного стосунку до класичної музики, коли вони щось відчули під час концерту і в них багато емоцій. Адже нерідко так буває, що музикант і технічно добре підготовлений, і професіонал, але на сцені холодно.

Досьє

Богдана Півненко закінчила Київську музичну школу ім. М.В.Лисенка (клас професора Б.Которовича), Національну музичну академію України. Лауреат багатьох міжнародних конкурсів, з 2000-го — концертмейстер Державного камерного ансамблю «Київські солісти», з 2001-го — артистка міжнародного оркестру «Філармонія націй» та викладач Національної музичної академії України.